ІСТОРІЯ
Про те, що християнство фактично стало причиною створення європейської системи освіти, а викладання релігії у німецьких школах має багатовікові традиції, зараз говориться небагато.
Автор підручника з історії зарубіжної педагогіки А. Н. Джуринський, торкаючись проблеми взаємовідносин церкви і школи в Німеччині, зазначає, що положення церкви у школі було не просто міцним, але самі церковні громади організовували перші школи, починаючи з XIII сторіччя, ще до утворення єдиної німецької держави з незалежних князівств у 1871 році. В таких школах функція викладачів до XIX століття здійснювалася кліриками, які відповідали не лише за викладання релігії, а й за всі інші предмети. Осередками писемності та книгодрукування, зародками перших європейських університетів були монастирі та церковні громади.
Упродовж тривалого часу урок релігії в Німеччині був важливим обов’язковим предметом; читання, письмо та співи вивчалися на прикладі Біблії та катехізису. Нікому навіть не спадало на думку ставити під сумнів повсюдне вивчення основ віри. Звичайно ж, до кінця ХІХ ст. сучасні методики викладання не були відомі. Школярам головним чином пропонувалося заучування великих обсягів матеріалу: положень катехізису, біблійних текстів, псалмів тощо. Діти не завжди повною мірою розуміли зміст, але передбачалося, що усвідомлення зазубрених в юності сентенцій прийде згодом. В умовах, коли на одного вчителя в середньому припадало близько 70 учнів різного віку, а заняття проводилися у великій класній кімнаті з усіма школярами одночасно, така методика була єдино можливою.
Першого удару по релігійному вихованню завдали французька революція 1848, ідеї Просвітництва, концепція ХІХ сторіччя про відділення церкви від держави, а також поширення вільнодумства у колах науковців, освітян, навіть духівництва. Сумніви в існуванні Бога, душі, божественного походження людини і світу призвели до переоцінки та часткового вилучення занять релігії з канону основних предметів загальноосвітньої школи. Учителі релігії почали концентрувати свою увагу не тільки на Богові і Його Слові, а на людині, її потребах, почуттях, переживаннях. Відділення церкви від держави вилилося у суто німецьке явище, яке отримало назву «культуркампф» або боротьба за культуру (1871 — 1887 рр.). Фактично, це була боротьба уряду з католицькою церквою, як одним з провідних носіїв ідеї релігійного виховання дітей. Католицьких священиків заарештовували за абсолютно необґрунтованими підозрами у антидержавній змові, позбавляли прав та майна. І хоча впродовж 1880-1887 років держава, усвідомивши помилки насильницьких заходів проти церкви, поступово відмінила всі закони періоду «культуркампфу» і церква відновила свої права на участь у релігійному вихованні у народній школі, масове відступництво від віри, репресії проти духівництва, розколи всередині конфесій, бродіння думок освітян і духівництва разом призвели до свідомого розв’язання Німеччиною Першої світової війни, на яку під красивими та патріотичними гаслами вчителі повели молодь прямо зі шкільної лави.
Другого серйозного, але не нищівного удару християнському вихованню завдала доба націонал-соціалістичної диктатури. Хоча дві найбільші німецькі конфесії — протестантська і католицька, навчені негативним досвідом Першої світової війни, вже не дискредитували себе закликами до участі юнаків у бойових діях, навіть вчасно засудили гітлерівський режим і створили підпільні рухи опору, широкі маси мирян усе ж таки брали участь у Другій світовій війні. Обраний німцями парламент проголосував за Гітлера, а серед кліриків обох деномінацій знайшлися такі, що благословили або ж мовчки підтримали лютування репресій проти євреїв, циган, католиків та інакомислячих.
За часів Третього Рейху урок релігії був частково витіснений зі школи або перетворений на ідеологічне заняття. Було вжито багато різних заходів, як, наприклад, вилучення уроку релігії з навчальних планів, заклик націонал-соціалістичного союзу вчителів не викладати більше релігію, недопуск релігійно-педагогічних працівників до шкільних занять, переміщення уроку релігії на незручний час, закриття церковних шкіл і перенесення їх у віддалені місцевості, погрози гітлерівських партійців батькам, які прагнули, щоб їхні діти вивчали католицьку або євангельську релігію, зменшення кількості годин, вилучення оцінок з релігії з атестатів, виключення духівництва з числа вчителів релігії, гучні, часто сфабриковані судові процеси проти священиків за звинуваченнями в аморальній поведінці та фінансових махінаціях, депортація та арешти духівництва.
