У наш час з’являється все більше й більше різноманітних творів, які описують як кінець світу, так і те, що буде після нього. Вони навіть мають власну назву — антиутопія, або постапокаліпсис. Цілі пласти сучасної літератури та кінопродукції присвячені цьому. У цих творах не просто описують кінець світу, а намагаються детально, смакуючи кожен штрих, зобразити весь жах того, що буде, і те, як люди виживатимуть після катастрофи.
Усі ці твори не просто популярні. Деякі книги стали бестселерами, фільми викликали величезний ажіотаж задовго до виходу в прокат.(Можна лишень згадати галас і дебати навколо кінострічки «2012».)
Переглядаючи відгуки як критиків, так і пересічних громадян, мимоволі запитуєш себе: чим так приваблюють ці твори, адже в них змальовано найбільшу катастрофу людства? Що люди хочуть дізнатись, занурившись у ці твори? І, головне, чого ці твори вчать молодь, яка, ковтаючи їх, формує свій світогляд?
Тож, насамперед, на чому базується популярність опусів про кінець світу й чому автори активно використовують цю тему? Спостерігаючи за тим, як людина хазяйнує на планеті, мимоволі доходиш висновку, що той кінець світу не за горами, і ми самі, своїми руками активно його наближаємо. Забруднення навколишнього середовища, експерименти генної інженерії, воєнні загрози, нераціональне використання природних ресурсів — це той неповний перелік наших «досягнень», які відразу ж приходять на думку. І навіть ті люди, які не вірять у слова Біблії щодо гріховної природи людини (яка, власне, і проявляється в тому, що ми неправильно господарюємо на дарованій Богом планеті), уже на весь голос стверджують, що наближення великого потрясіння не за горами.
Саме ця невідворотність катастрофи й штовхає митців на створення різноманітних версій кінця світу. Дехто це робить із меркантильних інтересів (чом не заробити на тому, що цікаво людям), інші — просто відчуваючи настрої й зацікавленість людей, ще деякі — з ідейних міркувань: застерегти людство від фатальної помилки. Але факт залишається фактом — популярність подібних творів із часом лише зростає.
Найчастіше відбувається приблизно так. Спочатку письменник пише книгу, яка стає надзвичайно популярною, а потім різноманітні компанії випускають фільми чи телесеріали за мотивами цієї книги. Або комп’ютерні ігри, у яких обігрується сюжет книги. З останніх і дуже популярних творів можемо назвати наступні.
- Постапокаліптично-антиутопічний цикл «Голодні ігри» американської письменниці Сюзанни Колінз, який почали друкувати 2008 р. У ньому показане життя й боротьба людей після катастрофи на північноамериканському континенті. Понад 100 тижнів книга тримала першість у переліку бестселерів за версією «Нью-Йорк Таймс». Пізніше, режисером Гарі Росом на американській кіностудії «Lionsgate» був знятий однойменний фільм, який потім переріс у кінотрилогію.
- Науково-фантастичний роман Кесс Морган «Сотня», де авторка описує спробу людей, які на космічній станції врятувались під час всесвітньої катастрофи, повторно колонізувати залишену землю. Про популярність цієї книги можна сказати лише одне — ще на стадії її написання відома компанія «Warner Bros. Television» викупила права на екранізацію цього твору в форматі молодіжного телесеріалу.
- Похмурий постапокаліптичний цикл «Той, що біжить лабіринтом» Джеймса Дешнера, який складається із чотирьох книг і описує пошуки спасіння залишків цивілізації невеликою групою молодих людей. За мотивами цього циклу уже була відзнята однойменна кінотрилогія, яка чітко орієнтована на молодіжну аудиторію.
- Із російськомовних авторів варто згадати двох письменників, творчість яких присвячена постапокаліптиці. Перший — Сергій Тармашев, більшість творів якого описує життя планети після катастрофи (цикли «Морок», «Насліддя», «Холод», «Чистилище»). І другий — Дмитро Глуховський із похмурим романом «Метро 2033», який описує життя людей у московському метро після ядерної війни. Цей твір став відправною точкою для багатьох письменників, які в такому ж стилі почали писати твори про життя людей у метро різних міст після ядерної катастрофи. За мотивами «Метро 2033» американською компанією THQ була випущена однойменна відеогра, яка набула популярності серед молодого покоління.
Розглядаючи ці й подібні до них твори, неважко помітити спільні характеристики: людство пережило глобальну катастрофу (техногенну, природну, бактеріологічну, космічну чи навіть, фантастичну — наприклад, усі з тих чи інших причин стали зомбі). І серед тих, хто вижив, знаходиться група людей, яка шукає вихід із цього становища. Переважно це підлітки (або, у крайньому разі, молоді люди до 30 років). Вони не хочуть повторити шлях своїх попередників, тому, ламаючи всі стереотипи й правила, мчать до втілення своєї глобальної мрії. Декому це вдається, декому — ні, дехто жертвує своїм життям заради мети, проте наприкінці їхніх поневірянь чи, якщо так можна сказати, пригод, завжди бачимо якесь просвітлення в кінці темного тунелю долі людства. Вони дарують надію на вирішення проблем і виживання людства.
