Великий Учитель Ісус Христос, відходячи на небеса, сказав Своїм учням: «…ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19-20). Як діє цей Божий задум на практиці? Сьогодні ми познайомимо вас із сім’єю, доля якої яскраво розкриває сторінки маловідомої історії місіонерства на межі другого й третього тисячоліть.
1990 року, на зорі свого подружнього життя, Валентин і Любов Ніконенки з двома маленькими дітьми вирушили в далеку Якутію, залишивши в Україні житло, роботу, родину. Після перших трьох років, проведених у Якутську, Валентин отримав вищу богословську освіту й сім років викладав у Донецькому християнському університеті. Потім родина повернулася до Якутії ще на 15 років, де Валентин став керівником Асоціації церков євангельських християн Якутії. Зараз разом із сім’єю повернувся на батьківщину, у місто Дніпро. Займається видавництвом християнської літератури, періодично відвідує служителів Якутії.
Наступного року подружжя Ніконенків відзначатиме 30-річчя спільного життя. Вони виховали чотирьох дітей: двох доньок і двох синів.
Духовна спадщина
алентин Ніконенко народився 1958 року в м. Свердловську Луганської обл. у сім’ї християн-баптистів, де про Бога чув із самого дитинства. Його дідусь, Андрій Петрович Іващенко, був репресований 1938 року як пастор баптистської церкви в м. Донецьку. Того ж року його розстріляли. Для сім’ї, яка була свідком усього процесу репресій, підбадьоренням було те, що дідусь не зрікся своєї віри.
Бабуся та дідусь по лінії батька — Єфим і Лукерія Ніконенки — пережили два етапи розкуркулювання і два заслання до Сибіру. Після другого заслання дід помер.
Батьки Валентина одружились саме в період репресій — 26 березня 1939 року. Оскільки церква в Донецьку на той час уже була закрита, то в сімейному колі їх благословила на спільне подружнє життя мамина мама. Прожили вони разом 53 роки, народили шестеро дітей, Валентин — наймолодший.
Особиста зустріч із Богом
У дитинстві Валентин разом із батьками ходив у невеличку баптистську церкву м. Свердловська, читав Біблію, молився. Нарівні з дорослими переживав психологічний тиск атеїстичного суспільства, не раз на його адресу лунали образливі слова й насмішки. Але в підлітковому віці він перестав відвідувати церкву. Згодом сім’я переїхала в Дніпропетровськ, там Валентин вступив до медичного інституту й, уже навчаючись на 4-му курсі, знову почав відвідувати церкву. У попередній общині були переважно люди похилого віку, а в Дніпропетровській — понад 50 людей активної молоді. Саме в спілкуванні з ними Валентин разом зі своїми старшими братами, які саме повернулися з армії, почав серйозно замислюватися над сенсом життя і, зрештою, віднайшов головну цінність свого існування — Ісус Христос став його Спасителем і Господом.
Підготовка до служіння
Люба народилася 15 березня 1960 року в Дніпропетровську. Її дідусь — Кузьма Сидорович Коротич — воював у Першу світову (1912–1914 рр.), там дізнався від німця, що Богові можна молитися всюди, у будь-якому місці. Це був перший чоловік у великій родині, який прийняв Христа всім серцем. Згодом на Божий заклик відгукнулася його дружина Анна й п’ятеро дітей, серед них — Любина мама.
Навчалася в школі маленька Люба дуже добре. Підлітком багато спостерігала за життям рідних. У тата рідня високоосвічена, усі були пов’язані з комуністичною партією СРСР, обіймали високі посади, мали заслуги перед державою, але їхнє життя було дуже далеким від того, як Люба уявляла собі гарне й правильне життя. У них не було ані Бога, ані моралі.
У школі Люба багато натерпілась через те, що відкрито визнавала себе християнкою. Вона пригадує, як у 5 класі вчителька історії сказала на уроці: «Ви знаєте, що в нас у класі є дівчинка, яка відвідує секту? Знаєте, чим вони там займаються? У них жахливі речі відбуваються: вони зачиняють вікна, вимикають світло, і тоді чоловіки хапають хто кого. А ще в них дітей у жертву приносять! І ви знаєте, хто ця дівчинка? Це — Люба Собко!» У класі запанувала моторошна тиша. І хоча Люба відмінно навчалася, у неї став клубок у горлі, тому вона лише подумала: «Ольго Антонівно! Ну це ж неправда!» Раптом сусід по парті, другорічник Славко, якого не любила вся школа, каже: «Ольго Антонівно, зачекайте! Я живу в 26-му будинку, а Любка — у 27-му. І от її батько — дядько Іван, він такий класний! І тітка Маруся у них класна! І в них як було троє дітей, так і залишилося троє дітей. Ніхто нікого в жертву не приносив!» Після цього розмова була зам’ята. Однокласники запитували Любу: «Ти що, справді ходиш у секту?», — а вона сказала: «Ні, це не секта, це церква. Ходімо зі мною й подивитесь».
