Кредо вчителя – бути учнем!

О Грудень 17, 2010 / Від Yuri / у 2010-4(14), В'ялов, Статті / Відповісти


Нащо ми «цю кашу заварили»?

Ми живемо в час звучних слів. Багато з них існують лише для того, аби підкреслити непересічність, значу­щість, обдарованість тих, хто ними називається: «пре­зидент», «топ-менеджер», «VIP-клієнт», «генеральний ди­ректор», «експерт», «лауреат», «дипломант», «професіо­нал», «заслужений учитель»… Але є одне слово, не схоже на згадані. Втім, саме його Христос обрав для того, щоб охарактеризувати сутність найважливішого життє­вого процесу й підкреслити статус, що відповідає цьому процесу. Це слово — УЧЕНЬ. Послідовники Христа, почи­наючи з апостолів, називалися учнями. Більше того, вони продовжували називатися цим іменем навіть тоді, коли самі вчили інших, виконуючи обов’язки вчителів…
Бути учнем у найвищому значенні цього слова — учнем Христа — нелегка справа. Багатьом вона кошту­вала життя… Ось чому, коли після арешту Христа апостол Петро прокрався в двір першосвященика, де був запитаний служницею: «Чи й ти не з учнів Його?», то, при­гнічений страхом, «Він відрікся й сказав: Ні!» (Ів. 18:25). Не будемо суворо судити його за виявлену слабкість (чи не виявлену сміливість) — хтозна, як би ми повелися в по­дібній ситуації… Важливішим буде звернути увагу на те, що в той час, як Петро сказав «ні», правильною відповід­дю на поставлене питання було «так». Сучасні ж люди (в тому числі — ми з вами, читачу) наражаються на іншу «заміну тверджень»… Захоплені релігійною свободою в суспільстві, поринаючи в розмаїття вікових духовних традицій і церковних обрядів нашого народу, відчуваючи неабияке піднесення під час святкування Пасхи чи Різдва, уважаючи себе не такими ж і поганими людьми, на ана­логічне питання, поставлене нам без будь-якого загроз­ливого підтексту, можемо без довгих вагань відповісти «Так»… Проте, зробивши більш-менш ґрунтовний само­аналіз, дослідивши євангельські критерії, що доводять справжнє учнівство, варто було б сказати «Ні!». Ось чому в декількох статтях ми здійснюємо дослідження питан­ня: «Як стати і бути учнями Христа?». Не претендуючи на вичерпність відповідей, хочу заохотити вас до влас­ного пошуку, аби через пізнання глибин учнівства підня­тися на висоти учительства… Нещодавно я запитав себе: «Що взагалі є девізом мого життя? Яка моя життєва місія, моє покликання?» На власний подив, відповідь ви­йшла більш, ніж стислою: «Бути учнем. Зростити учнів». У будь-якій сфері мого життя (як чоловіка, батька, учи­теля, керівника, священнослужителя), у будь-який час (на роботі, на відпочинку, удома й у дорозі) цей спосіб життя допомагає мені одночасно працювати над собою й допо­магати оточуючим. Перед тим, як продовжити розмову про учнівство, розпочату в попередньому числі часопису, хочу зауважити, що сам формат цих статей має вигляд «розгорнутого конспекту уроку», але для того, щоб урок вийшов удалим, застосуймо його, перш за все, до себе! Отже, рушаймо далі!