Після звільнення Європи від фашизму, коли виховні методи націонал-соціалізму відійшли у минуле та було визнано злочини холокосту, основним завданням стало оновлення та демократизація освіти.
У Західній Німеччині урок релігії залишався обов’язковим, але поступово він перестає бути вивченням основ віри, а знайомить школяра з розмаїттям релігійних течій, релігійною символікою. Біблія з центру заняття перекочовує до допоміжних засобів навчання. Тематика занять відштовхується від проблем і потреб сучасної людини.
У радянському секторі марксистсько-ленінська модель виховання витіснила урок релігії з державної школи. Релігійне виховання могло здійснюватися лише за складних обставин окремими катехізаторами у межах церков. Марксизм-ленінізм було беззастережно проголошено обов’язковим предметом.
У 50-ті роки, коли до школи ходило майбутнє покоління 60-х, його вчителями були свідки німецької катастрофи 1933-1945 років. Як правило, вони вважали себе безневинними жертвами Гітлера і надавали перевагу мовчанню. Уроки історії закінчувались Першою світовою війною, Гітлер згадувався лише мимохідь, як біда, що спіткала Німеччину з невідомих причин. Положення почало змінюватися з приходом кінця 60-х. Коли молодь пережила шок, дізнавшись, що відбувалося в країні насправді, вона збунтувалась проти виховної традиції старшого покоління. Як виявилося, їхні батьки та діди були співучасниками або як мінімум мовчазними спостерігачами злочинів фашизму. Вчителі, професори, судді, прокурори, політики, священики — свого часу були членами нацистської партії. Авторитет старшого покоління — батьків, учителів, вихователів було підірвано. Їхні чесноти, цінності почали викликати зневагу.
Лейтмотивом педагогіки цього періоду стало: повернення Освенціма недопустиме. Батьки прагнули по-новому виховати своїх дітей, щоб ті могли створити новий, кращий світ. Змін мало зазнати все: шлюб, родина, мораль, школа, держава, економіка, суспільство в цілому. На зміну правилам у дитячі заклади прийшов принцип задоволення, примус та заборона були виключені з педагогічної практики. На зміну авторитарному вихованню прийшла відмова від виховання. Вважалося, що у сприятливому, розумно організованому, розкутому середовищі діти самі собою мають перетворитися на добрих, розумних, вільних людей.
Аналізуючи історію європейської та конкретно німецької системи освіти, слід відзначити, що компетенція Церкви в освіті стає все слабшою. Послаблення виховної ролі родини і Церкви відбувалося на фоні надмірної батьківської уваги до одних дітей та її браку до інших, руйнування дитячої спільноти, виховання у родинах лише одним з батьків або нерідними батьками, посилення впливу телебачення як основного джерела життєвого досвіду, а також проблеми нестачі вчителів (у тому числі вчителів релігії). Разом з тим збільшувалася кількість різноманітних порушень психічної діяльності дітей: послаблення уваги, пам’яті, здатності до сприйняття. Особливо помітними були порушення мови. Після 1995 року число таких дітей у віці 3-4-х років зросло до 25%. Серед причин порушень у розвитку мови психологи та логопеди називали брак повноцінного спілкування (єдина дитина в родині, зайняті на роботі батьки).
Однією з найбільш складних соціальних проблем стала зростаюча агресивність дітей. У період з 1995 року частка неповнолітніх злочинців до 14 років, що здійснили злочини з застосуванням насильства, була більшою ніж серед усіх дорослих злочинців після 30 років. Відмічається все більше випадків пограбування дітей дітьми, крадіжок зі зломом, побиттів, зґвалтувань однокласниць, вандалізму. Німецькі діти все частіше тікали з дому, жили на вулиці, збиралися у банди, ставали наркоманами, займались проституцією.
