Інтерв’ю з Петром Івановичем Кисляком — директором Благодійного фонду «Благовіст», пастором церкви «Відродження» м. Донецька, засновником пересувної виставки картин «Світові шедеври про Спасителя».
— Будь ласка, розкажіть коротко про себе.
— Я народився в багатодітній християнській сім’ї. Батько працював у шахті, на важкій роботі. Іноді замість зарплати приносив додому облігації державної позики. Виживали за рахунок домашнього господарства й присадибної ділянки. Уся сім’я постійно, як у мурашнику, була зайнята домашньою роботою.
Але приходила неділя, мама всіх гарно одягала, і ми йшли до церкви. Там, у церкві євангельських християн-баптистів м. Макіївки, у шістнадцятирічному віці я покаявся. Це відбулося 16 березня 1968 р., а через рік прийняв хрещення. Хоча довго вагався: «Може, відслужити в Радянській армії, а потім обіцяти Богові добру совість». Багато моїх ровесників так і робили, щоб уникнути труднощів в армії, приховували свою християнську віру. Добре, що поруч були герої віри, які за віру в Бога відсиділи в радянських в’язницях по десять і більше років. Я назву їхні імена: Г.Сасов, І. Кригін, М. Калмиков. Один із моїх земляків Л. Свєтлов, що також сидів за віру в Христа, згадується в книзі Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», де автор говорить про нього, як про справжнього християнина. Саме з ними я й радився, і їхня сміливість, мужність протистояти режиму атеїстів допомогли мені прийняти правильне рішення.
В армію мене провели в 1974 р. Тривожний був час для всіх, хто йшов служити. «Діди» кривдили молодих солдатів, командування частини штучно створювало гоніння на віруючих, налаштовуючи проти нас солдат. Були випадки, що віруючі хлопці гинули в армії.
Але до армії потрібно було ще дійти, пройшовши комісію з п’ятнадцяти чоловік.
— Чому дотепер не комсомолець?
— Я віруючий.
— Баптист, чи що?
— Так, баптист.
— Присягу прийматимеш?
— Ні. Не можу вдруге вимовляти клятву, я вже один раз пообіцяв своє життя Богові.
І тут посипалися запитання, протягом сорока хвилин намагалися перевиховувати. Представники компартії, профспілок і доблесних комсомольців намагалися видалити «ракову пухлину» релігії. Але військком припинив марні суперечки:
— Досить, ми пошлемо його служити в будівельний батальйон, там відслужить без усякої присяги.
На моїй папці з’явилася жирна червона смуга по діагоналі й не менш жирне слово «БАПТИСТ».
Служив я в дуже мальовничому місці в Карело-Фінській автономній області, на березі Ладозького озера. Швидко пролетіла служба. Може, тому, що було кілька християн. Ми спілкувалися: вечорами співали християнські пісні, молилися, тільки от Біблії, які нам надсилали, у нас ретельно вилучали, щоб ми не могли читати так званої антирадянської літератури. Але одного разу в сірниковій коробці мені передали Євангеліє від Марка. Радості не було меж!
Після служби в армії я мріяв відвідати Ленінградський Ермітаж, постояти біля картини Рембрандта «Повернення блудного сина» і послухати, як там екскурсоводи розповідають притчу Ісуса Христа. Навесні 1976 р. моя мрія здійснилася. Я визначився з житлом, відвідав баптистську церкву на Поклонній горі, і почав свої походи в Ермітаж. Дуже швидко прийшло розчарування, атеїстично налаштовані екскурсоводи говорили про Бога як про вигадку.
Я ставив запитання гідам, наводив цитати відомих істориків, але все сказане мною тільки дратувало їх, і двічі мене виводили з музею.
— Ви порушуєте громадський порядок, — докоряли мені.
— А ви обманюєте людей, — наполягав я.
— Іди, солдатику, якби не твоя солдатська форма, з тобою поговорили б по-іншому.
Я розумів, що картини великих художників на євангельські сюжети мали духовний і виховний зміст, але, як Бог використовуватиме це в моєму житті, я ще не розумів.
— Як, коли й у кого виникла ідея створити виставку картин про життя Ісуса Христа і як вона формувалася?
— У 1986 р. у радянському журналі «Вогник» я побачив на вкладці картину М. Крамського «Христос у пустелі». І в мене раптом виникло бажання, використовуючи подібні вкладки, створити міні-виставку картин, оригінали яких містилися в різних музеях і картинних галереях світу. Ми зробили 30 фотографій формату А4 з журнальних вирізок і почали використовувати цю колекцію для євангелізацій. Перед нами відчиняли двері шкіл і училищ, куди раніше ми ніяк не могли потрапити.
