«СВІТ ЛОВИВ, ТА НЕ СПІЙМАВ»
Жив колись в Україні мандрівний філософ Григорій Сковорода. Від хати й до хати ходив він з торбою за плечима і навчав людей як треба жити. І став він відомим не тільки в своєму краї, а й по всій землі, відомим не вченістю своєю, а мудрістю, бо вчених людей багато, а мудрість від Бога дається.
Якось запросив Сковороду до себе в гості король великої і могутньої держави. На честь мудрого філософа влаштував король пишний бенкет, проте Сковорода попросив для себе лише хліба окраєць і води кварту, промовивши: «Без пишних страв я досі жив, дасть Бог, і далі проживу. А хліб і вода – щоденна їжа моя».
Наприкінці бенкету звернувся король до Сковороди з такими словами: «Віддам тобі в дарунок золотий плащ, оздоблений дорогоцінним камінням, аби ти тільки тут лишився жити і моїх людей мудрості навчати», на що філософ відповів: «Соловей у золотій клітці не співає, а мудрість не купується і не продається».
Та й повернувся Сковорода знову в Україну, роздаючи задарма людям те, що й сам в дарунок від Бога отримав.
БОЖА ПТАШКА
Давно це було – ще на початку створення світу. Якось звернувся Бог до всього птаства земного: «Хто з вас складе для Мене найкращу хвалу, той і назветься Божою пташкою».
Першим заспівав соловей. Він славив Творця за чудові гаї і луки, наповнені пахощами квітів і трав, за красу сповитих туманами рік та озер, за свіжість і прохолоду літніх ночей, скупаних у місячному сяйві. Пісню солов’я підхопив жайвір, славлячи Бога за неозорі степи і поля, золотий передзвін стиглого колосся і ніжну голубінь очей волошок. За якусь мить до цього голосу приєдналися голоси всіх птахів, зливаючись в один величний гімн слави і хвали Творцеві.
Такого співу ще ніхто ніколи не чув. Завмерла зачарована земля, зупинилося сонце, затамував свій подих вітер і жодна крапля роси не впала на землю. А спів усе линув і линув до небес, і скільки це тривало, ніхто не знав, бо навіть час зупинився.
Коли ж прозвучали останні ноти, Бог здивовано запитав: «Чому з-поміж усіх голосів Я не почув голосу голуба?» Тієї ж миті на Господню долоню опустився білий голуб. Він стомленим голосом покірно відповів: «Я знаю, моєму мовчанню немає виправдання. Ти справді гідний найвищих почестей і похвали. Коли ж усі співали і славили Тебе, сонце зупинило свою ходу, ніч не перейшла на зміну дню і прохолода на зміну полуденній спеці, вітер затамував свій подих і жодна крапля роси не впала на землю. Квіти у райськім саду зів’яли і схилилися до землі, потерпаючи від спеки та спраги. Увесь цей час я носив для них воду у дзьобі. І хоч голос мій мовчав, та серце моє раділо і співало, коли я бачив, як створена Тобою краса знову повертається до життя».
Почувши такі слова, Бог підняв голуба високо-високо в небо, щоб бачили всі: «Оце і є Божа пташка, бо спів її люблячого і милосердного серця миліший мені за будь-які інші голоси».