Закон і беззаконня
Євангельська розповідь про суд над Христом коротка й лаконічна. З неї видно, що судили Ісуса несправедливо. Однак те, що було зрозуміло євангелістам, першим християнам, не завжди очевидне для нас.
Закон…
З Євангелія відомо, як люто ненавиділи Ісуса релігійні лідери Юдеї, скільки було спроб учинити над Ним розправу. У Ньому вбачали небезпечного бунтівника, руйнівника устоїв, самозванця й богохульника. A відтоді, як Він привселюдно воскресив мертвого Лазаря, рішення знищити Ісуса стало остаточним. Для цього спеціально зібрали синедріон на чолі з первосвящеником, релігійним керівником Ізраїлю. «Отож, від того дня вони змовилися, щоб убити Його» (Ів. 11:53). Проте зробити це було не так просто.
Дві тисячі років тому судочинство в Юдеї здійснювали не за «законами джунглів». Тим паче, коли розглядали питання життя і смерті. Проти підозрюваного потрібно було розпочати судову справу і довести її до кінця. А єврейське право тим і відрізнялося від знаменитого римського, що, залишаючись на законних підставах, винести смертний вирок невинній людині було дуже важко, майже неможливо.
Римляни провадили дуже обережну політику щодо завойованих країн, дозволяючи їм зберігати свою ідентичність, культурні та релігійні традиції. В Юдеї завойовники не нав’язували римського права, але залишили євреям їхнє традиційне судочинство. Згідно з Талмудом, судовий орган під назвою «малий синедріон» існував у кожному ізраїльському місті з населенням понад 120 людей. Він складався з 23 суддів. Над усіма цими малими синедріонами стояв верховний суд Ізраїлю — великий синедріон. За єврейською традицією він був започаткований Мойсеєм, коли Бог наказав йому взяти собі на допомогу для управління людьми сімдесят старійшин (Чис. 11:16–17).
Як відомо з єврейських джерел, синедріон складався з 72 людей. Це був найвищий законодавчий, адміністративний і судовий орган країни. Однак на час римського завоювання його велич дещо затьмарилася, особливо коли римляни позбавили його права виконувати смертні вироки.
Проте синедріон продовжував присуджувати смертну кару. До того ж, це було виключно його право. Але будь-які такі пропозиції повинен був схвалити римський намісник Юдеї. І це не було пустою формальністю. Намісник міг провести власне розслідування, переглянути або відмінити вирок євреїв.
Але повернімося до ізраїльської судової системи. Підозрюваний, якому загрожувала страта, не відразу потрапляв на верховний суд. Спочатку він проходив середню судову інстанцію. Керівник малого синедріону допитував підозрюваного і, якщо вирішував, що той справді заслуговує на страту, — збирав засідання великого синедріону, який і ухвалював остаточне рішення.
Ведення кримінальної справи юдеями помітно відрізнялося від римської практики. Жодну справу не могла ініціювати сама влада. Процес розпочинався лише за поданням свідків. І їх повинно було бути щонайменше два. Свідками могли бути лише безпосередні очевидці злочину. Свідчення на зразок «я чув від когось» не приймали. Але навіть якщо перед судом стояли очевидці, закон вимагав, щоб вони були високоморальними людьми. Родичі — як суддів, так і звинувачених — свідками бути не могли.
Покази свідків — спеціальна тема. Вимагалося, щоб вони збігалися не лише в основному, але й у всіх дрібних деталях. Свідки говорили окремо один від одного, і через найменшу різницю у показах свідчення відхиляли. Якщо хтось із свідків виступав «за» звинуваченого, то він уже не міг змінити своїх показів на «проти», хоча зворотне дозволялося. Але навіть якщо всі інші умови були виконані і свідчення двох свідків збігалися абсолютно в усіх деталях, судді все одно намагалися врятувати підсудного. І в цьому була ще одна відмінність давньоєврейського права від римського. Згідно з останнім, незнання закону не звільняє від відповідальності. Не так було в давніх євреїв. Судді пропонували свідкам низку запитань, наприклад: «Чи знав звинувачений про покарання, яке йому загрожує?», або «Чи намагалися ви застерегти його від скоєння злочину?» Якщо на ці запитання звучали негативні відповіді, вирок пом’якшувався.