У 8 класі Люба відмовилася вступати в комсомол. Одна з учительок викликала її з класу просто під час уроку й каже: «Будь ласка, постав тут підпис, ми все за тебе зробимо. Тобі нікуди не потрібно ходити, ні клятв, ні обіцянок давати, тільки підпишись і все. Інакше ти не зможеш нікуди вступити, ніде влаштуватися… Ми не примушуватимемо тебе носити значок. Ну, колись на свято надягнеш і все». Але Люба відповіла «ні», адже у п. 59 статуту ВЛКСМ було зазначено про боротьбу з релігійними забобонами, а вона просто християнка, у неї немає забобонів, а є жива віра.
Незважаючи на відмінне навчання, учителів змусили знизити Любі оцінки в атестаті, а в характеристиці зазначити, що вона не член ВЛКСМ. Через цю фразу дівчина не змогла вступити на навчання до вишу, а отримала професійно-технічну освіту, закінчила швейне училище.
Минуло 20 років, і Люба знову зустрілася з Ольгою Антонівною. Старенька спочатку не впізнала колишню ученицю. Учителька й учениця їхали в трамваї 12 зупинок — був час поспілкуватися. На прощання Ольга Антонівна тихенько сказала: «Я поважаю твій вибір». У цих кількох словах було все!
На той час інша Любина вчителька вже примирилася з Богом, а от класному керівникові Галині Пилипівні дуже важко було прийти до Христа. Вона думала, що Бог їй ніколи не пробачить того, як вона ставилася до дітей віруючих батьків. Валентин і Люба відвідали її всією сім’єю, запевнили, що мають про неї добру пам’ять, дякували за те, що навчала англійської мови, запрошували в церкву. Це, звичайно, зворушило її серце. Відтак вона іноді приходила в євангельську церкву, доки не відійшла у вічність.
Думки про місіонерське служіння
У житті Люби слово «місіонер» звучало із самого дитинства. Вона добре пам’ятає, як сім’я слухала християнські радіопередачі про те, хто такі місіонери і як вони розповідають про Господа, наприклад, в Еквадорі. Люба брала карту й швиденько шукала, де цей Еквадор, де його столиця — місто Кіто?
Безпосередньо до прийняття рішення вирушати на місію Ніконенків підштовхнула зустріч із Вальдемаром Цорном, директором місії «Світло на Сході» у м. Корнталь (Німеччина) 1989 року. Там вони переглянули фільм «Дитя миру», після якого в серці народилася молитва: «Господи, якщо Ти покличеш, обов’язково відгукнемося!»
Бог указує напрямок — Якутія!
Повертаючись із Німеччини, Валентин і Люба заїхали в м. Рівне до друзів. Тут вони дізналися, що в Рівному заснована місіонерська організація! Познайомившись із керівниками місії — Сергієм Тупчиком і Тарасом Приступою, Ніконенки ще більше утвердились в бажанні стати місіонерами.
Для навколишніх це було дивно. Молоде подружжя, дитинка, друга вагітність — треба турбуватися про сім’ю, облаштовувати дім, — а вони думають про те, кому б послужити й розповісти про Ісуса Христа!
Невдовзі Валентин і Люба зробили свою першу пожертву на місію. Вони помолились: «Господи, ми сьогодні нікуди не можемо поїхати, але нехай карбованець піде перед нами. Благослови!» У відповідь Ніконенки отримали з Рівного інформаційний бюлетень. Там було запрошення вчителям і лікарям-християнам їхати в країни третього світу. Вони були готові на це, але потім дізналися, що місія розпочинає роботу в Якутії.
Ішов 1990 рік. Забравши Любу з дитятком із пологового будинку, Валентин запитав: «А як ти дивишся, якщо це буде не країна третього світу, а Якутія?» Люба відразу ж погодилася, на серці був мир, спокій і повна довіра Богові.
На той час у Якутську церкви ще не було, лише невелика група християн, але було приміщення для церкви, де можна було поселитися.
