Якось на початку 90-х, коли я ще був молодим і запальним, довелося мені в домі мого друга дискутувати про християнські цінності. І, в запалі суперечки, знаючи, що в домі є Біблія, я попросив дати її мені, щоби прочитати один із уривків на підтвердження моєї тези. Мені відповіли: «У мене Біблія Мюнхенського видання!..» «Так, так», — гарячково сказав я і знову попросив Біблію. Коли мені вдруге так відповіли, я зупинився й усвідомив — людина хвалиться тим, що в неї є Біблія, видана в самому Мюнхені. Не просто видрукувана десь, а в самому Мюнхені… Але то був час, коли в нашій країні Слово Боже було рідкістю. До речі, Біблію мені таки дали, проте пильно стежили, чи не завдам я цій книзі якоїсь шкоди.
На сьогодні ми маємо десятки різних видань Біблії і Нових Завітів. У кожному домі є, бодай, примірник Слова Божого. І це вже не дивина. Але це стало можливим завдяки тому, що в часи Реформації для багатьох людей у Європі Біблія стала єдиним джерелом і мірилом стосунків із Богом і шляхом для пізнання Істини. І саме з бажанням розповсюдити цю дивовижну Книгу пов’язаний розвиток друкарства в Україні.
Проголошуючи свій протест проти торгівлі індульгенціями в лоні католицької церкви, монах Мартін Лютер спирався на те, що Бог сказав в Своєму Слові. Пізніше ця позиція сформувалась в один із принципів Реформації «Solа Scriptura» — «тільки Писання». Іншими словами, усе, що потрібно для спасіння й побожного життя, Бог сказав і сформулював у заповідях Святого Письма — Біблії. І вона — єдина основа, на якій людина має будувати своє життя.
Таке розуміння дало поштовх для великої кількості перекладів Біблії, щоби Слова Божі були почуті кожною нацією її рідною мовою. Завдяки панові Гутенбергу[1] розповсюджувати Слово Боже стало ще простіше. Почалося друкування Біблій у великих кількостях у різних країнах світу. Друкарство не оминуло й Україну. І саме тоді були надруковані перші книги, які сьогодні складаюсь коштовний спадок нашої історії й культури.
Першими друкованими творами староукраїнською мовою стали книги церковно-ужиткового змісту, які в 1490–1491 рр. надрукував Швайтполь Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник», «Часословець», «Тріодь пісну», «Тріодь цвітну»). Пізніше білоруський просвітитель і першодрукар Франциск Скорина переклав Біблію із церковнослов’янської білорусько-українською говіркою й видрукував її кириличним шрифтом у Празі в 1517–1519 рр. Цей переклад Біблії містив тексти від видавця і навіть гравюри, що на той час було неприпустимо. Через заборону самостійних перекладів Слова Божого як католицькою, так і православною церквами ця Біблія ніколи не була визнана. Проте, якщо бути неупередженим щодо історичних подій, то переклад Скорини випередив у часі німецький переклад Лютера.
Серед перших українських видань XVI ст.:
- «Новий тестамент» із мідними замочками, Почаїв, 1511 р.;
- «Тріодь» у шкіряній оправі, Київ, 1527 р.;
- «Анфологіон» у шкіряній оправі, Львів, 1542 р.;
- «Служебник», Львів, 1546 р. та інші.
Поряд із цими зразками книгодрукування й далі випускали рукописні книги. Так, у Пересопницькому монастирі на Волині в 1556–1561 рр. з’явився один із перших рукописних перекладів Євангелія українською мовою. А коштом шляхтича Валентина Негалевича 1581 р. було видано Новий Завіт, перекладений із польського Євангелія.
Перші згадки про друкарні на теренах України стосувались Галичини та Волині, які на той час були частиною Речі Посполитої. Братства міщан, або просто «братства», на той момент відігравали велику роль у розвитку культури й освіти України. Їх засновували заможні жителі міст, щоби протистояти католицькій культурній експансії. Проте згодом ці організації почали контролювати церковне життя, підтримувати талановитих людей, розвивати українську культуру й освіту.
Першою друкарнею була друкарня при Львівському братстві (Онуфрієвський монастир), яку йому подарував львівський міщанин Дропан Степан 1460 р. Власне, це перший український друкар, який працював на теренах Речі Посполитої. І лише через 112 років до цієї друкарні приїхав Іван Федоров, щоби надрукувати там знаменитий «Апостол».
Про великого друкаря слід сказати окремо. Він сам — Іван Федоров (Федорович), за легендою, був утікачем із Московського князівства, де його звинуватили у вигадці «демонічної машини». Чому «за легендою»? Бо перевірених історичних даних стосовно цього на сьогодні немає. Хоча, скоріше за все, звинувачення були висунуті тими, хто мав непоганий заробіток на переписуванні книг. Але, як би там не було, саме ця людина увійшла в історію як засновник масштабного книгодрукування в Україні. Після спалення його друкарні в Москві, Федоров утік до Литви й осів у маєтку гетьмана Григорія Хоткевича[2], де 1569-1570 рр. видав «Учительне Євангеліє» і «Псалтир». Згодом, переїхавши до Львова, у братській друкарні видав «Апостол» (1573–1574 рр.), прикрашений заставками та гравюрами, в кінці того ж року — перший східнослов’янський «Буквар».