Якщо на початку Церква не лише стояла біля витоків заснування загальної освіти у Німеччині, але й до ХІХ ст. виконувала провідну роль у навчанні і вихованні молоді, то до кінця ХХ ст. спостерігалася поступова здача всіх колишніх позицій у галузі освіти та послаблення її ролі у суспільному житті.
Раніше процес індивідуального виховання було включено до більш широкого контексту соціального середовища — католицького, робітничого, буржуазного, селянського тощо. Уявлення цього середовища про цінності виховання були значною мірою обов’язковими для родини, яка йому належала. Зникнення такого соціального тла, соціального середовища виховання і разом з ним — ціннісних орієнтирів, які воно пропонувало батькам і дитині, — одна з важливих проблем сучасного виховання.
Постмодернізм і демократія втретє похитнули підвалини релігійного виховання у Німеччині, роблячи його вкрай ненав’язливим, ліберальним і розпливчастим. Адже публічне проголошення і виконання деяких біблійних заповідей (пов’язаних, наприклад, зі шлюбом, вихованням дітей, чистотою статевих стосунків, засудженням розпусти тощо) у сучасних європейських країнах не те що створюють напруження у суспіль-стві, а й навіть ідуть урозріз із чинним законодавством. Після відмови від ціннісних орієнтирів старшого покоління та на тлі стрімкого спаду релігійної активності молоді впродовж 1953-1980 років, а також нехтування Церквою та суспільством передбачених угодами можливостей розвитку релігійного виховання у школі (наприклад, брак учителів релігії через низьку популярність цього фаху), чергова криза у вихованні, яку констатували німецькі дослідники у 2003 р., уже є закономірним наслідком зміни виховних цінностей.
Правові засади викладання релігії та організація навчального процесу
Правові засади викладання релігії у загальноосвітніх школах Німеччини сьогодні визначаються постійною комісією Міністерства культури земель Німеччини на основі Конституції Німеччини. Відповідно до статті 4 Основного Закону кожному громадянину гарантується свобода совісті та віросповідання і непорушність релігійних прав. Відповідно до статті 7 шкільна освіта знаходиться під контролем держави. Юридично відповідальні за виховання особи мають право визначати участь своїх дітей у навчальних заняттях з релігії; релігія є обов’язковим предметом в усіх загальноосвітніх школах. Незважаючи на право державного спостереження, викладання релігії відбувається відповідно до принципів релігійних громад. У сучасних німецьких школах співіснують юдейський, мусульманський і переважно християнський уроки релігії, причому останні розподіляються на євангельську та римо-католицьку конфесії, а в Нижній Саксонії ще й на православну. Школярі мають конституційне право брати участь у заняттях релігії власної конфесії. Вони мають право також на звільнення від занять релігії або ж на вивчення альтернативних морально-етичних дисциплін: етики, філософії, релігієзнавства. До виповнення 12 років рішення щодо участі дитини у заняттях з релігії приймається її батьками. З дванадцятирічного віку таке рішення батьків має бути підкріплене згодою дитини. Після 14 років дитина вважається «релігійно повнолітньою» і самостійно приймає всі рішення щодо своєї релігійної приналежності, а також щодо участі в уроках релігії. Приватні християнські школи зобов’язують усіх школярів брати участь у заняттях релігії.
Церковні школи виступають у Німеччині альтернативою державним школам. Викладання й організація життя в такій альтернативній школі носить строго конфесійний характер. Програма може відрізнятися від програм державних шкіл, але повинна відповідати їм за своїм змістом. Альтернативні школи підлягають чітко регламентованому державному контролю. Держава бере на себе близько 90% усіх витрат на будівництво, матеріальне забезпечення і зарплату викладачів.
У державних школах на уроках католицької та євангельської християнської релігії розглядаються схожі теми: Що таке релігія? Які релігії існують у світі? Хто такий Бог? Хто такий Ісус Христос? Що таке повсякденний моральний вибір? Що таке цінності, норми, обов’язок? Яким є портрет сучасного християнина? Якими мають бути стосунки між людьми? Що таке церква, конфесія? Якою є наша особиста відповідальність у цьому житті? Яким є вплив кожної людини на навколишній світ? Учні розглядають біблійні тексти, вчаться давати власну оцінку явищам довколишньої дійсності, а також вивчають історію світової Церкви та її сучасний стан.
