Необмежена терпимість повинна привести до нетерпимості.
Сер Карл Раймунд Поппер
Ми живемо в постмодерністську епоху. Епоху, яка піднесла на прапор особисту свободу й права як найвищу цінність. Головною тезою нашого часу є вислів: «Живи сам як хочеш і не заважай жити іншим». Тобто роби все, що хочеш, поки це не заважає життю інших.
Проте про таку позицію легко говорити в спокійні часи. Утім катаклізми, різноманітні соціальні збурення й карколомні політичні процеси змушують по-новому подивитися на проблему. Мільйони біженців із різних етносів, воєнні дії та пов’язані із цим проблеми, культурні потрясіння й виклики — це невеликий перелік того, що впливає на роздуми щодо права іншого поводитись так, як він того хоче. Та як ставитись до свобод і прав людини, якщо вони входять у протиріччя з уже існуючими? Або ж як реагувати на вимоги свободи для людей, чиї погляди кардинально відрізняються від загальноприйнятих? Чи як реагувати на дітей у класі, які в силу культурних чи релігійних переконань вимагають особливого ставлення до себе на противагу всім іншим?
Це відчувають і вчителі в Україні, бо ми займаємо перше місце в Європі за кількістю внутрішніх переселенців. І ці люди, хоча здається й виховані в одній культурі, проте відрізняються одні від одних і вимагають поваги до свого способу життя. Що робити вчителям, які стикнулись із цим? Як себе поводити, що казати і як нормалізувати подібні ситуації?
Напевне, на самому початку слід зазначити, що ця проблема занадто велика, щоби охопити її в короткій статті. Про неї пишуться і будуть писатись сотні томів наукових праць. І десятки обдарованих людей будуть розважати над тим: що потрібно чинити, як потрібно думати і де ті рамки, у яких можна сміливо діяти. Але все ж таки, не зважаючи на «фермізм»[1] проблеми, спробуймо хоч трішки розібратись, особливо в практичній площині.
І перше, на що слід звернути увагу, — це те, що «правильне» розуміння толерантності нам постійно нав’язують із боку так званих лібералів. У їхньому розумінні, толерантність — це шанобливе ставлення до будь-яких поглядів і неможливість, без насилля над людиною, поставити їй будь-які рамки. Радикальність такого підходу виражається у відомому «парадоксі терпимості», який висловив філософ, логік та соціолог сер Карл Раймунд Поппер[2] і слова якого стали епіграфом для нашої статті: «Необмежена терпимість повинна привести до нетерпимості». Іншими словами, для повного успіху толерантності потрібно, щоби вона стала примусом для всіх, тобто толерантність має стати «нетолерантною» до будь-яких виявів неприйняття позиції іншого.
Саме таке розуміння толерантності побутує серед пересічних громадян. Та й сам термін «толерантність» (від лат. tolerantia — терпіння) змушує до подібних думок. Адже це слово запозичене із медичної термінології й означає «ослаблення чи відсутність можливості реакції на який-небудь несприятливий фактор у результаті зниження чутливості до його впливу»[3]. Простою мовою — спроможність організму сприймати трансплантовані органи, не чинячи їм опору, не відторгати їх. Таким чином, толерантність — це здатність приймати людей, не зважаючи на їхні погляди, культуру, походження та релігію.
Але ось тут ми й підходимо до проблеми: на якій платформі будувати це сприйняття іншого? На праві вседозволеності, на праві кожного обирати те, що йому любе? Чи, може, на принципі «меншого зла»? Що слугуватиме спільним фундаментом для різних людей? Адже, виходячи із розуміння ліберальних філософів, лише права й свободи людей можуть слугувати подібним чинником. Утім постає практичне питання: що робити конкретному вчителеві, якщо в класі з’являється дитина батьків-мусульман і вимагає надати їй можливість під час занять звершувати «намаз»[4]? Або, коли в класі є діти, що ходять до протестантських церков і не святкують деякі свята (або не так святкують свята) як їхні ровесники-православні? Або як чинити, коли в класі з’являються діти-переселенці й починають вимагати, щоби вони могли себе поводити так, як їм було дозволено в колишній школі?
Ці питання не зі стелі. Ці питання — наше сьогодення й реальність. У більшості випадків вони заводять у глухий кут учителів, які хочуть дотриматись принципу толерантності в тому трактуванні, яке ми вже обговорювали. Тим більше, як поводитись учителям-християнам, які розуміють принципи «люби ближнього, як самого себе», «вважайте інших вищими за себе» і «як хочете, щоби вам чинили, — так робіть і ви»?