Після цього відбувалися тривалі дебати суддів. У них могли брати участь і кандидати до великого синедріону, однак лише тоді, коли їхня думка була на користь звинуваченого. Коли всі бажаючі висловилися, переходили до голосування. Розпочиналося воно з наймолодших членів синедріону, щоб думка старших і авторитетніших суддів ніяк не могла вплинути на них. Вирок виносився більшістю голосів. Але якщо для виправдання потрібна була перевага всього лише в один голос, то для звинувачення — у два.
Якщо у римлян когось засуджували до страти — вирок виконували відразу. В Юдеї виконання вироку відкладали щонайменше на добу. Через 24 години після того, як синедріон виносив смертний вирок, він збирався знову. Причому засідання мало на меті лише одне — виправдати підсудного, тому що ті судді, які вже висловилися на користь звинуваченого, тобто виправдали його, не могли змінити своєї думки. А ось нав-паки — можна було.
І лише тоді, коли й цього разу синедріон не змінював свого рішення, злочинця вели на страту. Але навіть тут єврейське судочинство залишало можливість виправдати підсудного. Процесію супроводжувала спеціальна людина, яка йшла до того місця, звідки можна було побачити двері суду. Далі процесію супроводжувала вже інша людина, яка доходила до того місця, звідки можна було побачити першу, і т. д. Біля дверей суду також стояла людина, і якщо в останню хвилину хтось приходив до синедріону й повідомляв про нові обставини справи, які могли виправдати злочинця, вона подавала знак, процесія поверталася і суд поновлювався.
І останнє, що варто сказати про давньоєврейське судочинство. Великий синедріон міг проводити засідання лише вдень. У жодному разі не можна було вирішувати питання вночі або в святкові дні. А оскільки між першим та другим засіданням повинна була пройти доба, то процес не можна було розпочинати напередодні свята або суботи (єврейського дня спокою).
Таким було кримінальне судочинство юдеїв часів Ісуса Христа. Вони повинні були діяти за принципом: краще відпустити десять винних, аніж покарати одного невинного. Читаючи всі ці закони (зафіксовані в Талмуді), чітко бачиш, що вони походять із Біблії і проникнуті її духом. Ці закони пронизані ідеями милосердя і презумпції невинуватості підсудного, вони набагато м’якші й гуманніші від знаменитого римського права, яке покладено в основу законодавства сучасної Європи.
… і беззаконня
Після арешту Спасителя провели сонними вулицями Єрусалима в дім тестя первосвященика Kaйяфи на ім’я Анна. Це була дуже впливова людина, засновник роду первосвящеників, які правили Юдеєю понад п’ятдесят років.
Як уже зазначалося, підозрюваний не міг відразу стати перед великим синедріоном, не пройшовши малий. Можливо, Анна був керівником місцевого єрусалимського синедріону. Проти Ісуса вирішили розпочати судовий процес. Це могли зробити лише свідки «злочину». Однак ніяких свідків у домі Анни не було. І він сам намагається ініціювати процес, запитуючи Христа про Його учнів і вчення. Дослідники Євангелія стверджують, що Анна намагався спровокувати Ісуса на якісь слова, за які можна було б ухопитися і, витримавши всі формальності, порушити кримінальну справу.
Але факт відсутності свідків указує на порушення процедури — тобто, процес не повинен був навіть розпочатися. На відсутність очевидців Його «злочинних дій» указує Сам Христос, промовляючи до Анни: «Я світові явно казав. Я постійно навчав у синагозі й у храмі, куди всі юдеї збираються, а таємно нічого Я не говорив. Чого ти питаєш Мене? Поспитайся тих, що чули, що Я їм говорив» (Ів. 18:20–21).
