ЗНАЙОМСТВО З ПРИЗЕРАМИ ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ
З Аллою Кириченко, переможницею літературного конкурсу 2008–2009 н. р., що проводився часописом «Слово вчителю», я зустрілася в християнському таборі в Закарпатті. Це дуже приємна і симпатична жінка, весела, товариська, розумна і скромна.
Алла знала про рішення редакційної ради присвоїти їй перше місці, але коли під час загальної ранкової табірної зустрічі почали лунати її вірші — була дуже здивована. Привітання в колі друзів і колег, вручення подарунка — великої ілюстрованої Біблії — стали для неї приємним сюрпризом.
Коли звучали вірші поетеси, в залі стояла повна тиша, адже ці вірші були сповнені любові, доброти, миру та, разом з тим, глибокого душевного переживання, тому й зачепили струни душі слухачів. Кожен мимоволі думав про своє життя, про свої особисті стосунки з Богом.
Життя — це розп’яття бажання плоті
Велінням духу через біль і страх.
Величні звуки по трагічних нотах,
Хто їх зіграв — той зміг прожить життя.
Після знайомства з Аллою Кириченко, присутні виявили щиру зацікавленість її творчістю, просили переписати вірші.
Алла Кириченко народилася 27.05.1971 в місті Умань на Черкащині. Закінчила Одеський державний університет ім. І. І. Мечнікова за спеціальністю «прикладна математика», курси з перепідготовки вчителів за спеціальністю «Християнська етика» при Одеському інституті вдосконалення вчителів. Викладає християнську етику та інформатику в Авторській школі М. П. Гузика у м. Южне Одеської обл.
Заміжня, має двох синів.
Вірші почала писати, коли увірувала в Бога, а відбулося це в 1995 р.
Уже після табору, повернувшись у рідне місто, Алла Кириченко, вражена вуличною сценою, свідком якої мимоволі стала, написала ще один вірш.
Неживе живе
Погожий день, вечірній час,
Думки снують під шелест листя.
Аж раптом жінка впала враз,
Та так, що серце ой як стислось.
Вона піднятись не могла —
Була сп’яніла до нестями.
Маленький хлопчик то кричав,
То замовкав поодаль мами.
А чоловік, що кінчив бить
Цю майже омертвілу жінку,
Щораз то брався волочить,
То піднімать її з бруківки.
А я від болю за живе
Й водночас не живе створіння
Не сміла рушить… Як же зле
Пускає глибоко коріння!
І як спотворює уми,
І як нівечить образ Божий.
Куди ми котимось, куди?
І хто нас зупинити може?
Я підіймала, як могла,
Цю не підйомну бідну жінку.
Але вага перемогла —
Її тримала лиш бруківка.
А ще молитва до Отця,
Щоб врятував загиблу душу…
Таких дітей, як те дитя,
Щораз частіш я вчити мушу.
27. 08. 2009
* * *
Жорстока реальність нашого сьогодення… Результат життя без Бога… Глибока потреба у покаянні і наверненні нашого народу до Істини… Молімося про це!
Руслана Ковальчук