Коли ж в 1989 р. І. Глазунов привіз свою виставку в Донецьк, я не один раз відвідував ту експозицію й звернув увагу, що біля картин із християнською тематикою постійно юрмляться люди. Бог послав мені думку: а чому б не перетворити наші фотокопії на більші картини й не зробити виставку «Життя Ісуса Христа»? Моя шахтарська зарплата дозволяла один раз на місяць замовляти одну картину в професійних художників, і я почав збирати полотна про життя Христа.
У той час у м. Рівному вже активно працювало Місіонерське товариство «Світло Євангелія», і нас запросили розповісти про нашу роботу з фотокопіями. Коли я поділився ідеєю зробити більші картини, брати сказали: «Один Дух робить ту саму справу: у нас така ідея була в проекті, а ви вже її почали здійснювати». Рівненські співробітники допомогли прискорити процес створення виставки: знайшли фінанси, а в грудні 1990 р. відбулося відкриття виставки, яку за п’ятдесят днів роботи відвідала двадцять одна тисяча людей. Кожний із них почув Благу Звістку про Христа й одержав Новий Завіт у подарунок. Ми бачили, як на наших очах руйнується «залізна завіса» невір’я, ми стали свідками того, як наш Господь перемагає пітьму й відкриває очі духовно сліпим. Благословенне служіння забирало весь вільний час, тому я залишив роботу в шахті, щоб повністю присвятити своє життя проповіді Благої Звістки через картини.
Згодом, завдяки спільним зусиллям братів і молитвам церков, виставку вдалося офіційно зареєструвати. Сформувалися кілька команд екскурсоводів, які вахтовим методом їздили по містах тодішнього СРСР. І так триває вже двадцять два роки. За цей період ми відвідали понад п’ятсот міст, безліч селищ. Продовжуємо працювати й дотепер.
— Чому Ви продовжуєте це робите?
— 73 роки в наших країнах не тільки руйнували храми, а у в’язниці відправляли десятки тисяч священнослужителів, але найстрашніше — викорінювали віру в Бога з ранніх дитячих років. Тому, використовуючи культурну спадщину цих країн, що споконвічно є носієм християнських цінностей, ми, руйнуючи атеїзм у людях, насаджуємо, сіяємо в їхні серця насіння віри.
От що пишуть відвідувачі виставки в наших книгах відгуків: «Спасибі, ваші картини й розповіді екскурсоводів відкрили нам очі на Христа»; «Через цю виставку я знайшов те, що шукав усе своє життя»; «У мене з’явилося бажання читати Євангеліє».
А це значить, що ми й наші двадцять комплектів картин — усього лиш інструмент у руках Творця.
— Як Бог працює через виставку?
— Перші комплекти картин складалися з великих полотен, написаних маслом. Такі картини можна було виставляти тільки в спеціалізованих приміщеннях, і ми багато працювали над тим, щоб люди приходили на нашу виставку. Сьогодні виставка дуже мобільна. Ми не чекаємо, коли до нас прийдуть відвідувачі, — ми самі йдемо до них. Картини зі штативами встановлюємо в людних місцях міста, і таким чином здобуваємо в сотні разів більше глядачів і слухачів, ніж у закритих приміщеннях. Бачимо, як Бог змінює мислення людей, стаємо свідками покаянь. Результатом роботи виставки є створення нових церков і груп із вивчення Біблії.
— Чи підтримує це служіння Ваша церква?
— Наша церква регулярно молиться про наше служіння. Одержуючи запрошення для євангелізації від інших церков, відчуваємо підтримку й молитовну участь у спільному служінні. Силами нашої церкви ми в зимовий час відвідуємо навчальні заклади й підприємства. А в теплий період року замість вечірнього богослужіння виходимо в міські зони відпочинку й там розповідаємо перехожим про Христа, роздаємо духовну літературу, запрошуємо в церкву. А тим, хто не поділяє нашого служіння й не бачить від нього ніякої користі, мені б хотілося відповісти поезією класика.
Селянин і Кінь
Одного разу Кінь побачив,
Як селянин на полі розсівав
Овес, і так собі поміркував
Й про марнотратство це зазначив:
«Дарма говорять, що людина
Від нас, коней, бач, розумніша.
Чи може бути річ дурніша –
Розрити поле в добру днину
Й овес на ньому розкидати?
Мені б він міг, гнідому дати,
Чи хоч би курям поклювати,
Добро навіщо марнувати?
Якби сховав — могли б ми зрозуміти,
А просто розкидати — глупота!»
Тим часом селянин врожай вівса
Зібрав, щоб мати чим того ж Коня кормити.
