Мишко мовчки дивився у вікно. Сіре небо, сірі дахи, сірий день… Третій день у Мишка сірий настрій. Третій день ллє дощ, тому тато вкотре відклав обіцяну риболовлю. А Мишко мріяв про неї так давно! Адже тато буває вдома рідко. Ось, нарешті, він приїхав, а через тиждень знову поїде, як пояснює мама, заробляти гроші… Якщо дощ не припиниться, риболовлі Мишкові не бачити. На річку самому мама ніколи не дозволить піти, та й до річки просто так не доберешся — треба їхати майже дві години. «Ех, і чому мені тільки дев’ять років? — з прикрістю думав хлопчик. — Виросту — куплю іномарку! І поїду на риболовлю. Буде дощ чи ні, байдуже, уже ніхто не примусить мене сидіти вдома! А коли приїду до річки, поставлю намет, розпалю вогнище… Наловлю риби й зварю юшки…»
Та раптом у мрії Мишка увірвалася думка про те, що одному-однісінькому навіть на риболовлі якось не дуже весело… «З ким поїду? З Юрком із сусіднього під’їзду? Еге ж, на той час він теж буде дорослим і, може, уже житиме в іншому місті. Може, у нього вже й діти будуть… А в мене? Звичайно, у мене буде син! Так-так, син. Такий кмітливий, розумний… як я! А… якщо він неслухняний буде?» Мишко уявив, як його син одного дощового вечора придумує підступний план утечі на нічну риболовлю. «Отримає він у мене риболовлю! — розсердився Мишко, уявляючи себе суворим татом. — Бач, придумав! Нехай сидить і чекає, як усі слухняні діти, коли дощ закінчиться! А якщо син усе одно не слухатиметься? І пасок не допомагатиме? Біда! Що робитиму? Він же на голову залізе, ноги звісить!
…Ех, ще й одружуватися доведеться… бо хтось же повинен годувати мене та сина… А одружуватися з ким?» Мишко згадав Оксанку, відмінницю з його класу. «Такі коси в неї кучеряві, а вії довгі-довгі… Та ні, занадто горда ця Оксанка… Задере носа та й буде ходити по хаті, звисока не мене дивитися… ще насміхатиметься, що я задачку не можу розв’язати… Маринка?.. Гарна, але плакса. Білява красуня Ангеліна? — ця балакуча занадто… Голова від неї болітиме. Яка ж це тяжка задача, виявляється, потрібну дружину знайти. А яка мені потрібна? — Мишко замислився. — Ну… Щоб готувала смачно, як мама, і прибирала в моїй кімнаті, а не примушувала мене це робити! І щоб купувала мені улюблене морозиво, а ввечері не заважала за комп’ютером сидіти! Ну от, де ж я таку знайду?..
А де я працюватиму? На заробітки їздити, як тато? Щось не хочеться місяцями пропадати далеко від дому…. Стану бізнесменом!» Та тут Мишко згадав знайомого бізнесмена — дядька Бориса. Того майже ніколи вдома не буває, і його дві доньки-близнючки нещодавно скаржилися, що тато рідко з ними гуляє… «Ні, не бізнесменом! Треба таку роботу знайти, щоб і часу вільного було вдосталь, і грошей багато. Ой-ой-ой! Де ж я таку роботу знайду?» Якщо чесно, про такі серйозні речі Мишко замислювався вперше.
І недарма замислився. Адже зрозумів Мишко, яке ж це щастя — дитинство! Коли турботи твої — дитячі турботи. Яке щастя… Коли ти у своїй кімнаті малюєш кораблики й слухаєш, як співає мама на кухні, і крім її співу до тебе доносяться ще й аромати усілякої смакоти… Коли ти виходиш із ванної, закутаний у велетенський рушник, а тато підхоплює тебе на руки, притискає до колючої щоки й говорить: «Який же ти в мене вже великий!» Коли ти спокійно засинаєш під теплою ковдрою, задоволений, що встиг зробити уроки на завтра… Коли ти не боїшся зими, тому що впевнений, що батьки потурбуються про зимовий одяг…
Мишко не помітив, що всміхається сам до себе: «Як добре, що мені лише дев’ять…»
Ольга Новікова