Хочу розповісти вам про свого друга. Він міг би бути моїм дідусем, але я з ним на «ти». По-перше, тому що це друг, по-друге, тому що в них, американців, так прийнято, а по-третє, тому що на дідуся він ну аж ніяк не тягне.
Правда, коли сідає за комп’ютер і зосереджується, аналізуючи прожитий день, то стає схожим на професора. Але побачили б ви, як він грає у футбол, плескається в басейні або кидає сніжки! Звідки такі приклади? Річ у тім, що мій друг — це не лише мій друг, але й друг десятків українських дітей, які з різних причин живуть і навчаються в школах-інтернатах Рівненської області або випускники цих закладів.
Саме для того, щоб допомогти таким дітям, і приїздить Джон Віттемор зі США в Україну. Останні сім років — чотири рази на рік! Йому важко розмовляти українською мовою, але він пам’ятає десятки імен та історій життя українських хлопців, про яких турбується.
Це особлива людина. Коли він чує про якусь проблему чи потребу, то відразу починає думати, як допомогти. І це незважаючи на те, що його неодноразово обманювали й просто нахабно використовували. Я, мабуть, так не зміг би.
Коли хтось із хлопців, м’яко кажучи, погано себе поводить, Джон намагається зрозуміти мотиви такої поведінки і часто повторює: «Я сам таким був».
Не знаю, чи справді він таким був, але знаю, що народився він у невеликому американському містечку Лейкленді в штаті Флорида в 1945 р. Його дідусь по материнській лінії був пастором методистської церкви, а бабуся мала ресторан і готель, який згодом перейшов у спадок до батьків. У цьому ресторані Джон працював щоліта, починаючи з 12 і аж до 24 років. Бо потім він зустрів Мерилін, і в його житті почалася нова сторінка.
Це було кохання з першого погляду. Після першого ж побачення він сказав їй, що хоче з нею одружитися, — а вона просто засміялася. Але після того, як цілий рік він щопонеділка надсилав їй букет троянд і кожного другого вихідного прилітав з Флориди в Пенсільванію, вони одружилися.
Неозброєним оком видно, що це щасливий шлюб, та й триває він ось уже 45 років.
Щоправда, Джон розповідав, що в перші роки їхнього сімейного життя часто траплялися конфлікти, адже стикалися дві сильні особистості, кожна з яких претендувала на першість. Та любов усе покривала. Гірше було, коли при видимому благополуччі — хороші стосунки, чудовий син, гроші, гарний будинок, авто тощо, у якийсь момент вони відчули порожнечу у своєму житті.
Мерилін першою почала шукати якесь рішення. Взагалі-то вони з Джоном вважали себе християнами, але рідко згадували про Бога й не відвідували ніякої церкви. Частково через те, що багато переїжджали, а також тому, що недільного дня завжди було чим зайнятися. Але на той час Мерилін ходила на жіночу групу з вивчення Біблії і саме там дійшла висновку, що їхній сім’ї не вистачає Христа. Вона дізналася про деякі важливі біблійні принципи сімейного життя, про визначені Богом ролі чоловіка і дружини. Виникла потреба в духовному навчанні, спілкуванні, тобто потреба бути в церкві.
Так, уже зрілими людьми, Джон і Мерилін налагодили свої стосунки з Богом, приєдналися до церкви, почали брати участь у недільній школі, у різних церковних служіннях.
Спілкуючись із Джоном, я знову і знову переконуюсь, що щасливою людину, сім’ю робить тільки Христос. Я радий, що ми маємо спільного Друга — Ісуса Христа.
Віттемори потрапили в місіонерську церкву. 2000 р. їх запросили в місіонерську поїздку в Казахстан для роботи з дітьми і студентами. Для них це був перший виїзд за межі США. Наступного року з’явилася можливість поїхати в Україну з командою стоматологів-волонтерів. Джон казав, що в нього був лише один день, щоб дати відповідь. Коли він сказав «так», то ще не знав, що це «так» на багаторічне служіння проповіді Євангелія дітям в Україні.
Джон ніколи не відрізнявся сентиментальністю, якимось особливим ставленням і любов’ю до дітей, але Бог так змінив його серце, що воно назавжди прикипіло до дітей-сиріт. Цікаво, що ця прихильність взаємна. Діти, підлітки, з якими іншим людям складно налагодити стосунки, просто тягнуться до Джона. Іноді він їде в незнайомий інтернат і хвилюється, що нікого там не знає, як відреагують, чи приймуть. Та буквально через 15 хвилин після приїзду він уже в колі дітей, з кимось намагається познайомитися, когось дружньо плескає по плечу, хтось довірливо зазирає йому в очі. Як перекладач, я був свідком цього багато разів. Це дивовижно!