Частина 1. Як стати учнем? (Євангеліє від Івана 3:1–21)
Усе в житті і, власне, саме життя має свій початок. Як дім починається з першої цеглини, ріка — зі струмочка, подорож — з першого кроку, книга — з першого слова, мелодія — з першої ноти, так і учнівство в Христа має свій початок — зустріч з Учителем. Без цієї особистої зустрі­чі, без її перетворюючого ефекту учнівство помирає, не встигнувши народитись. Ось чому від початку нам слід від­класти притаманні багатьом банальні стереотипи, нібито
«християнство — це:
· вступ до партії, до організації (навіть церковної),
· культурно-розважальна активність (навіть з еле­ментами релігії),
· механічне дотримання церковних обрядів і тради­цій (навіть правильних),
· національна (народна) релігія, яку ми автоматично успадковуємо від батьків (навіть віруючих),
· святкування великих свят — Різдва, Пасхи та інших (хоч це повчально й корисно),
· містичні чи емоційні явища й переживання (хоч без почуттів не може бути справжньої віри)».
Забігаючи наперед, визначимо сутність відповіді бук­вально однією фразою: «Християнство — це нове життя, яке ми отримуємо від Бога, від Христа і яким живемо (піс­ля отримання) щодня, і якого вчимося, щоб жити ним де­далі краще, ніж раніше».
Євангеліє від Івана (до речі, усі уроки про учнівство ми побудуємо саме на цій книзі) змальовує історію однієї зустрічі (Ів. 3:1–21), яка допоможе нам відповісти на три ключові питання:
1. Абітурієнт: кому потрібно ставати учнем Христа?
2. Результат: для чого треба ставати учнем Христа?
3. Процедура: як же стати учнем Христа?

1. Абітурієнт: кому це потрібно?
Цей гість був особливим, несхожим на інших. Він ні­чого не просив собі (ані зцілення, ані допомоги рідним, ані поради). Більше того, він мав таку солідну репутацію й таку низку очевидних життєвих переваг, що найкращі з нас (в тому числі з освітян — учителів, вихователів) не ста­нуть поруч із ним і, тим більше, не випередять його. Він — представник столичної еліти. Він — з Єрусалима, де пере­бувають «вершки суспільства», до яких і сам він належить:
«Був один чоловік із фарисеїв Никодим на ім’я, начальник юдейський. Він до Нього [до Христа] прийшов уночі, та й промовив Йому: Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель, бо не може ніхто таких чуд учинити, які чиниш Ти, коли Бог із ним не буде» (Iв. 3:1-2).
Никодим — ідеальний кандидат хоч на посаду вчите­ля, хоч директора школи, хоч священика, хоч президента. Для таких, як він, здається, мають відчинятися без вагань навіть небесні брами… Погляньте:
1. Він має першокласну освіту. Він — відмінник, бо належить до начальників юдейських, що свідчить про до­сконале знання закону Мойсея, вміння його тлумачити й застосовувати в будь-яких життєвих ситуаціях.
2. Він — моральна особистість, взірець духовності, оскільки лише найкращі не лише за рівнем знань, а й за своєю репутацією люди мали змогу «пройти» в синедрі­он — найвищий орган юдейської суспільно-політичної й релігійної влади.
3. Він — популярна особистість, оскільки вибори від­буваються за участю людей, які або віддадуть за тебе свій голос, або ні.
4. Він — значима особа. Його статус дозволяє діяти з владою й приймати рішення, що визначатимуть не лише долю окремих людей, а всього суспільства.
5. Він — заможна людина, якій не бракує щедрості: пізніше, коли Христа буде страчено на хресті, він купить коштовні парфуми для бальзамування Його тіла перед по­хованням (Ів. 19:39).
6. Він — ініціативний і сміливий. Буквально напе­редодні Христос, зайшовши до храму й побачивши там ринок, де робили бізнес продавці худоби та грошоміни, учинив там «акцію очищення», поперекидавши столи грошомінів та порозганявши худобу з продавцями. І, хоч мотиви Христа були абсолютно благородними (Він рев­нував за честю Отцівського дому), релігійні можновлад­ці — колеги Никодима — розлютилися й занесли Христа до «чорного списку». За таких обставин візит Никодима до Христа говорить про мужність та чесність людини, яка готова піти проти «корпоративних інтересів» верхівки.
7. Він — самокритичний. Уміння шукати істину, на­віть коли вона непопулярна і, можливо, уразить самого шукача, неспростовно свідчить про зрілість, мудрість та красу душі «начальника юдейського».
8. Він — вихований і тактовний, що помітно з манери його звертання до Христа: «Учителю…» Так (по-єврейськи «равві») зверталися до шанованого мудреця, виявляючи повагу та визнання його авторитету.
9. Він — спостережливий, оскільки з його звертання ми дізнаємося про чудеса Христа, які не просто були ві­домі Никодиму, а служили підставою для таких висновків: «Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель, бо не може ніхто таких чуд учинити, які чиниш Ти, коли Бог із ним не буде».
10. Він користується довірою однодумців і тому го­ворить не «я знаю», а «ми знаємо». Навіть серед кращих із кращих він має заслужений авторитет…
Проте, як би не було важко знайти чесноти, яких бра­кувало б цій чудовій людині, у душі Никодима існувала по­рожнеча, яка дошкуляла й позбавляла його внутрішнього спокою… Саме тому він і прийшов до Христа вночі… І по тому, як несподівано Христос повертає розмову з ним у незаплановане Никодимом русло, ми бачимо його справ­жню, не усвідомлену до кінця ним самим потребу. Добре, якщо подібне усвідомлення великої потреби душі відбу­вається й у нас — сучасних Никодимах — освічених, куль­турних, зразково-показових…

