– У такому вигляді мене не впізнала б навіть моя мати! – сказав високий, спортивної статури молодий чоловік, який уперше в своєму житті одягнув китайський одяг. Це був початок квітня 1885 року. Зовсім недавно він і шестеро його друзів після закінчення Кембриджського університету, відмовившись від кар’єри і маєтків, прибули в Китай, щоб виконати Божий заклик: нести благу звістку китайцям. Вони мали направитися туди, де ще не ступала нога білої людини.
Друзі вирішили, що вони повинні бути такими як китайці: носити китайський одяг, їсти їхню їжу і жити та говорити так, як ті люди, що їх оточували. Чарльз по сім годин на день вивчав китайську мову.
Менше всіх відчував себе китайцем Ч. Стадд. Він був дуже високого зросту, й у нього був дуже великий розмір ноги, а, як відомо, маленька нога – це гордість китайців. Та Чарльз був переконаний, що Бог попіклується про нього у будь-яких складних ситуаціях. Він став шукати майстра, який би зміг пошити йому китайське взуття, але його ноги лише відлякували чоботарів. Ті вважали, що ними заволодіють злі духи, якщо вони візьмуться за таку роботу. Нарешті, йому вдалося вмовити одного не дуже хорошого майстра, і той пошив йому «горе-чоботи».
Стадд із двома друзями пройшли 1880 миль до Ханхунга. Ця подорож зайняла у них три місяці. Під час мандрівки йому доводилося спати в брудних готелях, пробиратися по коліно в болоті, дертися по кам’янистій і гористій місцевостях. Але найбільше його хвилювали поранені ноги. Настав день, коли він вирішив зняти своє тверде взуття і взути сандалі, сплетені з соломи та мотузок. Вони врізалися в шкіру, і ті тридцять миль, які вони пройшли того дня, стали справжніми тортурами. Наступного дня він пішов босоніж. Дуже важко було пройти тридцять вісім миль: ноги напухли, рани кровили, кожен крок був, як по лезу ножа. Чарльз звернувся до одного з торговців з проханням помазати його ноги єлеєм, як про це сказано в Посланні Якова, 5 главі, 14-15 віршах. Той був дуже здивований, але погодився зробити так, як просив Стадд.
«Я вірив, що коли так зробити, Господь вилікує мої ноги, – писав пізніше Чарльз Стадд. – І, справді, після намащення рани стали швидко заживати». Це було дійсно дивом і доказом того, як, віруючи в Слово Бога, можна вилікуватися.
Чарльз дуже любив розмови про свого єдиного вічного Героя Ісуса Христа, чиє вчення він намагався проголошувати на кожному кроці! Він радів, що міг говорити місцевою китайською мовою.
***
– Я не підпишу цього! – сказав британський консул в розмові з Ч. Т. Стадом. Його слова звучали як категорична відмова.
Уже не вперше звертався Стадд до консула підписати папери, які наділяли його повноваженнями розпоряджатися спадщиною, яка належала йому після смерті батька. Він отримав більше 25 000 фунтів стерлінгів, більшу частину яких він хотів віддати Богові. До такого рішення його підштовхнули слова Ісуса, Який сказав багатому юнакові: «… Усе, що маєш, продай і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі» (Мр. 10:21).
Коли він ішов до консула, то вже напевно знав, як розпорядитися грошима. Консул, вважаючи, що повинен захистити молодого недосвідченого чоловіка, не погоджувався на його умови. Але Чарльзові вдалося втілити свою мрію. Він подарував 25 000 доларів Дуайтові Л. Муді, який використав гроші, щоб заснувати у Чикаго Біблійний інститут Муді – заклад, який існує досі. Приблизно стільки ж він подарував Джорджеві Мюллеру для сирітських притулків і, нарешті, велика сума грошей пішла Армії Спасіння для підтримки її роботи в Індії. Чотири чеки по 5 000 доларів були направлені іншим працівникам Божим. Решту він залишив своїй майбутній нареченій.
***
Сцилла Стюарт була родом з Лісбурна. У неї були блакитні очі і золотаве волосся. Вона була відважною і самовідданою дівчиною.
Сцилла приїхала у Китай для місіонерської діяльності. Вона погано переносила місцевий клімат та все ж активно працювала в санаторії для військовослужбовців, який був розташований у Шанхаї. У цей час у Шанхай із північних провінцій повернувся Чарльз Стадд. Тут вони й познайомилися.
Сцилла переїхала до Та-Ку-Танга, а Чарльз повернувся у Таєн-Фу. Молоді люди стали листуватися. Деякі листи Чарльза були на сімдесят сторінок. В одному з таких листів хлопець запропонував вийти за нього заміж. Коли Сцилла відмовила, Стадд заявив з притаманною йому прямотою:
– Я збираюсь із вами одружитися, хочете ви цього чи ні, тому вам краще прийняти моє рішення і визнати його за факт.
Так вона і вчинила.
Ч. Стадд запропонував гроші, які у нього залишилися зі спадщини, Сциллі.
– Чарлі, – запитала вона, – що сказав Господь багатому юнакові?
– Продати все, що він має, – прозвучала відповідь.