Урок релігії входить у розклад занять і є чітко фіксованим для всіх типів шкіл. В усіх класах початкової школи релігія викладається 2 години на тиждень. Загальне навантаження для 1-го класу початкової школи складає 20 годин на тиждень і 32 години для 10 класу. Успішність засвоєння школярами матеріалу на заняттях релігії оцінюється. Але ці оцінки лише відносно впливають на загальну картину навчання. Викладання релігії спирається на навчальні плани, за розробку яких відповідає держава. Уряд кожної з федеральних земель формує комісію з фахівців під управлінням співробітників місцевого вузу, які спеціально займаються цією проблемою. Склад державної комісії узгоджується урядом з представниками церков. До складу комісії включаються особи, що користуються довірою Церкви.
Урок релігії в загальноосвітніх державних школах перебуває під контролем державного нагляду за шкільною освітою, і це означає що предмет, як правило, викладається вчителями з вищою релігійною освітою. Навчання для викладачів релігії у вузі триває 3 роки для початкової та 4 для інших типів шкіл. Це навчання завершується першим державним іспитом, після якого випускники проходять дворічну практику в спеціальному навчальному закладі. Практика завершується другим державним іспитом. Окрім того, викладач повинен одержати схвалення Церкви для майбутньої діяльності. Якщо особисте життя викладача не відповідає церковним принципам або Церква не впевнена в тому, що освітній процес буде здійснюватися згідно з її віровченням, вона має право відхилити таку кандидатуру.
При нестачі викладацьких кадрів Церква може з державної згоди направити для роботи в школі священиків або спеціально підготовлених Церквою людей. Оплату праці священиків за викладання в школі бере на себе держава. За необхідності держава організовує, а також фінансує підготовчі курси для викладачів, які бажають отримати право викладання релігії. Держава може відмовлятися від права проведення заходів з підвищення кваліфікації вчителів релігії на користь церков. Тому Церква має власні інститути підвищення кваліфікації.
З метою перевірки результативності релігійного виховання у школі у жовтні 2001 р. німецьким Інститутом дослідження суспільної думки EMNID було вперше проведено авторитетне опитування серед 2500 громадян Німеччини віком від 14 років щодо уроку релігії. 56% опитаних вважають, що урок релігії у школі потрібен для того, щоб правильно зрозуміти значення християнської релігії та етики. Лише 25% висловилися проти викладання релігії. У західнонімецьких землях 62% опитаних вважають урок релігії необхідним, незважаючи на те, що 36% з цих респондентів не відносять себе до жодної конфесії. 56% опитаних схвалюють конфесійне заняття з релігії, а не етику чи загальний предмет про норми і цінності. «На уроці релігії я одержав основні знання про християнське життя», — заявили 77% респондентів, 65% стверджують, що засвоєні на уроках релігії істини є важливими для них і сьогодні, 61% опитаних додали, що відвідують уроки релігії із задоволенням.
ТОЧКА ЗОРУ ВЧИТЕЛІВ РЕЛІГІЇ
Бербель Гусманн, штудієнрат[1] гімназії, релігійно-педагогічний інститут Локкум м.Ребург-Локкум, Нижня Саксонія (Німеччина)
За освітою я вчитель релігії, 12 років викладала урок релігії у державній гімназії. У північній Німеччині в основному лише державні школи, у південній є церковні школи. В усіх державних школах Німеччини релігія є обов’язковим предметом для всіх дітей, які сповідують євангельську або католицьку релігію. На предмет відводиться дві години на тиждень. Курс «Біологія — етика — релігія» є лише у землі Берлін-Бранденбург. У Бремені викладають біблійну історію. В усіх інших землях учать євангельську або католицьку релігію, причому обидва предмети все більше об’єднуються. Рішення про призначення на посаду вчителя релігії приймає Міністерство культури відповідної землі (держава), але деякі вчителі потребують так званої вокації. Це затвердження на посаді Церквою. Католицька церква вимагає ще ведення певного способу життя (наприклад, не вступати у повторний шлюб після розлучення), для євангельської церкви підходять ті претенденти, які належать до євангельської конфесії.