Щоби уникнути якихось маніпуляцій, слід відразу ж зазначити, що всі ці слова Ісуса Христа були сказані в контексті першої заповіді — «Богові одному поклоняйся, Його одного люби!» (Мк. 12:29-30). Усе решта має випливати із цього. Як сказав один із отців церкви, блаженний Августин[5]: «Люби Бога й роби що хочеш…»
Принцип верховенства Бога та Його заповідей має лежати в основі наших учинків завжди. Це торкається й релігійних непорозумінь у класах. Якщо є представники різних релігійних течій, то, перш за все, слід указати учням на те, що їхні вчинки мають показувати пошану до Ісуса Христа й Божих заповідей. З іншого боку, релігійність кожного, тобто видиме вираження пошани до Бога — це лише зовнішня оболонка нашої віри.
Але в цьому питанні сам учитель повинен мати розуміння пошани до Бога й бути зразком побожності. Без розуміння Божих принципів (не знання, а саме — розуміння), ми не зможемо дати чітку відповідь на питання школярів.
Те ж стосується й різних міжетнічних і міжкультурних конфліктів. Як на мене, відповідь дуже проста: Бог кожному народу дав рамки й межі проживання (Дії 17:26). Кожен народ створив свою унікальну культуру. І якщо я був змушений переїхати в певну частину земної кулі, то, виходячи із поваги до тих людей, серед яких живу, маю приймати, поважати й асимілюватись до тієї культури, у яку потрапляю. І цей принцип має розповсюджуватись на всі соціальні інститути — школу, суспільство, культуру, релігію тощо. Це — принцип контекстуалізації. Лише після того, як я сприйму цю культуру, я можу починати шукати можливості втілювати свої бажання. Без такого процесу нав’язування моїх інтересів іншим, вимагання толерантності до себе, буде заперечувати саму толерантність.
Має бути чітка правова основа, на якій ми будуватимемо нашу майбутню співпрацю. У школі — шкільні правила й закони, яких дотримуються учні. У країні — закони країни, у якій живемо, у суспільстві — моральні закони й правила, якими керується певний народ. І відповідь на вимоги чи закиди щодо неповаги має бути одна: якщо ти не хочеш це сприймати, то ти вільний вибирати іншу школу, суспільство, країну, у якій хочеш жити. Саме в цьому й буде повністю виражатись ваша толерантність: ти вільний вибирати, що тобі заманеться. Але вибравши — поважати те суспільство, у якому перебуваєш.
Приклади прості: якщо мусульманин, який приїздить у християнську країну, вимагає поваги до себе, то він перший має виявити повагу до тієї релігії, у якій живе, і навпаки. Якщо дитина переходить в іншу школу, то вона має поводитись так, як у цій школі прийнято. Якщо в класі є діти, які протиставляють свою культуру іншим, — то вони самі повинні із повагою ставитись до тієї культури, якій себе протиставляють. Як хочеш, щоби з тобою поводились — поводься так і ти. Проте, коли ми застосовуємо цей принцип щодо поведінки інших до нас, нам слід пам’ятати, що Бог його дав, насамперед, для мене особисто. Цей принцип спитає із мене: що я зробив, щоби показати повагу до інших?
Ми зазначали, що не зможемо дати відповідь на таке велике питання в одній статті. Проте в будь-якій ситуації слід пам’ятати: я повинен мати неперехідні цінності в житті, щоб, опираючись на них, давати відповіді на виклики життя. А неперехідними істинами лишаються лише Заповіді Ісуса Христа. І ось питання — як я їх втілюю, як живу за ними? Якщо вони дієві в моєму житті, тоді питання толерантності для мене не буде болючим. Адже я зможу бачити глибину проблеми й зрозуміти — що є головним, за що я готовий стояти до кінця. Я зможу прийняти будь-кого, маючи чіткі переконання й розуміючи — свобода кожного із нас обмежена свободою іншого.
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне
[1] Фермізм — від словосполучення «теорема Ферма», означає проблему, яку, з першого погляду, легко вирішити, проте яка не має простого доказу. Іноді означає поняття, що можна легко довести в якомусь одному, конкретному значенні, яке, проте не дає загального вирішення питання.
[2] Сер Карл Раймунд Поппер (англ. Sir Karl Raimund Popper; нар. 28 липня 1902, Відень — †17 вересня 1994, Лондон) — британсько-австрійський філософ, логік і соціолог. Народився в Австрії. До 1937 працював у Відні, з 1946 до середини 70-х — професор Лондонської школи економіки і політичних наук. Автор і представник школи «критичного раціоналізму» — спроби конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму.
[3] Електронна енциклопедія Вікіпедія/толерантність.
4] Традиційна п’ятиразова щоденна молитва мусульман.
[5] Августин «Блаженний» Аврелій (354 — 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.