– Ну, от і ми розпочнемо з нуля, і Господь буде на нашому весіллі, – запропонувала Сцилла, і гроші вони відправили Армії Спасіння.
Коли після весілля вони покинули Тиєнтзин, при собі мали лише п’ять доларів і постільну білизну. Вони вирушили у Лунганг-Фу, щоб продовжити свою місіонерську діяльність. Подорож була дуже важкою. Місцеві жителі вважали їх «чужоземними дияволами» і в усіх нещастях, а також тривалій посусі, звинувачували саме їх.
У Лунганг-Фу вони прожили сім років і постійно чули лише прокляття на свою адресу. Один старий китаєць, як писала Сцилла, здав їм свій будинок лише тому, що його наче б то населяли привиди і жоден китаєць не хотів там жити. У центрі будинку було місце для вогню, підлога була викладена цеглою, а матрацом слугувала вовняна ковдра. Такою була постіль Стаддів упродовж трьох років.
Відкривши кожен куточок свого дому так, щоб його було видно з вулиці і задовольнивши допитливу натуру китайців, місіонерам вдалося налагодити хороші стосунки з частиною жителів. Поступово, під їхнім впливом люди перестали поклонятися ідолам та повірили в Ісуса Христа.
Луганг-Фу знаходився далеко від кваліфікованої медичної допомоги. Сциллі було дуже погано, коли надійшов час народитися першій дитині.
– Не знаю, що нам робити, – сказав Чарльз, – але чому б нам не покластися повністю на нашого Лікаря Ісуса? Переконаний, що немає необхідності переконувати тебе, люба, що Він справиться з цим блискуче!
Сциллу було помазано єлеєм так, як колись були помазані ноги Чарльза, і їхня дочка Грейс без перешкод з’явилася на світ. Потім народилися ще три дочки: Дороті, Едіт, Паулін. П’ята дочка прожила лише один день.
На той час Стадди жили лише своєю вірою. У них була невелика підтримка від їхньої організації. Хоча вони доволі просто одягалися і харчувалися, все ж доводилося залишатися без копійки грошей і, навіть, голодувати. Але вони не раз переконувалися, що Бог може не лише зцілювати, але й давати їжу на кожен день. Якось, після появи поштаря, який привозив пошту раз на два тижні, вони не отримали жодного листа з фінансовою підтримкою, Чарльз сказав:
– Потрібно бути реалістами, Сцилло. Якщо через два тижні нам не прийде матеріальна допомога, буде дуже важко. Давай розкажемо Богові про це, хоча Він і Сам усе чудово знає.
Вони стали на коліна і молилися, а коли піднялися, то відчули по-новому Божу присутність і силу.
Через два тижні поштар, як зазвичай, приніс пошту. На одному листі був незнайомий почерк. Чарльз розірвав конверт, і звідти випав аркуш паперу. Ще не піднявши його, Стадд прочитав: «Не знаю чому, але я отримав від Бога наказ відправити вам 100 фунтів. Я ніколи з вами не зустрічався, лише чув про вас. Чому Бог так звелів, я не знаю. Вам це краще відомо. Я думаю, що ці гроші вам знадобляться, хоча справа, яку ви робите, коштує набагато більше!»
У Сцилли запаморочилося в голові, коли вона нахилилася, щоб підняти диво-аркуш.
– Який Бог чудовий! – вигукнула вона. – Це дійсно нам знадобиться. О, дякуємо Тобі, Боже!
Чарльз Стадд важко переносив клімат Китаю. У нього розвивалася астма, тому вони із Сцилою були змушені повернутися в Англію. Стадди поїхали на батьківщину у 1894 році, коли війна між Японією і Китаєм була у самому розпалі. Місцеве населення проводжало їх дуже тепло у важку подорож.
***
Через шість років вони знову відправилися на місіонерське поле, але цього разу у південну Індію, де клімат був кращим.
Стадди прибули до Індії в кінці 19-го століття для того, щоб працювати в районі Тирхута – місці, де батько Чарльза заробив великі гроші на чайних плантаціях. Ч. Стадд пропрацював в Оотакамунді три роки, які були дуже насиченими. Та його продовжувала мучити астма, тому спати він міг лише дві години на добу – з другої до четвертої ранку.
«Чарлі дуже хворий, – писала Сцилла додому, – найменший рух викликає у нього напад астми».
Але Стадди витримали все до кінця.
Чарльз любив, коли його діти, яких він називав «сімейним кланом», були поруч із ним. Він навчав своїх чотирьох дочок бути мужніми, вірити в свої сили і, в першу чергу, розуміти, поки вони молоді, що єдине правильне і змістовне життя – це життя, віддане Богові, яким Він міг би розпоряджатися так, як вважає за потрібне.
І не дивно, що всі вони вирішили присвятити своє життя Христові. Коли батько був пастором в Оотакамунді, дівчата прийняли водне хрещення.
Сім’я Стаддів повернулася в Англію у 1906 році. Чарльза запрошували на різноманітні зустрічі, щоб він міг розповідати про свою діяльність.