Переїзд до Якутії
У часи атеїстичного радянського пресу не було жодної можливості вести організоване місіонерське служіння. Але з 1988 року ситуація в Радянському Союзі змінилася. Напевно, ніхто навіть не міг подумати, що офіційне урочисте святкування в СРСР 1000-ліття Хрещення Русі приведе до таких потужних хвиль проповіді Євангелії по всій країні.
Коли Валентин і Люба вирушили на місію, вони ще не мали богословської освіти й не здогадувалися, що є така наука як місіологія. Але в них було щось надзвичайно важливе, що дало силу трудитись на місії 25 років, — це ясне розуміння Божого поклику та посвячення. І це сталось не тільки з ними. Разом із Ніконенками в той час з України відправились приблизно 15 людей на місію в Якутію. У Валентина з Любою була одна перевага: вони поїхали сім’єю, з донечками: Марією (1 рік і 8 місяців), Анею (4 місяці).
Перші труднощі
4 листопада 1990 року в Москві був 0 оС, а в Якутську –25 оС , наступного дня –37 оС. Люба взяла в подорож теплі чобітки, добротні, з вовною всередині, пальто зимове, дуже теплу шаль і думала, що будь-який мороз витримає. Але вийшла на вулицю й відразу наскрізь промерзла. Там потрібно, щоб лоб був повністю закритий, і шапка має бути з натурального хутра. Взуття — на повсті, а ще краще — унти (чобітки з хутра оленя чи корови). Перші два з половиною роки в Люби не було унтів, вона ходила у валянках.
Молодша сестра Аня супроводжувала Любу до Якутська. Уже другого дня вона сказала: «Жах! Страхіття! Як тут можна жити?» А потім до Люби: «Куди ти приїхала? У мене через тиждень квиток назад, їдемо разом додому. Там квартира, гаряча вода, туалет у квартирі, а тут — на вулиці. Там вода цілодобово, а тут — привозна й холодна дуже. Там є що поїсти, а тут — порожні полиці в магазинах. Молока немає ніякого! Повертаймося, я тобі допоможу, а Валентин нехай побуде тут трохи, а потім також приїде. Тут просто неможливо жити!» Усе, що вона казала, було правдою, проте Господь допоміг Любі сказати: «Аню! Дякую за твою турботу про мене. Ти справжній друг, ти маєш рацію, але я залишаюсь тут, із Валентином, і наші діти залишаються з нами».
Перша церква в Якутську
Для якутів саме поняття церкви незвичне. На початку 90-х років минулого століття в Якутську не було жодної релігійної громади. У місті Якутську була будівля православної церкви, але про неї мало хто знав. Щоправда, там уже трудилося четверо місіонерів і було до десяти новонавернених християн. А ще раніше одна бабуся довго молилась Богові, щоб там була церква.
Ось і все, що від християнства було на величезній території Якутії, яка в 6 разів більша від України! Така ситуація шокувала Валентина і Любу.
Спочатку Ніконенки жили при церкві — тобто богослужіння проходили за місцем їхнього проживання. Валентин проповідував Слово Боже, Люба займалася музичним служінням, адже вона чудово грає на фортепіано. Через півроку приміщення стало занадто маленьким, люди заповнювали обидві кімнати, коридор, приходило 70-80 людей. Господь попіклувався, і було придбане більше приміщення, до того ж — у центрі міста.
Люди приходили до церкви по-різному. Наприклад, у лютому 1991 р., коли Валентин був на роботі в лікарні, а Люба з дітьми залишалась удома, пролунав стукіт у двері: «Тут церква?» Люба відповіла: «Так, заходьте». Заходять троє людей — чоловік і дві жінки. Чоловік каже: «Я — директор бібліотеки державного університету, а це мої наукові працівники, мої колеги. Наші студенти нас постійно просять: дайте нам Біблію почитати, дайте нам Євангеліє, — а у нас жодного примірника немає. Чи можна було б у вас придбати?» Люба відповіла: «Так, у нас зараз є можливість подарувати вам Слово Боже». А він каже: «Ні, нам так незручно… А скільки ви можете дати?» Люба у відповідь: «А скільки ви зможете донести?» Зав’язалася розмова. Люба розповіла, що тут проходять богослужіння по неділях, а в п’ятницю ввечері — молитовні зібрання, крім того, на тижні — вивчення Біблії. Гості ставили чимало запитань: про життя, про створення світу, про саму Біблію. І Люба, сама собі дивуючись, змогла відповісти на всі їхні запитання. Раптом заплакала маленька Аня. Тоді вони запитали Любу про дітей, про її сім’ю, хто вона й звідкіля приїхала сюди. Люба помітила велику повагу з їхнього боку до рішення їхньої сім’ї. На прощання гості сказали, що отримали величезне задоволення від спілкування. Люба теж їм подякувала, а коли вони пішли — розплакалась: «Господи, дякую, що я не в нашій двокімнатній квартирі ходжу з ганчіркою і пил витираю, займаючись лише домашніми справами, а тут, у далекій Якутії, не виходячи з дому і з дітьми на руках, можу свідчити про Тебе. Господи, дякую Тобі за це величезне щастя!»
