Я працюю серед студентів вищих навчальних закладів уже близько десяти років. У мої безпосередні обов’язки входить розробка стратегії максимально ефективного донесення Євангелії сучасному поколінню студентів і викладачів вузів України. Зараз наша країна переживає переломний момент, стоїть на роздоріжжі, і нам необхідно розповідати сучасному поколінню студентів Благу Звістку, щоб уникнути поступового відходу в пост-християнську секуляризацію, що заполонила Західну Європу та США.
Вступ
Якщо вам доводилось колись будували на березі моря замки з піску, то ви знаєте, що коли ви поверталися наступного дня до вашого замку, він мав уже зовсім інший вигляд. За ніч або хвилі змивали частину замку, або вітер змінював його форму. Ця ілюстрація описує сьогоднішній постмодернізм. Постмодернізм змінюється кожного дня. Різні люди дають різне визначення що таке постмодернізм. Якщо ви подивитеся на ваш замок із піску з одного боку, ви побачите одну картину. Якщо ви подивитеся на той же предмет під іншим кутом зору, ви побачите щось абсолютно інше. Так само як замок із піску, що постійно змінюється під дією припливів і відливів, вітрів та інших явищ природи, постмодернізм перебуває у стані постійної зміни (руху). Вацлав Гавел (чеський письменник, драматург, дисидент, правозахисник і державний діяч, останній президент Чехословаччини й перший президент Чехії) у такий спосіб описав ситуацію постійних змін:
«Сьогодні ми перебуваємо в парадоксальній ситуації. Ми насолоджуємося досягненнями сучасної цивілізації, які зробили наше існування на цій Землі легшим у багатьох аспектах. Але незважаючи на це, ми точно не знаємо, що нам робити із самими собою, куди йти, куди звернутися. Ми живемо у світі постмодернізму, де все можливо й немає нічого певного. Прірва між раціональним і духовним, внутрішнім і зовнішнім, об’єктивним і суб’єктивним, технічним і моральним, універсальним і унікальним стає усе глибшою й глибшою».
Такий стан постійної зміни, що характеризує епоху постмодернізму, і варто було очікувати, якщо ми перебуваємо на стадії переходу від одного етапу розвитку до іншого. Для того щоб завершити цей перехід, знадобляться десятиліття. Будь-який час змін супроводжується сум’яттям, розмаїттям думок і непевністю — нестабільністю. Деякі люди в наші дні реагують на ці зміни, намагаючись триматися парадигм минулого, незважаючи на те, що зміни неминучі. Замість того, щоб ревно відстоювати парадигми минулого століття, нам потрібно прислухатися до Олександра Солженіцина, який у своїй промові на асамблеї випускників Гарвардського університету (США) сказав наступне:
«Зараз світ підійшов якщо не до загибелі, то до повороту історії, який за значенням можна порівняти з переходом від Середньовіччя до Відродження, — і жадає від нас духовного спалаху, підйому на нову висоту огляду, на новий рівень життя».
Отож, який же вигляд має цей «замок із піску», який ми називаємо постмодернізмом?
Його чотири головні характеристики — це:
• переваги,
• громада,
• віртуальна реальність,
• людські страждання.
Переваги
Замість людського розуму, що веде до істини, постмодернізм позиціює кілька істин, що змушує віддавати перевагу тій чи іншій істини. Істину не стільки знаходять, скільки створюють. Щось є істинним тоді, коли ви вірите, що воно істинне. Приказка «Кожному своє» може бути девізом постмодернізму. Небагато людей вірить в абсолютну істину. Твердження «Не існує абсолютної істини» стало абсолютною істиною. Як результат, різниця між тим, що правильно і неправильно, добре і погано, губить свою значимість. Оскільки сучасне покоління не може знайти собі підґрунтя в об’єктивній істині, воно намагається знайти або дати визначення своєї сутності у своїй громаді.
