Дітріх Бонхоффер є символом лютеранського мучеництва в ХХ ст. Його статуя, у числі зображень десяти християнських мучеників новітнього часу, розміщена на західному фасаді Вестмінстерського абатства в Лондоні. У 2006 р. широко відзначали століття з дня народження Бонхоффера. За словами Вольфганга Хубера, єпископа Євангельської Лютеранської Церкви Німеччини (одного з редакторів повного зібрання творів Бонхоффера), «він — святий, у протестантському значенні цього слова».
Якщо ми спробуємо відшукати відповідь на запитання, де Бонхоффер взяв сили мужньо прийняти мученицьку смерть, то відповідь може бути лише одна: він помирав щодня, адже свято вірив у те, що учнівство — це смерть для власного комфорту, для страху, для пристосуванства, для власних прагнень і бажань, і, якщо буде потрібно, навіть смерть фізична.
ДІТРІХ БОНХОФФЕР
Дітріх Бонхоффер (1906–1945) був шостим з восьми дітей у сім’ї Карла Бонхоффера, відомого лікаря-невропатолога. Після закінчення гімназії Дітріх вивчає теологію спочатку в Тюбінгені й Римі, а після 1924 р. — у Берлінському університеті. У 23 роки захищає докторську дисертацію. У листопаді 1932 р. стає пастором і паралельно викладає систематичну теологію в Берлінському університеті, бере участь в екуменічному русі, друкує безліч статей, пише книги. У 30-х рр. одна за іншою з’явилися його праці: «Творіння і гріхопадіння» (1934), «Слідування за Христом» (1934), «Життя спільнотою» (1939), «Біблійна книга молитов» (1940).
Після приходу Гітлера до влади Бонхоффер відразу ж починає активну боротьбу з націонал-соціалізмом і підтримуваним нацистами церковно-політичним рухом «Німецьких християн», який після перемоги на липневих церковних виборах 1933 р. проголосив себе «Євангельською церквою німецької нації», покликаною показати світу «німецького Христа деюдаїнованої церкви». Бонхоффер виступає з рішучими протестами як проти псевдохристиянської нордичної міфології, так і проти «арійського параграфа» в расовому законодавстві «коричневого» Генерального синоду. Ці протести стали часткою програм Надзвичайного союзу пасторів — початкового етапу євангельського руху опору. Після синоду в Бармені (31 травня 1934 р.) цей рух, що утвердив себе як «правочинну Німецьку євангельську церкву», отримав назву «Сповідальна церква».
Працюючи зі студентами-богословами, Бонхоффер був опечалений тим, що більшість із них прийняла популярну тоді політичну ідеологію: що добре для Німеччини, те добре і для Церкви. Його обурювало, як із легкістю люди ототожнювали політичні успіхи із духовними здобутками.
Він постійно запитував своїх студентів: «Ким є Ісус Христос у світі 1933 року?» — Для Бонхоффера Ісус був переслідуваним євреєм і в’язнем-дисидентом у церковній боротьбі. Коли 1 квітня 1933 року було наказано бойкотувати єврейські магазини, уся сім’я Бонхофферів виявила непідкорення. Дев’яносторічна бабуся Дітріха спокійно пройшла через кордон гітлерівських штурмовиків, які оточували єврейські магазини, і зробила свої покупки.
Бонхоффер надзвичайно різко критикував церкву свого часу: «Ми, лютерани, зібралися подібно до орлів навколо «тушки» дешевої благодаті й випили отруту, яка вбила життя в нашому слідуванні за Христом». Він вважав, що церква була слабкою, бо недооцінювала значення благодаті Христа. «Дешева благодать — це смертельний ворог нашої Церкви. Сьогодні ми ведемо битву за дорогоцінну благодать. Дешева благодать — це благодать, куплена на базарі, подібно до низькосортного товару. Таїнства, прощення гріхів і втіха релігії виставлені за спекулятивними цінами…
У подібній Церкві світ знаходить дешеве покриття для своїх гріхів: немає потреби в розкаянні і ще менше — у будь-якому справжньому бажанні бути позбавленим від гріха… Дешева благодать — це виправдання гріха без виправдання грішника… Це — благодать без учнівства, благодать без Христа, благодать без Ісуса Христа, живого і втіленого…» [1:220].
Відтак до Церкви Бонхоффер висував високі стандарти: її служіння повинно було б бути набагато більшим, ніж здійснення обрядів та катехізації, вона мала б сконцентруватися на чистому біблійному посланні про Хрест і не підлаштовувати його під політичну кон’юнктуру.
