Володя рано залишився без сім’ї, ріс у інтернаті, про¬йшов шлях від бажання вбивати людей до бажання рятувати їх від смерті. Переміна мислення спрямовує Володю до активної допомоги таким, яким він був, — випускникам шкіл-інтернатів. Шістнадцять безпритульних хлопців, завдяки турботі про них Володі та його дружини Оксани, отримали домашній затишок, їжу та вчасну пораду стосовно їхнього майбутнього життя.
Коли батько зарубав його маму, Володі було лише півроку. Змінивши декілька закладів для дітей-сиріт, опинився у Вербській середній школі-інтернаті.
У шість років уперше відчув, що в цьому житті нікому не потрібен. Потрапивши до інтернату за часів економічної кризи в державі, Володя страждав від недоїдання. Червиву кашу ковтав із заплющеними очима, тому що побачивши її, їсти не міг. Щоб вижити, крав овочі на городах у селян. Щоб мати авторитет серед однокласників, принижував менших дітей.
Самотність та боротьба за виживання негативно вплинули на формування світогляду та цінностей хлопчика. Мрії про всиновлення та домашній затишок згасали з кожним роком, і Володя, усвідомлюючи невтішну реальність, ріс зовні людиною, але звіром усередині. Чув про Бога від християн, які приїздили до інтернату, але не вірив, що люблячий Бог міг допустити такі страждання у його житті. В особливо тяжкі моменти пробував молитись, але віри не було. Образа на нещасливу долю сиділа в серці та робила його жорстоким. Останні декілька років перебування в інтернаті обдумував подальшу життєву дорогу. Де жити й що їсти — питання, на які більшість випускників інтернатів не мають відповіді, турбували й Володю. Думав грабувати людей на вулицях і продавати награбоване, мріяв стати найманим убивцею, щоб одразу мати багато грошей.
Період прийняття рішень збігся з тісним спілкуванням з християнами, які відвідували інтернат. Одна жінка (тьотя Люба) запропонувала хлопцям та дівчатам, Володі також, проживати в неї за умови, якщо вони вивчатимуть Боже Слово. Спочатку він відмовився, сказавши, що вступає до школи міліції, на що тьотя Люба відповіла: «Я молитимусь за тебе». Коли Володі безпідставно відмовили у прийнятті до цього закладу, він згадав її слова і прошепотів у відчаї: «Оце так! Де ти взялася на мою голову?». Діватись було нікуди — він пішов жити до тьоті Люби та вступив до автотранспортного технікуму. Думав, поживе покищо, а далі життя покаже.
Узявши вперше до рук Біблію, не міг нормально прочитати, тому що вчитися в інтернаті не хотів. У молитві ледве зв’язував декілька слів, починав і… задихався. Бажання читати та молитись не було зовсім. У своїй кімнаті кричав від безпорадності, стискаючи в зубах подушку: «Навіщо мені це?».
Так минув рік.
Вивчення напам’ять віршів із Біблії, атмосфера любові та прийняття, спілкування з іншими християнами краплинка за краплинкою розморожували серце Володі. Він згадував вивчені вірші з Божого Слова по дорозі до технікуму і роздумував над ними. Прийшло усвідомлення Божої святості та своєї гріховності. Володя розповідав одногрупникам про те, що вони живуть неправильно і Бог їх буде судити, якщо не покаються. Хоча сам на той момент ще був невіруючим.
Якось тьотя Люба попросила Володю поговорити з однією дівчиною про її життя. Він розумів, що сам не кращий за ту дівчину, але заради тьоті Люби погодився. Почав читати їй 22-ий псалом і раптом … відчув голос Господній: «Чому ти не хочеш, щоб Я був твоїм Пастирем? Чому ти не хочеш довірити Мені своє життя?». Злякавшись, зрозумів, що Господь його кличе до покаяння. Сльози самі потекли по щоках. Це було так незвично та непритаманно для вихованця інтернату — плакати на очах у інших людей, але в той момент Володю це не турбувало. Та дівчина залишилась у тому ж духовному стані, але іншим з тієї кімнати вийшов Володя.
Господь почав поступово змінювати його життя. Були речі, які одразу втратили для юнака цінність. Повернувшись додому після покаяння, Володя поклав перед собою пачку цигарок, дивився на неї годину, другу і…не хотів курити. Тоді зрозумів — щось справді сталось! З’явилась невідома раніше радість від того, що Господь з ним, та спрага за Божим Словом.
Володя вступив до Євроазіатського біблійного інституту та успішно закінчив його, одружився.
Раптом одного зимового вечора телефонний дзвінок повернув його до проблем випускників інтернатів. Знайомий хлопець запитав: «У тебе можна переночувати, бо ми спимо на вокзалі?» — «Можна…», — відповів Володя. — Так і продовжувалося всиновлення сиріт.
Сьогодні Володя є сином Небесного Батька. Господь забирав з його дороги всі перепони, які заважали побачити єдиний вихід у Ньому. Життя з Богом та для Бога є тепер його основною цінністю. Знаючи з власного досвіду життя в інтернаті та проблеми випускників, він бажає спрямовувати молодих людей до Батька сиріт.
Сім’я Володимира та Оксани сьогодні продовжує підтримувати стосунки з молодими людьми, які закінчили школи-інтернати, з метою практичної допомоги їм у вирішенні подальшого спрямування життя. Двоє молодих людей останнім часом проживали з ними та мали можливість разом вивчати Боже Слово, спостерігати за стосунками в християнській сім’ї та робити висновки для свого життя.
— Володимире, дякую за свідчення. Чому Ви допомагаєте сиротам?— Тому що усвідомлюю потребу в допомозі таким, яким був сам. Розумію, що сирота не здатний, бо не навчений, вижити за межами інтернату.
— Дайте, будь ласка, визначення. Сирота — це…
— Сирота з інтернату — це дитина, яка позбавлена природного, живого спілкування з найріднішими людьми — батьками. І цю спрагу не здатне задовольнити найкраще суспільство.
— Аудиторією часопису «Слово вчителю» є, переважно, вчителі та батьки. Ваше побажання читачам?— Упродовж усього нашого життя ми думаємо, співаємо, говоримо, тобто використовуємо слова. Нехай благословить вас Господь, щоб кожне сказане вами слово несло оточуючим вас людям надію, потіху, радість та прославляло нашого Господа — Ісуса Христа.
Розмовляла Лариса Вісєлєва