Якщо твої плани розраховані на рік — сій жито,
якщо на десятиліття — саджай дерева,
а якщо на віки — виховуй дітей.
Я люблю весну. Люблю, коли все оживає після зимового сну. Весна дарує красу, нові мрії, сили, життя…
Це вже третя весна, яка не приносить мені тієї радості… Мрії залишаються мріями, а на світанку мене будить не спів пташок, а виття повітряної тривоги. Красу весни щоразу затьмарює біль за свій народ.
Холодна весна 2024 року. Моя ранкова молитва біля вікна. Очікування виснажує… Очі все частіше й частіше ковзають з неба на землю. Думки опускаються вслід…
Ми живемо на першому поверсі старого п’ятиповерхового будинку. Під моїми вікнами вже зеленіє свіже соковите різнотрав’я, а серед нього набирає сил тамтешній бур’ян. Мої думки зачепилися за нього.
— Чому тут не ростуть квіти? Бо північна сторона і сонце лише до полудня? А може, вони не ростуть, тому що їх тут просто ніхто не садив?
І тоді в моєму серці зародилося вперте бажання: зробити квітник і посадити півники! Так! Саме півники, іриси! Як би їх не називали, головне — щоб їх було багато, щоб їх квіти були великі, різнобарвні.
Перші корінці викопала в маминому квітнику, в селі. Потім елітними саджанцями ірисів поділилася колежанка — Оксана Володимирівна. Згодом моє захоплення підтримала старша донька. Вона привозила саджанці від своїх сусідів, які почали просто зносити їх до воріт її приватного будинку. Коли бачили іриси на базарах, то не проходили мимо. Не торгуючись, завжди купували.
І ось під нашими вікнами вже ціла плантація ірисів. Вони ще такі кволі, непривабливі й незграбні. Стирчать поодиноко гостроверхими стрілками, але вперто тягнуться до небес.
Почалася боротьба з бур’янами, які десятиліттями панували на цьому клаптику землі.
Літо було спекотне… Купила велику лійку. Молодша донька набирає воду і подає у вікно, а я поливаю, прориваю бур’ян і чекаю осені, бо на зиму треба листя ще й обрізати. Так вчить інтернет.
Зима… Порожньо… Зникли плоди моєї праці. Немає на що й подивитися. Але щоразу, коли підходжу до вікна, мої очі шукають сходи майбутніх квітів.
Чи прижилися? Чи вціліли? Чи не вимерзли?
- Як там ваші квіти? — питає Наталія Миколаївна.
Я проговорилася на роботі, тож про них знає навіть директорка моєї школи.
- Не знаю. Весна покаже, — відповідаю із нотками сподівання.
Уже минає третій рік жорстокої, підступної війни.
І ось перші промені весни 2025 року. Сирени не вщухають, трагічні новини звійни не стихають, але в серці живе надія і передчуття радості.
Весна за моїм вікном неквапливо, але впевнено захоплює владу над землею. Оживає і мій квітник. Крізь чорну землю пробиваються перші блідо-зелені пагони, а разом із ними оживають мої мрії й міцніє віра в нашу перемогу.
Зустрічаю усмішкою кожний новий паросток.
Вижили! Як радісно! Ми пережили вже третю зиму війни. Ми — живі! Набираємося нових сил. Ростемо, вкорінюємося, міцніємо!
Іноді хтось ступне незграбно в квітник і чи ногою, чи лапою зламає молодий пагінець, який тільки потягнувся до світла.
Знову зламали… Боляче… Але вже не страшно… Вже укорінився і є сили для народження ще одного пагінця.
Весна буяє цвітом. Стою біля вікна і вже рахую, скільки стріл із пуп’янками випустили молоді іриси. Моя уява уже малює їх яскраве цвітіння.
Любуюся своїм творінням. Доглядаю і чекаю плодів своєї праці.
Так і Господь — наш Творець. Подарував нам життя. Піклується, захищає і з любов’ю та терпінням чекає, коли ми забуяємо красою доброти та приємними пахощами любові, коли кожен із нас принесе свій плід.
Дух Божий багато чого навчає мене через працю на цьому маленькому клаптику землі.
Тепер я точно знаю, що це була Його ідея: творити цей квітник. Тому хочу поділитися кільками думками, які отримала від Бога.
Знаєте, хто найбільше любить і радіє своєму творінню?
Той, хто його створив, — Творець!
Я так чітко це зрозуміла на прикладі свого квітника.
Ніхто з перехожих не задивляється на мій квітник так, як я. Ніхто ним не переймається і не піклується так, як я. Чому? Бо це моє творіння.
А ми — творіння Боже. Його діти!
Як для кожної матері своя дитина найдорожча, так і ми, Божі діти, є цінні для Бога.
«І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку» (Буття 1:27).
Господь сказав: «Хіба забути жінка може дитя, що народила? Якби вона й могла забути, то Я повік не забуду» (Ісаї 49:15).
У Новому Завіті написано: «Сам Дух свідчить нашому духові, що ми є дітьми Бога. Якщо ми діти, то й спадкоємці — спадкоємці Бога й співспадкоємці Христа».
А в Посланні до галатів 4:7 сказано: «Отже, ти вже не раб, а син, а якщо син, то й спадкоємець через Бога».
Ми — спадкоємці Бога живого. Що ж Бог залишає нам у спадок? Звісно, кожен вірянин скаже: вічне життя, прощення, Царство Боже! Так! І амінь! Але це більше про наше майбутнє. А що він дає нам у спадщину тут, на землі, тепер?
Відповідь знаходжу у Псалмах 126:3: «Діти — спадщина Господня». Наші діти — Божа спадщина. І ми несемо відповідальність за їхнє виховання насамперед перед Богом.
У червні менша дочка складала іспити. Вона навчається в університеті на факультеті журналістики (до речі, вона колишня випускниця нашої школи «Софія»). Останній іспит — фаховий (щось пов’язане з медіа). І раптом на заміну теорії, «тягти білети» — практичне завдання: за дві години експромтом зробити репортаж на тему «Екологія у нашому житті».
Як же я була приємно здивована, коли побачила її екзаменаційну роботу, яка починалася словами: «Садок вишневий коло хати…».
Згадала вислів невідомого автора: «Ваші діти будуть робити не те, що ви кажете, а те, що ви робите».
А ще є англійське прислів’я: «Не виховуйте дітей, все одно вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе».
А ви як думаєте?
Ірина Прудько,
учитель української мови та літератури
Черкаської приватної ЗОШ І-ІІІ ст. «Софія»