У відповідь відбулося наступне порушення закону. Один із слуг Анни вдарив Ісуса в обличчя, хоча єврейський закон категорично забороняв бити підозрюваних, надаючи їм повну свободу слова. Нічого не добившись, Анна посилає Спасителя до свого зятя — первосвященика Kaйяфи. У домі Kaйяфи пізно вночі зібрався великий синедріон. Ісус увійшов до зали, де півколом сиділи судді. У центрі — Кайяфа. Зайняли свої звичні місця два секретарі — один праворуч, щоб записувати свідчення на користь відповідача, другий ліворуч для запису звинувачень. Усе було, як звичайно. Типовий був одяг суддів: біле шовкове покривало, накинуте поверх чорної мантії-тоги. Незвичайною була тільки постать Підсудного і вирок, підготовлений уже заздалегідь. Тепер за будь-яку ціну великому синедріону це потрібно було узаконити.
Перед очима суддів пройшла низка свідків — точніше, лжесвідків. Але навіть небагатомовне Євангеліє зауважує, що їх доказів було недостатньо. Ми пам’ятаємо, як уважно єврейське судочинство ставилося до показів свідків. Можна припустити, що не знайшлося навіть двох людей, які б говорили однаково. За законом Ісуса повинні були негайно відпустити, але це не входило до планів синедріону. Зрозумівши, що від лжесвідків, квапливо зібраних на вулицях сплячого міста, толку не буде, Кайяфа вирішує діяти самостійно. Він устає зі свого місця і підходить до Христа зі словами: «Ти нічого не відповідаєш на те, що свідчать супроти Тебе?» Ісус мовчить.
І Господь, і Кайяфа знали, що за єврейськими законами обвинувачений не може виступати проти себе. Навіть якби підсудний раптом почав на себе наговорювати, його ніхто не слухав би і таке свідчення не бралося б до уваги. Лише безпосередні очевидці злочину могли свідчити проти людини. Якби обвинувачений міг сам довести свою провину — навіщо тоді закон про двох свідків?
Але Кайяфа на цьому не зупиняється. Він промовляє: «Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, — чи Христос Ти, Син Божий?» Для кожного єврея присягання іменем Божим було священним. Але в судових процесах воно могло застосовуватися лише до свідків, а ніяк не до підсудних. Так закон турбувався про самих підсудних. Уявіть людину, що стоїть перед обличчям смерті. Але вона знає, що, давши неправдиву клятву іменем Божим, отримає свободу. Звичайно, не всі скористаються цим, але… І ось, щоб не додавати до злочину правопорушника ще один гріх, єврейський закон не застосовував присяги щодо відповідача.
У відповідь на заклик Ісус спові-дує Себе Сином Божим, а первосвященик рве на собі тогу від підборіддя до пояса на знак того, що він чує богохульство, а це один із найтяжчих злочинів. Синедріон ухвалює вирок: достойний смерті. І знову ж таки, всупереч закону друге засідання синедріону відбувається не через добу, а через кілька годин. Але воно, звичайно, нічого не змінює в долі Обвинуваченого. До речі, через 24 години судді й не змогли б зібратися, тому що наближалося свято Пасхи, яке триває у євреїв цілий тиждень.
Так закінчився цей судовий процес. Господа відвели до Пилата, щоб той затвердив смертний вирок. І коли римський чиновник почув від єврейського натовпу, що Ісус повинен померти, тому що Він назвав Себе Сином Божим, то злякався і зажадав пояснень від Спасителя, заявивши, що має владу розп’ясти або відпустити Його. Господь відповів: «Надо Мною ти жодної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було; тому більший гріх має той, хто Мене тобі видав».
Ці слова означають, що і перед великим синедріоном, і перед Понтієм Пилатом Спаситель стояв лише тому, що Сам захоті в цього. Бог добровільно віддав Себе в руки людей, які вирішували Його долю. Він знав, яким буде рішення — Хрест. Це рішення залишається на їхньому сумлінні. Але для християн без Хреста ніколи не було б пасхальної радості, воскресіння і вічного життя з Богом.
Роман Маханьков
http://www.foma.ru/article/index.php? news=1450