Громада
Незалежну особистість епохи Просвітництва замінила громада. Громада вирішує, що є істиною. Істина відносна стосовно громади, у житті якої ми беремо участь. Лише приналежні до цієї громади мають право коментувати або критикувати нашу істину. Постмодерністська думка поділяє людей на конфліктуючі угруповання, в яких окрема особистість губиться і влада стає контролюючим фактором. Руйнування сім’ї сприяло втраті національної ідентичності. Молодим людям особливо важко формувати взаємини з іншими людьми в той час як їхні сім’ї малостабільні або ж нестабільні. Зі зруйнованими сім’ями й втратою національної ідентичності ми стаємо культурою бездомних людей, які перебувають у постійному пошуку місця, до якого вони можуть належати.
Віртуальна реальність
Віртуальна реальність — це «переживання, реальне за своїм впливом, але якого немає в дійсності». Постмодернізм намагається звільнити світ від наукового авторитету за допомогою визначення істини методом наукового відкриття. Віртуальна реальність учить нас довіряти тільки тому, що можна перевірити нашими почуттями. А оскільки наші почуття сприймають світ по-різному, індивідуальне сприйняття реальності кожною людиною буде унікальним. Віртуальна реальність веде нас до того, що в нас стираються межі між фактом і вимислом (фікцією). Така плутанина стає причиною пошуку багатьма молодими людьми стабільності серед хитких пісків сум’яття.
Людські страждання
Людські страждання в цьому світі змушують людей відчайдушно шукати чогось, що дасть їм сенс існування. Відсутність спільної істини, яка б нас об’єднувала, спонукує нас шукати цю істину наосліп, у темряві. Оптимізм епохи модернізму і надія на Бога епохи, що передувала модернізму, забуті. Оптимізм поступився підозрілості й недовірі. Замість надії ми тепер відчуваємо відсутність безпеки й нестабільність.
Отже, перевага, громада, віртуальна реальність і людські страждання — це ті чотири якості, які характеризують постмодернізм. Для чого нам розпізнавати ці риси постмодернізму й намагатися зрозуміти цю культуру? Бог готує людей у світі для того, щоб вони відреагували на Його Благу Звістку, і нам потрібно розуміти, як Він це робить. Нам потрібно розуміти не лише Євангеліє, але й культурну реальність цього покоління. Карл Барт, швейцарський богослов, одного разу сказав, що ми повинні жити з Писанням в одній руці й газетою — в іншій, аби ефективно нести служіння серед людей, яких Бог приводить у наше життя. Апостол Павло беззастережно погодився б з Бартом (Афіни, Дії 17).
Тепер, коли ми розглянули риси постмодернізму, давайте змалюємо портрет студентів цього покоління і те, що вони думають про християнство.
Сучасних студентів усе більше й більше відштовхує церква й віруючі люди, з якими вони зустрічаються у своєму житті. В уяві цих молодих людей церква має негативний й осудливий імідж. Церква для них відома більше тим, проти чого вона виступає, ніж тим, що вона підтримує. Зі свого досвіду спілкування з багатьма віруючими людьми сучасне покоління студентів переконане, що віруючі люди — лицеміри, що вони не мають адекватного уявлення про існуючу дійсність, до того ж — старомодні й нудні. Себе ж сучасне покоління студентів характеризує наступним чином:
• Приймають, а не осуджують інших; лояльні.
• Прагнуть щирості, непідробності, що не означає бездоганність, але означає визнання своїх помилок.
• Надмірне почуття відповідальності за соціальну несправедливість у світі.
• Прагматичні: більше зацікавлені в тому, що може бути зроблено, а не в шляхетних ідеалах; реалістичні: хочуть вижити серед змін цього світу; ключова навичка — не інновація, а адаптація.
• Приналежні до громади (групи), не індивідуалісти, хочуть бути частиною команди або групи.
• Не хочуть відчувати болю або чимось жертвувати; їм усе це набридло.
• Будуть працювати, але не боротися за благу справу.
• Глобальна інформованість, технічна грамотність, мобільні телефони, інтернет — для них звична річ.
• На перший план для сучасного покоління виходить негайна винагорода.
• Епоха брендів.
• Невпевнені у собі: «Я не зможу зробити те, чого прагну, або те, чого від мене очікують інші».
• Непостійні, мінливі, хаотичні.
• «Що я з цього матиму: як це вплине на моє резюме, чого я навчуся?»
• Не поспішають дорослішати і брати на себе відповідальність.