До речі, я ж не розповів, як ми познайомилися. Це було 2004 р. у літньому християнському таборі, який проводила МГО «Надія — людям» для дітей-сиріт Рівненщини. Мені було 15, і мені доручили серйозне служіння — перекладати лідера американської команди, яка допомагала в проведенні табору. Ми якось відразу знайшли спільну мову і в прямому, і в переносному значенні, як то кажуть, знайшли один одного.
Кожний наступний приїзд Джона поглиблює наше взаєморозуміння і дружбу.
Джон відвідує дітей у чотирьох школах-інтернатах Рівненської обл. — в смт Мізоч, Клевань, Верба та Олександрія, проводить час із випускниками цих інтернатів, які продовжують навчання, постійно буває в зимових і літніх таборах. Намагається охопити якомога ширше коло дітей, щоб поговорити з ними про життя, про їхнє ставлення до Ісуса Христа.
Якби мене запитали, яка головна якість характеру Джона, я б сказав — вірність: вірність даному слову, вірність посвяті дітям-сиротам, вірність Богові. Деякі люди запитують Його: «Чому ви постійно повертаєтесь? Хіба в Америці не можна робити людям добро?»
Він відповідає приблизно так: «Я повертаюся, тому що люблю дітей і вірю, що Бог приготував мене й дав мені таку можливість недаремно. Я люблю український народ і культуру. Я відчуваю, що можу впливати на серця дітей у дитячих будинках і гуртожитках. Я неодноразово бачив, як люди зі США та інших країн приїжджають, фотографуються з дітьми, дають їм подарунки, а потім від’їжджають, щоб ніколи більше не повернутися. Я з самого початку відчув, що для цих дітей дуже важлива постійність, адже більшість із них ніколи не відчували себе улюбленими й не мали тривалих позитивних стосунків з дорослими. Коли я приїжджаю, то перше запитання таке: «Коли ти від’їжджаєш?», а наступне: «Коли ти повернешся?». У мені немає нічого особливого. Це Бог дав мені сильну любов до цих дітей, і вони відчувають це і знають, що я про них турбуюся. Дехто намагається використати мою дружбу, щоб отримати те, що бажає. Але я розумію, що це через те, що вони змушені були все життя добиватися того, чого потребують або хочуть будь-яким способом. Вони повинні, зрештою, зрозуміти, у чому полягає справжня дружба і любов.
У Мемфісі (США) сьогодні багато незаможних родин і сімей, де є тільки хтось один із батьків або лише бабуся. Маємо серйозні проблеми з наркотиками й алкоголем. Ситуація схожа на українську. Разом з тим є багато можливостей для надання допомоги цим людям і матеріально, і духовно, є чимало приватних організацій, які намагаються задовольнити їхні потреби. Протягом трьох років я залучений до служіння підліткам у в’язниці для неповнолітніх злочинців поблизу Мемфіса. Я відвідую їх двічі на тиждень, щоб поговорити про Євангелію і про життя. Але серце моє належить Україні. Так розпорядився Господь».
Повірте, Джонові зовсім нелегко подорожувати кожні два місяці, пристосовуватися до 8-годинної різниці в часі, звикати до іншої їжі, не завжди розуміти співрозмовника, не кажучи вже про розлуку з родиною. Крім того, на це ще потрібні немалі гроші. Молитовна підтримка, терпеливість і розуміння з боку Мерилін, яка теж щонайменше один раз у рік приїздить в Україну, а також усебічне сприяння церкви також вражають і є для мене реальним прикладом справжнього християнського життя і служіння.
Служіння сиротам — одне з найбільших благословень, які можна пережити. Писання вчить, що кожний християнин повинен відчувати відповідальність за сиріт і вдів і допомагати їм у різних ситуаціях різними способами. Але є люди, які безпосередньо покликані служити сиротам і їм дані конкретні дари Святого Духа, щоб вони могли любити, будувати стосунки і служити цим дітям. Серед таких людей мій хороший друг Джон Віттемор. Я пишаюся нашою дружбою і дякую Богові за нього.
Роман Доля