У наші дні, як і сто, і двісті років тому, більшість жителів США вірить у Бога або, принаймні, стверджує, що вірить. Однак вплив релігії на суспільство зараз уже не той, що був колись.
Майже півтораста років тому, наприкінці єдиної в історії США громадянської війни, президент Авраам Лінкольн побачив у релігії найважливіший фактор, здатний об’єднати роз’єднану війною націю. Виступаючи 4 березня 1865 року зі своєю другою інаугураційною промовою, Лінкольн підкреслив, що всі американці моляться до одного й того ж Бога і читають ту саму Біблію, навіть якщо по-різному її розуміють. Ця спільність віри, продовжував Лінкольн, допоможе народові Америки згодом залікувати завдані війною рани й відновити колишню єдність.
Тепер американські соціологи стверджують, що мало яка із проблем у наші дні так розділяє їхніх співвітчизників, як взаємовідносини між державою й релігією. У цьому, як і багато в чому іншому, американське суспільство ділиться на два табори. Десятки мільйонів жителів США думають, що в основі політичних рішень повинні лежати моральні цінності, які мають релігійне підґрунтя. Інші десятки мільйонів відносять релігію до сфери приватного життя й не визнають за нею законної політичної ролі в сучасному демократичному суспільстві. Цей ідейний конфлікт виявляє себе в суперечках про допустимість абортів, одностатевих шлюбів і медичних експериментів з ембріональними стовбуровими клітинами, про викладання теорії еволюції, про присутність релігійної символіки в державних установах, про державне фінансування приватних релігійних шкіл і про безліч інших гострих питань. Ці дискусії зазвичай дуже гострі, і протиборчі сторони не виявляють готовності до пошуку компромісів.
Підставою для юридичного врегулювання контактів між державною владою й релігійними інститутами є Перша поправка до Конституції США. Ця поправка разом іще з дев’ятьма набула чинності 1791 року. Вона гарантує, що уряд США не буде нікого змушувати приймати або підтримувати будь-яке релігійне вчення або культ і не буде нікому перешкоджати в дотриманні принципів, правил і обрядів тієї релігії, яку він для себе обере. Фактично вона проголосила інституціональне відділення церкви від держави, хоча безпосередньо це положення в ній і не прописано. Томас Джефферсон у своєму знаменитому листі до баптистів міста Данбері проголосив, що «Конституція спорудила стіну, що відокремлює церкву від держави».
У XIX столітті проблеми «на стику» церковних інститутів і державних структур в основному проявлялися в суперечках про допустимість викладання релігії в муніципальних школах, фінансованих з місцевих податків. Тодішній президент-республіканець Улісс Грант зажадав повністю вилучити релігійні предмети з програм державних шкіл і «залишити питання релігії родині, церкві та приватним школам».
Тодішній лідер республіканців у Палаті представників Джеймс Блейн пішов ще далі й запропонував нову поправку до Конституції США, яка б повністю забороняла використання податкових ресурсів для підтримки шкіл, що «перебувають під контролем якоїсь релігійної секти». Фактично під «сектантськими» школами малися на увазі католицькі навчальні заклади, число яких у ті роки швидко росло через наплив емігрантів з католицьких країн.
При всьому цьому у звичайних муніципальних школах більшості штатів учням щодня читали короткі біблійні тексти, а подекуди й молитви. Така практика не викликала особливих заперечень, тому що вважалася природною частиною навчання моральних цінностей Америки. У своїй основі вона збереглася до середини XX століття.
У ті ж 1870-80-і роки в американській суспільній думці помітно зміцнилися позиції секуляризму . Тоді цей термін був новий, його наприкінці першої половини XIX століття ввів у обіг англійський борець із релігією Джордж Джейкоб Ханіоак. Ханіоак розумів секуляризм як життєву філософію, що вимагає від людей вирішувати справи свого приватного й суспільного існування на основі досвіду й наукового знання, а не релігійних віровчень. Тому він вважав, що державні й громадські освітні інститути повинні ігнорувати релігію, не заперечуючи її, але й не заохочуючи.
Верховний Суд США в післявоєнні роки не раз підтверджував принцип секуляризму. В 1989 році Верховний Суд вказав на неприпустимість розміщення в державних установах на загальний огляд предметів, які безсумнівно сприймаються як релігійні символи. Однак в 1990-і р. «джефферсонівська стіна» стала розмиватися. У прийнятому в 1995 році рішенні Верховний Суд дозволив використати засоби зі спеціального фонду, що субсидіює студентські видання й інші форми позакласної діяльності, для покриття витрат, пов’язаних із випуском євангелічного журналу, підготовленого групою студентів. А в 2002 році Верховний Суд навіть вирішив, що батькам не забороняється використовувати державні ваучери для оплати навчання своїх дітей у приватних релігійних школах.
Ной Фелдман, професор права Нью-Йоркського університету, вважає, що нинішні розбіжності щодо взаємин церкви й держави можна перебороти на основі розумного компромісу. На його думку, релігійні організації не повинні одержувати ніякого державного фінансування, оскільки надання їм державних ресурсів явно суперечить Першій поправці до Конституції США. У той же час він закликає до послаблення обмежень на вираження релігійних почуттів у громадських місцях і присутність там релігійної символіки.
Олександр Григор’єв
http://www.washprofile.org/ru/node/5404