«Ті ж, хто є інакшими, нас тривожать. Хто ж вони — ті «інакші», «інші»? Насамперед це люди убогі, слабкі, неповносправні, самотні, відокремлені від усіх. Їхнє волання про допомогу дратує й непокоїть нас. Якщо ми вирішимо їх вислухати, відкрити їм серце, то це може нам дорого коштувати. Тому ми робимо вигляд, що не чуємо їх — і відмежовуємо себе від них» (Жан Ваньє)
Святе Письмо засвідчує нам, як сильно Бог турбується про людей. Воно дозволяє нам пізнати любов Божу, об’явлену в Ісусі Христі, у Слові, яке стало Тілом. Але як проявляється любов серед людей? За статистикою, в українських інтернатах для розумово неповносправних перебуває понад 7 тис. дітей та 318 молодих людей. Зауважимо, що в це число не входять повнолітні особи з розумовою неповносправністю. За даними ВООЗ на 2013 р. в Україні понад 1,2 млн хворих на розлади психіки та розумової відсталості. Загалом, у структурі Міністерства праці та соціальної політики функціонує 56 закладів для дітей із помірною й важкою розумовою відсталістю.
Ставлення до проблеми в суспільстві
Сьогодні суспільство, мабуть, особливо потерпає від черствості й байдужості. Дуже часто воно не готове приймати людей, які на перший погляд відрізняються від інших. Світ звик жити за стандартами, і люди, які не входять у ці рамки надуманих суспільством «стандартів», часто опиняються поза соціумом. А відтак позбавляються найважливішого, що потрібно для життя, — і це не їжа та одяг, а любов і тепло.
Більшість державних інтернатів, які опікуються розумово неповносправними людьми, є недостатньо розвиненими в сферах комфорту й інфраструктури та негуманними в методах виховання та навчання стосовно вихованців, не приділяють максимум зусиль для прищеплення їм моральних цінностей, а головне — любові. Приміром, на Тернопільщині в 2012 р. розгорівся скандал довкола знущань над вихованцями будинку-інтернату. Діти розповідали, як їх печуть праскою, б’ють і принижують, а скарги ігнорують, адже вони — розумово неповносправні. «Він мене взяв, скрутив мені руки, положив мене на живіт. Він приклав мені утюг, я кричу, він не чує», — розповідає вихованець інтернату Сашко Панацюк.
Альтернатива, яку пропонує християнський світ
То що ж? Тих, кого суспільство й так відкидає, ми ще й піддаватимемо тортурам? Невже це вихід? На противагу цьому існує альтернатива. Одним із шляхів подолання проблеми відчуження суспільства від людей із особливими потребами є християнська міжнародна спільнота «Ляршу», що з французької означає «ковчег». Вона символізує Ноїв ковчег як місце порятунку. Заснували її 1964 р. Жан Ваньє та отець Томас Філіп. Вони запросили двох розумово неповносправних осіб Філіпа Су та Рафаеля Сімі жити разом із ними в дусі Євангелії. На сьогодні «Лярш» — це Міжнародна Федерація в 40 країнах світу, де 145 спільнот різних християнських віросповідань об’єднані заради однієї мети — допомоги ближнім. У «Ковчезі» люди з розумовою неповносправністю та їхні асистенти живуть разом. «У «Лярші» я зрозумів, що найважливіше в житті — люди. Це так важливо не прожити все життя у в’язниці егоїзму, а вийти з неї, аби зустріти людей, аби побути з ними, відчути єдність сердець…» — говорить Жан Ваньє.
На підтримку спільноти «Лярш» 1971 р. Жан Ваньє долучився до заснування ще одного руху для цих осіб, їхніх батьків та приятелів — «Віра і Світло». «Жан Ваньє став голосом тих, хто не може говорити за себе. Він пильно вдивляється, вслухається, щоб почути мову сердець своїх друзів — тих, кого відкинув світ через їхню слабкість, неповносправність, невідповідність «нормі»…» — зазначає Олег Романчук у вступі до книги Ж. Ваньє «Бути людиною».
Проміння надії в Україні
До України ідею «Ляршу» та «Віри і Світла» 1992 р. привезла з Канади українка за походженням Зеня Кушпета. Зеня, будучи талановитою піаністкою, поклала, певною мірою, на жертовний вівтар свою майбутню музичну кар’єру заради невідомих їй людей. Цей поклик благодійниця відчула ще 1984 р. А вже навесні 1992 р. Зеня спільно з групою молодих людей-волонтерів організувала першу в Україні зустріч на зразок міжнародного руху «Віра і Світло». Тоді в ній взяло участь близько 10 сімей, у яких є діти з особливими потребами, та 12 молодих волонтерів. Ось так і започаткувалися регулярні зустрічі спільноти, де присутні могли ділитися пережитим, дружити, молитися, брати участь у таборах.