«Колись у мене була інша релігія – м’яка, що ледве дихає, з пошуками в Біблії прихованих істин; але в ній не було ні покори, ні жертви. Потім настала переміна. М’яка мова перетворилася у необроблену сіль, слова – у вчинки. Заповіді Христа перестали бути для мене недільними деклараціями, а перетворилися у бойові заклики, яким потрібно коритися, щоб не втратити самоповаги і мужності. Я почав ставитися до Бога, як до свого справжнього Батька і так само довіряти Йому. Я говорив про Бога й Ісуса Христа, як про своїх реальних і живих друзів та родичів. Я відмовився від лицемірства й церемоній і став справжнім християнином», – говорив Ч. Стадд на таких виступах.
Цей період у житті Стадда продовжувався до 1908 року, коли він, приїхавши до Ліверпуля, на одному з приміщень побачив напис: «Канібалам потрібні християни!»
– Цікаво, що ж такого смачного в християнах, щоб їх використовувати в їжу? – розсміявся Стадд і зайшов у приміщення, щоб поцікавитися, хто ж написав таке оголошення.
Як він і передбачав, це був іноземець, який схвильовано став розповідати про труднощі і боротьбу не на життя, а на смерть, які йому довелося пережити, перебуваючи в самому серці Африки:
– Там бувають різні дослідники, мисливці, торговці, але ніхто не подумав розповісти туземцям про Сина Божого, Який є і буде таким самим Спасителем для них, як і для нас!
Чарльзові Стадду здалося, що цей чоловік звернувся саме до нього. Те, що говорив доктор Камм, постійно звучало в його голові.
Стадд вирішив познайомитися з доктором Каммом, розповісти, що йому вже п’ятдесят, і з них він п’ятнадцять років хворіє, але у нього є тверде рішення їхати в Африку.
Медична комісія категорично заборонила місіонерові від’їжджати з Англії. Комітет бізнесменів вимагав обіцянку, що він не поїде південніше Хартума, але Стадд не погодився давати таку обіцянку, і йому відмовили у фінансуванні.
«Я прокладу дорогу, – писав він членам комітету, – і це допоможе тим, хто піде вслід за мною».
Дивним чином до нього стали стікатися необхідні фінанси для поїздки в Африку. Його віра отримала належну нагороду.
15 грудня 1910 року Чарльз Стадд сів на пароплав, щоб дістатися берегів чорного континенту.
***
Організація «Христові слуги» – це місія, яка працювала у самому серці Африки. Перші екземпляри журналу цієї місії були відредаговані Сциллою Стадд і віддруковані у формі серця. Вона також стала керівником штаб-квартири місії. Незважаючи на те, що у Сцилли було слабке здоров’я, вона не тільки керувала організацією, а ще й багато подорожувала, популяризуючи роботу місії, і закликала багатьох чоловіків і жінок послужити Господові у тих місцях, де про Нього нічого не знали.
Чарльз Стадд сподівався, що Господь хоче, щоб його дружина працювала поряд із ним, але був змушений визнати, що у Бога був інший план і завдання для Сцилли: вона мала працювати в Англії.
Робота, яку виконував місіонер, потребувала багато зусиль. Окрім того, Стадд хотів перекласти якомога більше з Нового Завіту мовою кінгвама (мова провінції, в якій він перебував). Чарльз працював по 18 годин на добу, починав о другій ночі і робив чотиригодинну перерву. Він переклав Новий Завіт, книгу Псалмів, уривки з Приповісток, написав біля ста пісень місцевою мовою. Внаслідок такої напруженої роботи у нього почалися серцеві напади.
Великою радістю був для нього неочікуваний приїзд дружини. Зустрічати Сциллу зібралося дві тисячі чоловік. Туземці полюбили Маму Бвану (так вони її назвали); вони багато разів слухали її розповіді про те, як вона шукає місіонерів для того, щоб ті приїхали в Африку і розповіли про Ісуса. Туземці говорили між собою, як, напевне, важко Бвані (Чарльзові) жити так довго і далеко без такої чудової дружини.
Здавалося, сили покинули Сциллу, коли настав час від’їзду. Вона пішла до автомобіля із затуманеними від сліз очима. Із закам’янілим обличчям вона сіла в машину і поїхала,.. не озирнувшись.
Так востаннє подружжя Стаддів зустрілося на цій землі.
Через рік померла Сцилла, через два – Чарльз. Вони все життя були вірні одне одному і Своєму Богові. Вони пліч-о-пліч пройшли важкий, але благословенний шлях, знаючи, що у них попереду вся вічність.
Джон Буньян сказав: «Тону я, чи пливу, підіймаюся в небо, чи опускаюся в пекло, – Господи Ісусе,.. я ризикую своїм життям заради тебе». Це більшу частину свого життя робили Стадди. Життя Ч. Стадда можна описати рядками, які він любив повторювати:
–Деякі люди хочуть жити біля церков, слухаючи звучання дзвонів. А я хочу жити біля пекла, рятуючи тих, які заблудилися!
Використана література: Рут Джонсон «Агенти Божі»; Джон Т. Ерскін «Мільйонер для Господа».
Уклала Інна Дубовик