До речі, через те, що більшість героїв — підлітки, саме у молодого покоління ці твори користуються найбільшою популярністю. Власне, кінокомпанії й не приховують, на смаки якої цільової аудиторії орієнтуються при створенні своїх фільмів.
Після знайомства з цими творами уважний і вдумливий читач/глядач не може не помітити, що вони свідомо чи несвідомо нав’язують молоді принаймні дві хибні ідеї.
Перша з них така: людство переживе апокаліпсис. Вона базується на вірі в розумність і силу людини, у її здатність робити правильні висновки зі своїх учинків.
Однак Біблія стверджує, що апокаліпсис — це не просто катастрофа вселенського значення, а відвідини Богом землі й суд над усіма людьми; це остаточне завершення історії людства в такому вигляді, який ми знаємо зараз.
Коли Іванові Богослову Бог показав картини кінця світу (опісля апостол усе записав у Книзі Об’явлення, яка завершує Біблію), то вони були пов’язані саме з тим, що Бог відміряв людству певний час, за цей період люди мали привести у відповідність із Божим задумом свої життя, і коли цей час закінчиться, Сам Бог прийде на землю, щоби судити всіх і віддати кожному належне.
Немає ніякої надії, що когось якось оминуть ці події. Апостол Петро, який був учнем Христа й перебував багато часу поряд з Учителем, у своєму листі до християн світу безапеляційно заявляє:
«День же Господній прибуде, як злодій вночі, коли з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть, а земля та діла, що на ній, погорять…» (2 Петр. 3:10).
Люди завжди сподіваються, що біда якось їх омине, а якщо й зачепить, то вони будуть спроможні її пережити. Але Слово говорить, що принаймні однієї речі ніхто оминути не зможе — це зустрічі з Богом. І чи після смерті від глибокої старості, чи від нещасного випадку, чи з настанням Апокаліпсису — усі стануть перед Богом і дадуть звіт за те, як вони жили на землі й чи знайшли спасіння і спокій своїм душам у Сині Божому Ісусі Христі.
А друге, на що хотілося б звернути увагу — це та модель поведінки, яку вбирають у себе молоді люди, занурюючись у ці твори. Адже в них прозоро простежується лінія: старше покоління наробило тотальних помилок, які призвели до руйнації всього, що надбало людство за роки існування, і щоб знайти вихід із цих обставин, потрібно не наробити помилок попередників. Тому із легкістю руйнуються старі стереотипи, цінності, поведінка, розуміння життя. Мораль відходить на задній план і слугує лише тлом, на якому йде боротьба за справедливість. Уже неприховано показується, що мета виправдовує засоби.
Таким чином фіксується й розширюється розрив між поколіннями, унормовується відчуження в сім’ях, відсутність стосунків у родинах, руйнуються будь-які авторитети (крім грубої сили й цинічного розрахунку). А якщо звернути увагу на слова соціологів про те, що поріг зміни поколінь знову змістився, то ми за деякий час отримаємо покоління, достукатись до якого буде практично неможливо. (Раніше віковий розрив між поколіннями складав 25 років — тобто чисто репродуктивний період. Пізніше він був скорочений до 5 років. Зараз багато соціологів, у зв’язку із шаленим розвитком технологій і доступу до інформації, вважають, що розрив між поколіннями скоротився до 2,5 років.)
І вже зовсім немає місця для біблійного:
«Послухайте, діти, напучення батькового, і прислухайтеся, щоб навчитися розуму, бо даю я вам добру науку…» (Пр. 4:1-2).
Здається, що в такій ситуації може зробити вчитель-християнин?
Як не дивно, основне його завдання не змінилося, адже головна його мета — навчити своїх учнів думати. Якщо вона буде досягнута — ми виграли стратегічну битву. Адже, думаючи, людина зможе проаналізувати те, що їй пропонує світ, і ті «цінності», які панують у ньому, і протистати їм.
Але це ще не все. Молода людина, яка шукає орієнтири в житті, украй цінує ті істини, які є насправді дієвими. Для неї інформація гідна уваги лише тоді, коли в чиємусь житті вона спрацювала. Тобто, коли педагоги хочуть чогось навчити учнів, вони повинні самі бути прикладом того, як моральні принципи, Божі заповіді чи принципова позиція діє в їхньому житті.
І якщо ми хочемо навчити наших учнів якихось неперехідних істин, нам потрібно самим стати носіями цих істин. Якщо ми хочемо, щоби діти чинили правильно, нам потрібно самим чинити правильно. І якщо ми хочемо, щоби Істина, яку ми передаємо дітям, стала фундаментом їхніх життів — ми самі повинні покласти Істину підвалиною свого життя.
Якщо ми навчимось думати й приймати рішення в світлі Божого Слова, то зможемо відділити зерно від полови, навчимося слідувати за Богом і довіряти Йому. І тоді байдуже, як саме прийде той кінець світу, адже нас чекає нове небо і нова земля.
У якомусь сенсі автори постапокаліптичної літератури мають слушність — люди виживуть після катаклізму, але лише ті, яким Ісус Христос дав нове серце. Постапокаліпсису немає, є просто нове життя, дароване Богом у гармонії та щасті.
Олег Блощук