• Діти розлучень та зруйнованих сімей; пізніше виходять заміж/одружуються.
Для того щоб нести ефективне служіння в культурі постмодерну, нам необхідно спочатку визнати, що ми перебуваємо, образно кажучи, в новому місті, й припинити витрачати даремно час на спроби повернутися в наше старе місто. Хоча постмодерністська культура продовжує формуватися, нам потрібно дізнатися про неї якомога більше — стільки ж, скільки ми могли б довідатися про нове місто, перебуваючи в ньому.
Варто особливий акцент зробити на те, щоб демонструвати істину у своєму житті, а не лише говорити про неї. Життя християн стає найвагомішим аргументом для невіруючих людей, коли вони вирішують — прийняти чи відкинути Христа. У такий же спосіб новонавернені зростатимуть у вірі, спостерігаючи, як інші християни живуть, а не лише слухаючи, що вони говорять. Важливою складовою християнського формування стає надання і наслідування прикладу. Тому підхід, що акцентує увагу лише на когнітивному (пізнавальному) способі навчання, але не включає в себе навчання через стосунки, не буде ефективним серед сучасного покоління молодих людей.
Більше того, ефективним є надання не лише індивідуального прикладу, але й через корпоративну спільність, — це стає усе більш важливим фактором у постмодерністській культурі. Життя в громаді (групі), не індивідуалістичне життя, стає центром християнського служіння. Що це означає на практиці?
Якщо ми хочемо цілеспрямовано служити постмодерністському поколінню, нам потрібно створювати місця, де б люди росли й знаходили допомогу. Важливою проблемою постмодерну стало прийняття — прийняття себе й прийняття іншими. Основною перешкодою до прийняття є почуття сорому. Церква повинна створити такі умови, у яких сучасне покоління буде відчувати себе як удома, приєднуючись до громади віруючих. Нам потрібно наголошувати на Божій любові до нас і на прийнятті нас Богом — як на наших богослужіннях, так й у наших домашніх групах. Малі або домашні групи надзвичайно важливі, тому що це місце, де розвиваються близькі дружні стосунки, де розділяється радість і біль. Це також місце, де люди зростають у вірі, оскільки малі групи надають безпечний контекст (умови), у яких відбувається справжній діалог.
Висновок
Нам потрібно прагнути бути щирими й відкритими із сучасним поколінням студентів, пропонуючи їм приєднатися до справжньої громади віруючих. Нам потрібно запрошувати їх приєднатися до нашої духовної подорожі, не чекаючи, доки всі відповіді на питання будуть знайдені. Нам потрібно надавати їм можливості брати участь у проектах соціального євангелізму. Більше того, нам потрібно показувати біблійного Ісуса Христа, істинного, що піклується про нужденних, протистоїть лицемірству і закликає людей до покаяння й нового життя в Царстві Божому. Бог закликає нас бути народом надії, що пропонує Євангелію надії поколінню без надії. Ми починаємо піклуватися про це постмодерністське покоління як про реальних людей із реальними душевними ранами. Нам потрібно зустрічати сучасних молодих людей там, де вони перебувають, і слухати їхні історії. Нам потрібно молитися, щоб Бог дав нам мудрості, як продемонструвати Божу любов і словом, і ділом, і щоб Бог прикликав сучасне покоління молодих людей до Себе. І нарешті, нам потрібно ділитися своїм життям і надією Євангелії із сучасними молодими людьми, щоб вони почали розуміти, що Бог їх любить і бажає дати їм такий дім/сім’ю, яких у них ніколи не було, місце, де вони будуть відчувати свою приналежність. Їм також потрібно зрозуміти, що лише Бог може дати їм таку надію, яка розкриє їм сенс, мету і напрямок життя.
Сьогоднішнє покоління студентів чітко усвідомлює, що із сучасним світом щось негаразд. Ісус Христос прийшов, щоб відновити справедливість, але не за допомогою якоїсь соціальної програми, а за допомогою змін, які відбудуться в серцях людей через жертву й викуп, здійснені Христом. У цьому полягає сила Євангелії змінювати серця. Наше покликання в тому, щоб захопити серця й розум сучасного покоління студентів цією Благою Звісткою.
Олена Велч