— Мамо, скоріше, поглянь сюди! — вигукнула Марійка, виглядаючи у вікно своєї спальні. Там, за вікном, білосніжним сяйвом виблискував під ранковим сонцем сніг. Він покрив геть усе: і землю, й дерева, і дахи будинків. У повітрі мерехтіли сріблясті сніжні пилинки.
— Ось і дочекалися снігу, — промовила мама, обіймаючи донечку.
— Я хочу вийти на вулицю, побігати по сніжку! — з захопленням сказала Марійка. — Такого чудового ранку я ще не бачила!
Дівчинка навіть не відмовлялася від геркулесової каші, з’їла її всю, аби швидше опинитися на вулиці. І ось, нарешті, вона вибігла, а сніг під ногами: рип-рип, рип-рип… Марійка зачаровано розглядала засніжені дерева, які, немов величезні кудлаті звірі, стояли понад дорогою. А ось — маленька ялинка, у білій шапочці та спідничці. «Ялинка-балеринка, — подумала Марійка, — от якби зараз заграла музика й вона закружляла, затанцювала! Я би обов’язково приєдналася до неї!»
Раптом вона почула шум, озирнулася та побачила двох незнайомих хлоп’ят. «Напевно, це діти наших нових сусідів», — здогадалася Марійка, згадавши розмову тата й мами про сім’ю, яка нещодавно оселилася в їхньому будинку. Оскільки Марійка вважала, що всі хлопці розбишаки, тому вирішила відійти від них якнайдалі. Один з хлопчиків, приблизно такого ж віку, як і Марійка, завзято тягнув за собою дерев’яні санчата, на яких сидів малюк років трьох. Як на диво, хлопці не галасували, не пустували, а поводили себе незвично тихо. Молодший постійно щось запитував старшого, а старший терпляче відповідав.
Помітивши, що Марійка дивиться на них, старший хлопчик гукнув:
— Привіт! Як тебе звати?
— Марійка, — здивовано промовила Марійка.
— А я Костя, — дружелюбно сказав хлопчик і почав підходити ближче, тягнучи санчата, — а ось це мій братик Ромчик.
Ромчик був у кумедній товстій сірій курточці, яка робила його схожим на горобця, який «розпушився» від холоду. «Хлопчик-горобчик», — усміхнулася в думках Марійка.
Її погляд затримався на обличчі малюка. Щось було не так з його сірими очима, які чомусь зовсім не дивилися на неї, взагалі ні на що не дивилися, а були непорушні, наче скляні.
— Він сліпий, — зітхнув Костя.
— Як це… сліпий? — злякано прошепотіла Марійка, не вірячи своїм вухам.
— З народження нічого не бачить.
Костя нахилився до брата, допоміг встати з санчат. Малюк несміливо затупцював на місці.
— А там хто? — тоненьким голоском запитав Ромчик, махнувши рукою в бік Марійки.
— Це дівчинка Марійка. Хочеш з нею привітатися?
— Хочу! — Ромчик простягнув руку, і Марійка потисла тендітну теплу долоньку. Їй довелося відвернутися, щоб Костя не помітив сліз, які були готові политися з її очей. Так стало шкода маленького Ромчика, який ніколи не бачив і не може бачити цієї зимової краси: ні сяючої білосніжної ковдри, ні яскравих сонячних зайчиків на пухнастих деревах, ні «ялинки-балеринки» …
«Нещасний Ромчик», — мало не сказала
Марійка, але стрималася. Вона спостерігала, як турботливо поводиться Костя з братом, як дбайливо поправляє на ньому курточку, як перевіряє, чи не змерзли в нього ручки, і подумала: «Ні, Ромчик щасливий, адже в нього є такий чудовий старший брат!»
Удома Марійка розповіла про нове знайомство мамі.
— Вони запросили мене в гості. Можна, я піду до них, мамо? Я хочу щось їм подарувати, хочу якось допомогти Ромчику! — Марійка вже не стримувала сліз. — Як же мені допомогти йому, мамо?..
Мама пригорнула дівчинку до себе:
— Я дуже рада бачити такий відгук від тебе, доню. Так, Рома сліпий, але є сліпота ще страшніша. Це коли у людини сліпе серце, яке не бачить чужої біди. Таке серце не помічає навколо себе тих, кому потрібна допомога. Я радію, що твоє серце має зір, воно не сліпе. Ми обов’язково придумаємо щось цікаве для твоїх нових друзів та завітаємо до них у гості.
— Це чудово! Дякую, матусю! — із вдячністю промовила Марійка.
А за вікном знову почав кружляти сніг, такий білий, що й вечір від нього став світлішим…
Ольга Новікова