З року в рік Бонхоффер невтомно підтримував дух членів «Сповідальної церкви»; нехтуючи небезпекою, він виступає з доповідями, проповідями, керує семінарами священиків, розсилає чисельні листи й замітки, в яких прояснює і формулює суть того, що відбувається в Німеччині. Зокрема, висловлюючи протест «арійському пункту», він написав замітку, в якій наголошував, що членство в церкві повинно ґрунтуватися не на расовій приналежності, а на стосунках з Ісусом Христом.
У 1936 р. нацистська влада позбавляє його права на викладання в університеті, а потім звільняє. І в 30-х рр., і на початку 40-х рр. Бонхоффер неодноразово виїжджав за кордони Німеччини, проте наполегливо не погоджувався емігрувати. Він вибрав рух політичного опору на батьківщині. Бонхофферу за принципову біблійну позицію, яка полягала в прагненні звільнити Хрест від свастики, довелося заплатити велику особисту ціну. 5 квітня 1943 р. пастора арештували за підозрою в змові проти Гітлера. В ув’язненні під слідством Бонхоффер пробув два роки. Незадовго до закінчення війни, 9 квітня 1945 р., він був повішений у концтаборі Флоссенбюрг.
КНИГА МУЖНОСТІ
Книга Дітріха Бонхоффера «Опір і покірливість» приваблює до себе читачів нашого часу як свідчення людської мужності, висоти духу, чуйного серця і послідовної, безкомпромісної відповідальності. Не хочеться її переказувати, хочеться, щоб ви, шановні читачі, самі прочитали цю чудову книгу та зробили власні висновки. Дозволю собі лишень зацитувати деякі думки теолога.
Для Бонхоффера «людина віри» реалізує свою християнську ситуацію ще в поцейбічному житті: «Коли нарешті раз і назавжди відмовишся від претензій зробитися «чимось» — будь-то претензії стати святим або грішником, який повернувся на шлях істинний, або церковним діячем, праведником або нечестивцем, хворим або здоровим, — адже це я і називаю поцейбічністю — жити в гущавині завдань, питань, успіхів, невдач, жити, накопичуючи досвід і щохвилини переконуючись у своїй безпорадності, — ось тоді-то й опинишся цілком у руці Божій, тоді відчуєш по-справжньому не лише свій біль, але біль і страждання Бога в світі, тоді разом із Христом не спатимеш в Гефсиманії, і я думаю, що це і є віра, це і є «метанойя». Тоді тільки і станеш людиною, християнином» («Опір і покірливість», лист від 21. 7. 1944 р.).
Життя в боротьбі надало право Дітріху Бонхофферу сказати: «У християнина, на відміну від віруючих у міфи про спасіння, немає останньої шпаринки у вічність для позбавлення від земних справ і труднощів, але, як Христос («Боже мій, чому Ти мене залишив?»), він повинен сповна випити чашу земного життя, і лише в тому випадку, якщо він так чинить, Розіпнутий і Воскреслий стоїть поряд із ним, а він — з Христом розпинається і воскресає. Христос наздоганяє людину в осередді її життя» (лист від 26. 6. 1944 р.).
Осереддя життя, про яке говорить Бонхоффер, — це «існування для іншого», «життя для інших». Життя з Христом і життя для інших зливаються для Бонхоффера в поняття Церкви. «Навряд чи є відчуття, що дає більше радості, ніж відчуття, що можеш приносити якусь користь людям. При цьому головне зовсім не в кількості, а в інтенсивності. Адже врешті-решт саме людські стосунки — це найголовніше в житті. Сам Бог дає нам можливість служити Йому у сфері людського. Усе решта наближається до «гордині».
Це, звичайно, не означає, що можна нехтувати світом речей і матеріальних досягнень. Але що для мене найпрекрасніша книга, або картина, або будинок, або маєток порівняно з моїм чоловіком (дружиною), моєю дитиною, моїми батьками, моїм другом? Так, проте, може говорити лише той, хто знайшов у своєму житті людину. Адже для багатьох наших сучасників людина сприймається просто як частина світу речей. Це виникає тому, що їм просто недоступне людське переживання. Ми маємо бути щасливі, що в нашому житті ми були щедро наділені цим переживанням…» (лист від 14. 8. 1944 р.).
І сьогодні для нас актуальними є слова німецького богослова: «Для сучасної епохи є тільки одна надія, яка настільки безсильна, настільки слабка, настільки відчайдушно хитка і гідна лише жалощів, і до того ж одинока — повернутися до Церкви як до місця, де людина з любов’ю підтримує іншого, де людина бере участь у житті іншого, де є близькі стосунки з Богом, де є притулок, де є любов» [1:224].
Світлана Филипчук
Джерела
1. Люцер Э. Крест Гитлера: пер. с англ. — К.: Нард, 2005. — 272 с.
2. Черенков М. Пророк современности // Общий язик. — № 9. — 2008. — С. 9.