Як і з інших предметів, учні складають іспити з релігії, пишуть контрольні роботи та письмові тести, виставляються оцінки, і релігію можна складати як один з випускних іспитів. Школярі-атеїсти або мусульмани мусять відвідувати альтернативний предмет. Він у різних землях називається по-різному й обов’язковість його відвідування врегульовується різними способами. Зазвичай це «етика» або «філософія».
Ми говоримо радше про релігійну освіту, аніж про християнське виховання, тому що це точніше передає сутність навчального предмета — уроку релігії, а не місіонерського інструменту церкви. Етика — лише невелика частина релігії. Йдеться передусім про те, що існує ще один погляд на світ, окрім природничо-наукового, а саме релігійне світосприйняття. У нас точиться дискусія щодо того, чи повинен, може або мусить урок релігії також залучати учня до віри. Я вважаю, що так, тому що у нас є багато дітей, які не мали релігійного виховання і вони взагалі нічого не знають, наприклад, про біблійні сюжети або про зміст християнської віри.
Гудрун Неебе, керівник педагогіко-теологічного інституту у місті Кассель у Гессені (Німеччина)
Метою нашого інституту є підвищення кваліфікації вчителів релігії, а також тих, хто бажає отри-
мати другу педагогічну освіту, щоб викладати релігію у загальноосвітній школі. Ми розміщені у Гессені, м. Кассель. Інститут існує з 1969 р. На сьогоднішній день у нас працюють 16 викладачів, частково це диякониси, част-
ково вчителі, а також секретарки та працівники бібліотеки. Ми є установою, яка відноситься до місцевої церкви, а також отримує незначну державну підтримку. На даний час ми маємо чотири курси післядипломної освіти і приблизно 80 слухачів. На курсах підвищення кваліфікації, які тривають 2-3 дні, щоразу збираються від 12 до 20 слухачів. Програма цих курсів є на нашому сайті www.pti-kassel.de.
У нашому місті урок релігії — це звичайний шкільний предмет як, скажімо, рідна мова, англійська, математика тощо. Кожен учень в усіх класах, з першого по тринадцятий, відвідує урок релігії дві години на тиждень. На жаль, деяка кількість годин втрачається через нестачу вчителів. У нашій місцевості це конфесійні уроки, тобто «Католицька релігія», «Євангельська релігія», «Юдейська релігія», «Менонітський урок релігії», «Православний урок релігії», подекуди «Мусульманський урок релігії», а також «Етика» на вибір учнів. У будь-якому разі в школі повинна зібратися група мінімум з 8 учнів однакового віку, щоб для них було впроваджено урок тієї релігії, до якої ця група належить. Уроки ведуть учителі державних шкіл. Дер-жава і Церква несуть спільну відповідальність за урок релігії.
Аннегрет Бек, шкільний експерт, єпископський ординаріат Ерфурта — шкільний відділ, Тюрингія (Німеччина)
У Тюрингії до зміни політичного курсу урок релігії був церковним заняттям, тобто в школах взагалі не викладався. Тепер це звичайний навчальний предмет, за зміст якого відповідають церкви, а тому урок є конфесійним, а за організацію викладання відповідає держава.
Під час проведення у Німеччині освітньої реформи виникла потреба надати докази важливості та необхідності кожного традиційного шкільного предмета у виховному процесі сучасності. Урок релігії, згідно з його метою, узгодженою церковним синодом і схваленою державою, повинен зробити учня здатним до відповідального мислення і поведінки з огляду на релігію та віру. Конституція гарантує права і свободи громадян у галузі віросповідання. Урок релігії передбачений як предмет, який сприяє створенню умов для забезпечення цих прав. Урок релігії не ставить мети навернути школяра у віру. Його мета — зробити відповідальним рішення учня щодо прийняття або заперечення віри.
Отож, урок релігії не має нічого спільного з ідеологічним насиллям над дитиною. Він допомагає розібратися з питаннями конфесійної, релігійної, світоглядної або ідеологічної приналежності або ж чітко усвідомити свою атеїстичну позицію. Він потрібен кожному учневі, щоб вміти обґрунтовано оцінити ці розбіжності у людських поглядах. При цьому урок не спрямовує в нікуди, він серйозно піднімає питання про Бога, авторитет Єва