Християнство в Якутії
Цікаво, що не маючи відповідних знань і навичок формування місіологічної стратегії, Ніконенки діяли виважено й правильно. І це тому, що Бог скеровував і провадив їх Своєю рукою. Вони розпочали служіння з великих міст. Там проживає переважно російськомовне населення. Тому й церкви спочатку утворювались із російськомовних людей. Але вони молились і вірили, що Господь приведе силою Своєї благодаті до спасіння і місцеві, північні народи.
Нині в Якутії 22 церкви й більше 30 невеликих общин євангельських християн. Шість церков — це національні якутські церкви, де поклоніння Господу: спів, проповіді Божого Слова, молитви повністю звершують якутською мовою. Пастори в цих церквах — брати саха (якути). Усі 30 общин розташовані в якутських поселеннях. Таким чином тепер в Асоціації євангельських християн Якутії переважна кількість громад складається з корінного населення: якутів-саха, евенів, евенків, юкагірів, чукчів. Коли місія тільки розпочиналася, благовісники зрозуміли, що Євангелію в Республіці Саха (Якутія) згодом будуть нести не приїжджі місіонери, а місцеві брати та сестри.
ДХУ
Отож, після трьох років служіння Ніконенків у Якутії Валентина запросили працювати в Донецький біблійний коледж (згодом — Донецький християнський університет). Розпочався новий період у їхньому житті: викладання (курси «Духовне формування», «Шлюб і сім’я», «Історія євангельського руху в Україні та Росії»), адміністративна робота, навчання.
І ось одного разу, у квітні 1999 року, Валентин показав Любі на стенді з молитовними потребами таке прохання: «Моліться про Біблійну школу в Якутську». Її розмістив один із якутських студентів. Він розумів, що молоді якутські церкви можуть направити на навчання 1-2 студентів на рік, а охочих навчатися значно більше. Люба також це чудово розуміла, але усвідомлювала й інше: щойно вони молилися про місіонерів — ними й стали, якщо почнуть молитися про Біблійну школу в Якутську, то Бог може їх туди й направити. Це був єдиний раз у житті, коли вона не змогла відразу підтримати чоловіка, а лише сказала: «Ну, ти й молись…» Аргументи були вагомими: їхати б довелося вже в іншу країну, а це питання перетину кордону; тепер у них було вже четверо дітей, троє з яких навчалися в українській школі, значить, виникне мовна проблема; потрібно вирішувати житлове питання, адже тепер однієї кімнатки не вистачить. Згодом вона сказала, що готова послухатися чоловіка й поїхати туди, куди він скаже, на що Валентин відповів, що Бог нікого не примушує Йому служити, а посилає тих, хто має бажання.
Минуло ще два роки, і в сім’ї Ніконенків визріло чітке й тверде рішення повертатися в Якутію. У серцях дітей, яким на той час було 12, 11, 10 і 6 років, також були мир і спокій. У липні 2001 року сім’я переїхала в Якутськ для створення Біблійної школи й для подальшого служіння церквам Якутії.
Свідки Божих чудес
Зима в Якутії починається рано. На початку жовтня 2001 року, коли товщина льоду на Білому озері вже досягла 10-15 см, до Валентина підійшла сестра Дора, яка недавно увірувала в Ісуса Христа. Дора жила в невеличкому якутському селі Табага в 120 км від Якутська, але на протилежному березі річки Лени. Річка була вже практично скована кригою, пароми ледь проходили до протилежного берега. Дора повинна була повертатися додому, в село. Її прохання було дуже конкретним: «Не повернуся додому, доки не прийму хрещення». Ось і довелося, незважаючи на –10 °С на вулиці, вирубувати ополонку й хрестити Дору. Після цього вона, радіючи, благополучно дісталася дому. Зараз Дора продовжує вірити і любити Бога й нести Радісну Звістку своєму народові.
