Він брав одну по одній пригорщі глини й щось уформовував на землі. Усі в Саду завмерли, спостерігаючи за тим, що відбувається. Яструби кружляли поруч. Жирафи витягнули свої шиї. Дерева схилилися.
— Ти неодмінно любитимеш Мене, Природо! — сказав Бог. — Я так створив тебе. Ти будеш підкорятися Мені, Всесвіте, тому що Я таким задумав тебе. Ти будеш відображати Мою славу, Небо, тому що Я заклав це в тобі. Але це створіння буде за образом Моїм. Це створіння матиме можливість вибору!
Усі завмерли, коли в руці Творця щось з’явилося. Зернятко. «Це Я назвав вибором, зерно вибору». Усе твориво мовчало й пильно дивилося на неживу глину. Один із ангелів заговорив:
— А що, коли…
— Що, коли це створіння вибере не любити? — закінчив фразу Творець. — Ходімо, Я покажу тобі.
Незалежні від часу, Бог і ангел опинилися в майбутньому. «Ось, дивися на плід зерна вибору — солодкий і гіркий». Поглянувши, ангел застиг від подиву. Чиста любов. Безмежна відданість. Особлива ніжність. Нічого подібного він не бачив раніше. Він відчув любов, що була всередині Адама. Він відчув радість Єви і її дочок. Ангел побачив, як вони розділяли їжу й турботи. Він розчинявся в доброті й дивувався від сердечного тепла.
— Небеса ніколи нічого подібного не бачили, мій Господи! Насправді, це найвеличніше Твоє творіння!
— Ти дивився тільки на солодкий плід. Тепер поглянь на гіркий.
Сморід охопив їх. Ангел злякався й вигукнув:
— Що це?
Творець вимовив лише одне слово:
— Егоїзм!
Ангел втратив мову, поки Бог проводив його століттями, наповненими ненавистю. Ніколи він не бачив стільки скверни. Підлі серця. Обмануті надії. Забуті клятви вірності. Діти Творця сліпо бродили в пустельних лабіринтах.
— І це наслідки вибору? — запитав ангел.
— Так.
— Вони Тебе забудуть?
— Так.
— Вони Тебе відкинуть?
— Так.
— І ніхто з них не повернеться до Тебе?
— Деякі повернуться. Але більшість — ні.
— Що ж змусить їх прислухатися?
Творець продовжував іти вперед у майбутнє й показав ангелові інший сад та інше древо. Сад, наповнений неосяжною любов’ю й покірністю. Виграна битва. Древо, на яке Йому незабаром доведеться зійти.
— Ти зійдеш туди? — запитав ангел.
— Так.
— І немає іншого шляху?
— Ні.
— Може, було б простіше, не наділяти це творіння зерном вибору?
— Було б, — відповідав Творець повільно. — Але не буде вибору — не буде любові.
Він глянув на пагорб. На майбутнє місце подій. Три фігури висіли на хрестах. Розпростерті руки, безсило звішені голови. Небеса стояли в бойовій готовності. Творіння піднялося, щоб рятувати. Усе існуюче стримувало себе, щоб не кинутися на захист. Але Творець не подавав наказу!
— Це повинно звершитися, — сказав Він і відійшов. У тимчасовому вимірі Він почув благальний крик, яким Йому одного дня доведеться закричати: «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?» Він здригнувся в агонії «завтрашнього».
Ангел знову промовив:
— Було б не так болісно…
Творець ніжно перебив Його:
— Тоді б не було любові.
Вони повернулися в Сад. Творець зосереджено подивився на глиняний витвір. Хвиля любові обгорнула Його. Він умер за це створіння перш ніж завершив Його. Бог схилився над виліпленим обличчям і дихнув. Груди піднялися, даючи тріщини в рудій глині. Щоки налилися червоним. Поворухнувся палець. Розплющилось одне око. Але дивовижнішим, ніж рух тіла, було наповнення нового творива духом. В усіх, хто бачив це, перехопило подих. Ангел прошепотів: «Він зовсім як… Він начебто… Це — Він!» Ангел не мав на увазі риси обличчя чи будову тіла. Він дивився всередину душі. «Вічний!», — видихнув хтось.
У людину Бог заклав зернятко, частину Самого Себе, — вибір. Всемогутній Бог створив могутню природу Землі. Але тільки Той, Хто вибрав любов, створив того, хто міг би любити у відповідь.
Ігор Опінка