2. Результат: для чого це потрібно?
До чого ж спрямовує розмову Вчитель? Що можна сказати учневі, який і так усе (майже все) знає? У чому ж ця потреба «практично ідеальної людини»?
«Ісус відповів і до нього сказав: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Iв. 3:3).
Вісім разів у короткій промові Христос звертається до слів «народитися, народжений, родитись, уродилося» (у віршах 3–8) і двічі — до слова «життя» (у віршах 15–16). Оскільки народження — це початок життя, то можна ска­зати, що впродовж усієї розмови з «містером доскона­лість» Христос говорить про те, що йому потрібне життя.
Це означає дві речі. По-перше, що без Бога люди­на (навіть така, як Никодим) — духовно НЕЖИВА, тобто МЕРТВА (через гріх). По-друге, що спасінням для мертвої людини є перехід до життя — оживлення, воскресіння, а наслідком — саме нове життя:
«І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних, між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші, Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, спасені ви благодаттю, і разом із Ним воскресив…» (Еф. 2:1–6).
У розмові з Никодимом Христос розкриває сутність цього надприродного, незнайомого, духовного життя, за яким спрагнула Никодимова душа. Ось про що ми чу­ємо тут:
1) Це — надприродне життя (3:3–4).
2) Це життя, що починається з народження згори, від води і Духа (3:3–8).
3) Це — життя в Божому Царстві, тобто в покорі до Бога (3:3, 5).
4) Це — життя, ціна якого — жертва Христа (3:14–16).
5) Це — життя віри в Христа (3:15–18).
6) Це — вічне життя, тобто нескінченне за часом і не­земного ґатунку (3:15–16).
7) Це — праведне життя (3:17–21).
Таке життя не є результатом людських зусиль, його не вспадковують від батьків, не отримують як нагороду за особливі успіхи чи таланти, у ньому мають потребу всі люди, навіть найкращі, the best of the best…

3. Процедура: як це відбувається?
Після того, як ми окреслили коло людей, які мають потребу стати учнями Христа (100 % усіх «homo sapiens»), зрозумівши, у чому ж сутність першого кроку учнівства (подолання духовної смерті, духовне воскресіння, пере­хід із темряви до світла, від смерті до життя), слід зупини­тися на ще одному питанні — як практично це здійснити? Тут є один нюанс: ми неспроможні до самонародження (ані фізично, ані духовно). Ось чому Никодим не може ніяк збагнути, «в’їхати в тему»:
«Никодим Йому каже: Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?» (Iв. 3:4).
І в тому, і в іншому випадку життя нам дає Бог. Якщо Він не воскресить, то не буде воскресіння. Якщо Він не на­родить, не буде народження. Утім, хоч усе й залежить від Нього, Він покладає на нас серйозне завдання — покаян­ня. Цей крок, як мінімум, має три ключові аспекти:

A. Оновлення МИСЛЕННЯ
Христос питає Никодима, який цілком зніяковів від концепції «другого народження»:
«Ти учитель ізраїльський, то чи ж цього не знаєш?» (Iв. 3:10).
Сама форма питання наштовхує на висновок, що Ни­кодим повинен був розуміти сказане Христом, користую­чись доступною на той час частиною Біблії — Старим За­вітом. Часто буває так, що ми вже чули те, що нам треба зараз, але через брак уваги та розуміння не перейняли­ся цим як слід… У Старому Завіті неодноразово згадуєть­ся про необхідність оновлення серця, що є синонімом ду­ховного народження:
1) лише з новим серцем можливо любити Бога (Повт. Зак. 30:6),
2) лише з новим серцем можливо слухатися Бога (Єз. 36:25–28),
3) лише з новим серцем можливо пізнавати Бога (Єр. 31:33–34),
4) лише з новим серцем можливо шанувати Бога (Єр. 32:39–40).
По-новому зрозуміти старі істини — ось що потрібно нам, Никодимам XXI століття. Нам потрібні не нові, інно­ваційні ідеї, не останні докази вчених, а оновлене Божою благодаттю розуміння стародавніх біблійних істин.

Б. Оновлення ПЕРЕКОНАНЬ
Наступний момент покаяння — оновлення переко­нань. Ось чому Христос каже:
«Поправді, поправді кажу Я тобі: Ми говоримо те, що ми знаємо, а свідчимо про те, що ми бачили, але свідчення нашого ви не приймаєте» (Iв. 3:11).
Слово «приймати», яке тут вжито, можна також пере­класти як «брати, хапати, обіймати». Це — не просто тео­ретичні знання, ерудованість, начитаність… Це — свідоме й практичне застосування знання. Більше того, це — пер­сональне застосування. Саме це підкреслює Христос три­чі: «кажу Я тобі…» (3:3), «кажу Я тобі…» (3:5) і «кажу Я тобі» (3:7). Нам, учителям, притаманно спонукати інших до за­стосування знань, а тут необхідно самим «зарахувати зна­ння на власний рахунок», схопити, обійняти істину, про­ковтнути її й перетравити, всмоктавши в «плоть і кров». Проблема сьогоднішньої школи — теоретичних знань ба­гато, а практичних навичок-переконань мало. Проте, самі по собі знання, хоча й цінні, але не спасають. Тому-то по­спішімо до переконань!

В. Оновлення ДОВІРИ
Переконання — проміжний етап між знанням і вчин­ком. Учинки показують, у чому ми переконані, а переко­нання стають видимі з наших учинків. Учинок, до якого за­кликає тут Христос, — це довіра (або просто «віра»), за­снована на переконанні в істині:
«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Iв. 3:16).
Ми довіряємо водієві, сідаючи в автобус, кухарю — з’їдаючи куплений в кафе обід, мапі — обираючи марш­рут, прогнозу погоди — беручи парасольку на випадок дощу. Але найбільший і найважливіший крок довіри — це покладання всіх життєвих сподівань на Христа, підкорен­ня свого життя (думок, емоцій, бажань, рішень) Його заду­му, Його волі. Допоки ми намагаємось урятувати себе самі (хоча б якоюсь мірою, хоча б і не на 100 %), допоки живе­мо за гаслом «на Бога покладайся, але сам не спи», доти залишаємось, у ліпшому разі, як Никодим — урочисто й достойно позуючими «духовними мерцями», без духо­вного життя, без нового серця, рабами гріховних примх, далекими від Христової школи.
Ось чому варто сьогодні замислитися над простими, але важливими питаннями. Їхня важливість зважується на терезах життя і смерті, спасіння і загибелі, учнівства і не­вігластва:
1) Якими перевагами сьогодні пишаюсь я?
2) Чи можу я сказати про себе, що я народився/наро­дилася згори?
3) На якому етапі я сьогодні перебуваю — знання, пе­реконання, довіри — і як сягнути наступної висоти?
Успіхів вам! До нової зустрічі!
Олександр В’ялов

Відповісти