Господь благословив Якутію наверненням до Істини вчителів і викладачів різних рівнів. Так, у певний час богослужіння почала відвідувати жінка-саха Ірина, яка була викладачем фізики в Якутському державному університеті й дуже цікавилась питаннями віри. Під час бесіди з’ясувалось, що вона важко хвора. Церква молилась про Ірину, і Господь продовжив її життя. Господь подарував їй також і духовне народження, вона ще багато років викладала в університеті й була смиренною ученицею Христа. Лише через кілька років дізналися, що Ірина — донька видатного вченого Якутії Аріана Ілліча Кузьміна, який упродовж 13 років був ректором ЯДУ.
Не завжди в служінні все було просто й гладко. Господь не раз проводив сім’ю Ніконенків через труднощі та випробування, яких вони, можливо б і не зазнали, залишаючись на місці. Проте їхні діти, згадуючи ті часи, говорять: «Тату, мамо! Ви ж ніколи не жалілися, не нарікали. Завжди були задоволені, а гостей у нас скільки було!» Усі діти успішно закінчили Якутську міську гімназію та музичну школу. Старша донька Марія також закінчила музичний коледж. Сини Даниїл і Михайло вступили до Якутського державного університету. Друга донька Анна закінчила Дніпропетровську медичну академію. Усі четверо в різні періоди життя Божою благодаттю були приведені до спасіння, прийняли водне хрещення. Зараз усі перебувають у різних місцях, але їх об’єднує тепле почуття, коли пригадують про роки місіонерського життя.
Досягнення віддалених місць і досягнення сердець
На різних етапах місіонери використовували різні методи для досягнення народів Якутії Євангелією. Улітку — водний транспорт дає можливість річками потрапити в найвіддаленіші райони. Проте літо тут надто коротке, а плавзасоби — повільні. Тому найкращий час для поїздок — це зима з її зимовими «дорогами»: замерзлими річками, озерами, болотами.
1991 року Валентин Ніконенко познайомився з місіонерами з Аляски. У них тоді виникло бажання використовувати для поширення Євангелія в Якутії малу авіацію. Навіть направили одного з братів на Аляску вчитись на пілота. Але на той час у СРСР не було жодної законодавчої бази для використання малої авіації. А потім відбувся розпад Радянського Союзу… Проте християни продовжували вірити й молитися Господу, щоб це стало реальністю, і ось, починаючи з 2014 року, проект «Мала авіація» запрацював.
Якщо говорити про нинішню стратегію місіонерського служіння в Якутії, то її можна охарактеризувати словами Писання: «…Іди до дому свого, до своїх, і їм розповіж, які речі великі Господь учинив тобі, і як змилувався над тобою!» (Мк. 5:19). Валентин Ніконенко та інші служителі орієнтують усіх якутів, хто увірував у Христа, на те, що саме вони і є найкращими благовісниками для свого народу. Багато разів вони помічали, що під час місіонерських поїздок проповідь Євангелії російською мовою мало впливає, обличчя якутів не виражають особливих почуттів. Вони кивають головами більше з поваги, аніж від того, що розуміють почуте. Якщо ж про Ісуса Христа починає говорити саха-християнин якутською мовою, слухачі відразу «оживають»: відбувається розмова, у якій Дух Святий торкається сердець людей і вони приймають Христа у своє серце.
Місцеві народні вірування і Євангелія
Традиційним релігійним віруванням якутів є шаманізм. Згідно з віруваннями якутів, духовні служителі, шамани, мають надприродну силу і є посередниками між видимим земним і невидимим духовним світом. Варто зазначити, що за роки радянської влади шаманізм, як і християнство, зазнав сильних гонінь. Практично всі шамани були фізично знищені.
Як не дивно, але традиційні вірування якутів стали при нагоді в справі поширення Євангелії. Якутів не потрібно переконувати, що існує духовний світ, що є ангели Божі й ангели, які служать дияволові. Якути розуміють, що є рай і пекло. Вони вірять в існування трьох світів: підземного світу, де мешкають злі духи, середнього світу, де мешкають люди, і верхнього світу, де мешкають верховні божества. Звісно, іноді нашим братам і сестрам саха-християнам потрібно долати виклики, які їм роблять місцеві вірування. Наприклад, у евенів прийнято, щоб після поховання померлого всі, хто повертається з кладовища, перейшли через вогонь і так очистилися від злих духів. Християни-евени не роблять цього, і тому зазнають гонінь.
До 90-х рр. у якутського народу не було Євангелія рідною мовою. Ось тому, щойно увірували перші якути, відразу було розпочато переклад Євангелія якутською. Через 14 років, 2004 року, народ саха отримав Євангеліє рідною мовою. А в наступні роки якутською мовою були перекладені ще дві книги Біблії: Псалми та Приповісті Соломонові.
Матеріал підготували Тетяна Артерчук, Аркадій Сльоза