На запрошення Василя Костянтина Острозького перебирається в Острог (1578 р.), де засновує друкарню. І саме там виходять найвідоміші його книгодруки: новий «Буквар» із рівнобіжними грецько-слов’янськими текстами, потім — Новий Завіт і Псалтир. А опісля, з палітурником Іваном Друкаревичем[3], 1581 р. видає першу повну слов’янську Біблію, знану сьогодні як Острозька Біблія. Однією із відзнак цієї книги є те, що вона містить передмову Костянтина Острозького, ще одну передмову Герасима Смотрицького й післямову самого Івана Федорова, у якій друкар пояснює причини того, чому він зайнявся друкарським ремеслом.
Внесок Федорова в українське книгодрукування важко переоцінити. Про вплив на тогочасну культуру, напевне, найкраще розповідає епітафія на його могилі у Львові: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим невидимих…»
Практику Львівського братства підхопили й інші братства, організовуючи друкарні й формуючи бібліотеки. Луцьке, Київське, Богоявленське (Кременецьке) братства отримали грамоти від польського короля для заснування друкарень і офіційного книгодрукування. Були видрукувані такі визначні твори як «Адельфотес» (1591 р., Львівське братство) — найдавніша слов’янсько-грецька граматика, «Граматика» М. Смотрицького (1638 р., Кременецьке братство), «Апостоли і Євангелія» (1640 р., Луцьке братство) та інші.
Слід сказати, що на відміну від південнослов’янських друкарень, українські друкарі використовували для друкування папір. Він був привозним і відрізнявся філігранями — водяними знаками, на яких були зображені герби паперових фабрик, монастирів чи братських церков, яким належали друкарні.
До того ж, більшість книг була прикрашена різноманітними гравюрами та орнаментами в українському стилі, що теж надавало неповторного колориту книгам і ставило їх у ряд мистецьких творів. Більшість передмов і значна частина творів були підписані авторами. Саме таким чином популяризувались думки українських культурних діячів, які формували світогляд українців.
Книгодрукування не просто дало можливість читати Слово Боже розмовною українською. Воно було логічним продовженням бурхливого розвитку культури й освіти. Братські школи, що виховували українську молодь, потребували підручників рідною мовою, формували бібліотеки зі своїх власних видань. Багато молодих шляхтичів, навчаючись у цих школах, використовували українську в ділових паперах на рівні із польською. Таким чином, завдяки освіті й книгодрукуванню почала формуватись українська літературна мова. Завдячуючи такому розвитку освіти, мови й книгодрукування, українська шляхта 1572 р. домоглась від польського сейму дозволу виховувати й навчати своїх дітей саме українською. Це лягло в основу українського ренесансу, про який ми сьогодні говоримо із гордістю. І саме це виховало свободолюбивих, освічених людей, які складали основу козацтва, його цвіт, його душу.
Коли ми оглядаємось назад, у той час, коли з’явились такі видатні зразки друкованого мистецтва, ми повинні пам’ятати — усе почалося зі Слова. Із бажання розуміти Слово й донести його іншим. Із розуміння того, що лише Божі Закони можуть дати людині мир для душі й гармонію для розуму. Із усвідомлення того, що Бог промовляє до кожного народу та племені тією мовою, яку той розуміє, щоби всі прийшли до пізнання правди й побожності.
Адже Слово має силу й здатне змінити не тільки чиєсь особисте життя, а й історію та культуру нації. Бо Слово — це не просто Книга. Слово стало тілом і перебувало між нами. Христос є тим Словом Божим, що відкрило шлях спасіння. Тим Словом, яке не можна знівелювати нічим. Тим Словом, яким увесь світ стоїть, яке дає силу мільйонам людей щодня робити подвиг віри й віднаходити Бога. І якщо ми хочемо, щоби наші слова мали вплив і вагу, нам потрібно, як і нашим попередникам, звернутися до Слова як першоджерела.
Учителю, маєш лише одну зброю, якою відвойовуєш уми — це слово. Воно може бути сильним, бо професійне… Воно може бути міцним, бо таке виховання… Воно може бути доленосним, бо формує майбутнє… Кожен педагог це чудово розуміє.
І якщо вчитель хоче мати в своїх словах силу — тоді потрібно, щоби те, найголовніше Слово, що здатне змінити все, стало його силою, його міцністю, його основою. І тоді вчительські слова набудуть того внутрішнього змісту, якого ми так шукаємо й прагнемо!
Олег Блощук
[1] Йóганн Гýтенберг — німецький ювелір і винахідник, створив європейський спосіб друкування рухливими літерами. Першою великою книгою, яка була надрукована таким способом, була Біблія (1452 р.). Наклад — 180 примірників. На сьогодні збереглося 48 Біблій Гутенберга.
[2] Григóрій Ходкéвич — магнат, литовський гетьман, державний діяч і воєначальник Великого князівства Литовського. Заснував друкарню в Заблудові (північне Підляшшя, українсько-білоруське суміжжя), де працював Іван Федоров (1569–1570).
[3] Іван Друкаревич (син Друкаря) — старший син Івана Федорова; Львівський і Острозький палітурник. Помер у молодому віці, не проживши й 25 років.