Згодом рух «Віра і Світло» поширився Україною, утворювалися все нові й нові спільноти. Сьогодні їх близько тридцяти в 14 містах.
Утім поступ був неминучий, адже зустрічі «Віри і Світла» відбувалися лише під час вихідних. А людина — це істота, яка потребує любові, як кисню: щодня, щогодини, щохвилини. Так, із 1998 р. розпочалися перші денні програми — своєрідні майстерні, де ці особливі люди мали можливість працювати та реалізовувати свої здібності в різноманітних виробах. І саме цього вони прагнули навчитися — працювати на рівні з іншими та вкладати в свої творіння часточки сердець, повних любові. Бо ж зовсім інший світ ми бачимо сьогодні в промислових знеособлених виробах, шаблонних і зовні красивих, але зсередини пустих. Ці творчі майстерні — маленькі світочі, через які можна пізнати індивідуальний особливий світ кожної людини, яка перебуває в спільноті.
З часом у Львові працювало 5 таких майстерень, які були під опікою «Віри і Світла». З 2000 р. продовжив роботу «Емаус»: Центр духовної підтримки осіб із особливими потребами, який заснувала вже відома нам Зеня Кушпета разом із командою молодих асистентів у Львівській Богословській академії, зараз Український Католицький Університет (УКУ), за ініціативи отця Борися Ґудзяка. «Емаус» ще з самого початку мав на меті йти до однієї цілі разом зі спільнотами «Віра і Світло» та «Лярш». Денні програми структурно належали до «Емаусу» впродовж 8 років, тому що 2008 р. на їхніх базі утворилася всесвітньо визнана спільнота «Лярш-Ковчег» в Україні.
Дім «Емаус»
При Колегіумі УКУ 2013 р. відкрився Дім «Емаус». Спільно в одній квартирі Колегіуму, як одна велика сім’я, проживають четверо друзів (осіб із розумовою неповносправністю) — Катерина, Людмила, Володя й Павлик, з якими розділяють життєві клопоти, веселощі, свята, молитву волонтери-приятелі — Оля, Марія, Оксана та Яна. Керівник центру «Емаус» Крістіна Анґлес д’Оріак говорить: «До життя в Домі запрошують осіб, які є повнолітніми і які особливо потребують допомоги через важку сімейну ситуацію: немає батьків чи батьки вже старшого віку, або важкохворі тощо».
Один із друзів Дому — Павло тривалий час жив удвох із мамою. Материнське серце по-особливому огортало любов’ю сина, який мав особливі потреби. Та така жертовна й природна материнська любов, певною мірою, не давала можливості Павлові вчитися самостійності. Раніше він відвідував майстерню «Ляршу», але життя в Домі «Емаус» дало можливість відчути, що хлопець самотужки може чогось досягати, може бути частиною спільноти. А нагода брати на себе певну відповідальність, хай і незначну, є надзвичайно важливою для Павла, перш за все, як для чоловіка. Головне, Павлик має можливість виявляти свою любов до інших. І ось уже рік він радіє гостям, які приїжджають до Центру, і не менше любить бути гостем. «Коли Павло їде додому, його дуже не вистачає, адже дівчата потребують компліментів», — говорить мешканка-волонтер Яна Чекан.
Беззаперечна актуальність
Сьогоднішній світ потребує більше таких спільнот як Дім «Емаус». Спільнот, у яких люди, часто відкинені суспільством, живуть поруч зі студентами, майбутнім України, які будуть створювати сім’ї та народжувати дітей. Вони одні з тих, від кого залежить, яке місце в суспільстві матимуть люди з особливими потребами. Саме вони здатні навчити суспільство мистецтва любити. А взамін людям із неповноправностями потрібно небагато — тепло й відчуття значимості в цьому світі. Досвід спільнот «Лярш», «Віра і Світло», «Емаус» неоціненний і практичний, адже це можливість робити добро там, де є потреба, адже, як написано в Новому Завіті, хто знає як чинити добро, та не чинить, — той має гріх.
Лілія Кукліновська,
Андрій Брик,
студенти 3-го курсу спеціальності «філософія/релігієзнавство» НаУ «Острозька академія»