Читачу! Ясно, наче білий день,
Що помилялась молода тварина,
Але чому з Володарем своїм
Зухвало сперечається людина?
Вона від давніх днів творіння
Про волю судить Провидіння,
Не знаючи початку і кінця,
Ані шляхів свого Творця!
І. А. Крилов
— Яка у Вас сім’я? Як Ви виховували своїх дітей? Що змінилося, а що залишилося незмінним у процесі виховання?
— Після армії я одружився на прекрасній дівчині з нашої церкви Олені Калиновській. У нас народилися син Роман і дочка Наталя. Виховували ми своїх дітей у християнському дусі, як і нас наші батьки. Сьогодні в нас двоє онуків, вони відвідують недільну школу при церкві «Відродження» м. Донецька, беруть активну участь у служінні, прославляють Бога. Старший онук Артур навчається в християнській школі «Глорія».
У вихованні змінюються тільки форми, а зміст залишається сталим. Хоча й з формами також важливо бути обережними. З давнини важливі моральні настанови передавалися з уст в уста. Особистий приклад батька для сина кращий від будь-яких слів. Писання вчить нас: «…віра, що колись жила в бабці твоєї Лоїді і матері твоїй Євніці, упевнений, що вона в тобі» (2 Тим. 1:5).
Але у вік електроніки третього тисячоліття — усе міняється докорінно. І для багатьох «дуже зайнятих» батьків і матерів зручно відправити своїх дітей на виховання до «електронної няні». І ось питання: чи досягне цих дітей Слово Боже з уст матерів і бабусь, чи вони повинні будуть почути цю звістку через Інтернет і комп’ютерні ігри? Поживемо — побачимо.
— Зараз на виставку приходить інше покоління: чим відрізняється поведінка, сприйняття, відгуки?
— Слухач третього тисячоліття — це особливий слухач. Щось відбулося у свідомості людей: постмодернізм зруйнував моральні цінності в людях, які сформувалися в період модернізму. У притчах Соломон говорить: «Не швидко відбувається суд над худими справами людськими, тому люди не страшаться робити зло». Втрачено страх перед Богом. Зараз часто можна почути: «Та який там Бог, я сам собі бог». В одному із творів Ф. Достоєвського є така фраза: «Ну, а якщо Бога нема, тоді все дозволено?». Або ще: «Якщо Бога немає — тоді слава Богу, а якщо таки Він є — тоді не дай Боже». Отже, втративши страх перед Богом, людина морально розкладається, опускається на дно розпусти в глибину содомії. А це значить, що потрібно ще більше активізуватися в проповіді Божого Слова. Виконуючи Велике доручення Ісуса Христа: «Ідіть… Я з вами», потрібно підніматися й іти до них, переконати їх прийти, збирати їх, виривати їх із погибелі, з лабетів гріха й сатани. От виставка і є одним з таких методів.
— З якими труднощами зустрічаєтесь?
— Якщо переглядати історію виставки, то стає очевидним, що Бог ніколи не залишав нас. Різні були перешкоди, здавалося, непереборні обставини, але «до цього місця допоміг нам Бог».
— Як різні люди сприймають Добру Звістку, яку Ви їм пропонуєте?
— На самому старті, у 90-і роки на виставку приходили тисячі людей. Духовний голод радянського народу був настільки сильним, що наші екскурсоводи до кінця робочого дня втрачали голоси, розповідаючи по картинах про Ісуса. Люди з жадібністю читали духовну літературу, приходили в церкви, дивилися християнські фільми й багато чого іншого. Сьогодні молоді люди або повністю ігнорують питання про зміст життя й Бога, або усвідомлено й з радістю стають на шлях Христа. Я вірю, що ми повинні розповідати грішникам про Бога повсякчас, при будь-якому політичному режимі, а який виросте з цього плід, знає Бог.
— Як можна замовити виставку?
— Найбільша складність у благовісті для більшості людей — почати розмову з перехожими. Виставка знімає цей бар’єр: люди самі підходять подивитися на картини, і саме в цей момент зав’язуються чудові бесіди про Бога. Ви можете замовити виставку, зателефонувавши на номер: 095 150 51 15 або по e-mail: [email protected]
Будемо раді разом із вами служити Ісусові!
— Ваші побажання читачам журналу.
— Ісус закликає нас бути «сіллю» і «світлом» у цьому світі. Моє побажання читачам журналу «Слово вчителю» — розуміти нашу з вами відповідальність за чистоту, мораль і духовність у сучасному суспільстві. І не просто розуміти це, але й робити практичні кроки для досягнення цієї мети.
Матеріал підготували Наталія Сівакова, Надія Доля