«Хвороба брудних рук»
У середині XІX ст. в Європі поширилася практика пологів у лікарняних умовах. До цього акушерки приймали пологи вдома й без своєчасної лікарської допомоги будь-які ускладнення могли призвести до летального результату. Однак зі створенням пологових палат при лікарнях ситуація особливо не покращилася. З одного боку, безпосередня смертність при пологах значно скоротилася. Але в більшості породілей невдовзі починався жар, і, зрештою, вони все одно помирали. Цього разу — з діагнозом «пологова лихоманка».
Яких тільки припущень не робив угорський лікар Іґнац Філіп Земмельвайс щодо причин цієї хвороби! Він і змінював положення тіла жінки при пологах, і забороняв бити в похоронний дзвін, коли його можуть почути породіллі — усе було марно. І ось одного разу дорогою з анатомічного театру в пологовий зал він запропонував усім своїм асистентам ретельно помити руки. Результат виявився приголомшливим — пологова лихоманка відступила. Щоб пояснити настільки несподіваний ефект, Земмельвайс припустив, що на руках у медиків, що препарували трупи, залишалися «частинки смерті», які й губили пацієнток.
Нашим сучасникам, які багато чули про бактерії, неможливо не дивуватися — наскільки близьким до істини було відкриття доктора Земмельвайса! Але тоді з його теорії зробили посміховище: науці ніякі «частинки смерті» не були відомі. Оскільки ж лікар продовжував наполягати на своєму, його згодом позбавили і звання, і лікарської практики. Усе подальше життя доктор Земмельвайс закликав колег мити руки. Зрештою, його запроторили в божевільню, де, за іронією долі, він помер від зараження крові — тієї самої хвороби, від якої рятував своїх підопічних. Пологова лихоманка, «хвороба брудних рук», повернулася в лікарняні палати й панувала там ще ціле сторіччя — доки дослідження не встановили справжню причину цієї смертоносної недуги.
Утім, майже за три тисячі років до експериментів доктора Земмельвайса, в об’явленні, даному Божому народові через Мойсея, було сказано, що всякий, хто доторкнувся до нечистого (зокрема — до мертвого тіла), повинен пройти певні очисні процедури — від обмивання рук до карантину. Якби лікарі, навіть не знаючи про мікроби й бактерії, просто діяли за Законом Мойсея, сотні тисяч не гинули б від причин, сьогодні для нас очевидних. Прикладів тому — безліч! Ну хто сьогодні засумнівається в необхідності, скажімо, помити руки перед їжею? Це називають гігієною. Гігієною тіла. Але Біблія, даючи вказівки стосовно фізичного очищення, навчає, що є проблема набагато небезпечніша від тілесної нечистоти. Це — нечистота духовна. Нечисте сумління. Нечисте серце.
Сумління — аварійна сигналізація духу
На відміну від теперішнього часу, у давнину серце (гр. «кардіа») уважали вмістилищем не почуттів, а волі й сумління. Скажи тоді юнак своїй коханій: «люблю тебе всім серцем», вона б засмутилася. Це означало б, що вона йому не мила, але з почуття обов’язку або з якихось інших причин він змушує себе добре до неї ставитися. Тоді дівчата хотіли, щоб любили їх «усіма нутрощами». Нутрощі (гр. «сплахнон») — ось де жили почуття античної людини! Але, хоча ми й досі іноді вживаємо вислови «з усіма бебехами» або «нутром чую», фраза на зразок «нутрощі святих заспокоїв ти, брате» різала б слух сучасному читачеві, і поблажливі перекладачі в таких випадках замінюють «нутрощі» на «серце» (Фил. 1:7). Там же, де в оригінальному тексті все-таки вживається слово «серце» («кардіа»), йдеться про волю й/або сумління — якості духовні, а не душевні.
Писання говорить про два шляхи, якими Бог відкриває Себе всім людям без винятку — як віруючим, так і невіруючим (богослови називають їх «загальним відкриттям» — на відміну від зафіксованого в Писанні «особливого відкриття»). По-перше, невидимі якості Бога, «Його вічна сила й Божество думанням про твори стає видимим» (Рим. 1:20); по-друге, про вимоги Закону «свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну» (Рим. 2:15). Як сформулював це Еммануїл Кант, «дві речі свідчать мені про Бога: зоряне небо над головою й моральний закон у серці».
«Бо це нам хвала, свідчення нашого сумління, що в святості й чистості Божій, не в тілесній мудрості, але в Божій благодаті» (2 Кор. 1:12), — пише апостол Павло, посилаючись на свідчення власного сумління як на якийсь духовний авторитет, критерій відповідності своїх дій Божій волі.
Сумління називають голосом Божим у душі людини. Людина була створена за образом і подобою Божою, і навіть після гріхопадіння в ній зберігається цей образ, тільки чистим він більше не є. Як недотримання гігієни тіла веде до фізичного зараження й фізичної смерті, так ми, заражені духовно, з покоління в покоління успадковуємо смерть. Але сумління раз за разом нагадує нам про наше справжнє призначення.
Сумління — аварійна сигналізація духу. Бог наділив захисними механізмами всі аспекти нашої сутності. Варто нам ненароком торкнутися чогось гострого чи гарячого — ми відразу відсмикуємо руку. Відчуття болю захищає від небезпеки наше тіло. Аналогічно на душевному рівні нашим захисним механізмом є сором: сказав що-небудь, не подумавши, і відразу зашарівся. Сумління захищає нас на рівні духу. Здавалося б, усе зробив добре й ніхто не зможе звинуватити, але сумління нагадуватиме: ти наполіг на своєму, а краще було б поступитися; зробив своє, а краще було б посприяти іншому; домігся свого, а краще було б відмовитися; вибрався сам, а краще було б допомогти тому, хто не міг; тощо.
Коли сумління чисте, то й фізичний біль, і душевні переживання вже не настільки жахливі. Варто було праведному Йову довідатися, що Бог його не залишив, — усі інші його страждання відразу відступають на другий план! І коли Давид віддав усі свої статки на будівництво Храму, і весь народ почав жертвувати слідом за ним, царя тішило не те, яка астрономічна сума була зібрана, а те, що багатство це не було «інвестицією в Божий бізнес» із метою одержання вигоди, а давалося з радістю й від чистого серця: «І я знаю, Боже мій, що Ти вивідуєш серце й любиш щирість. У щирості серця свого я пожертвував це все, а тепер бачу я з радістю народ Твій, який знаходиться тут, що жертвує себе Тобі» (1 Хр. 29:17). Так само Йосафат, наставляючи «з Левитів і з священиків та з голів батьківських домів Ізраїля для Господнього суду та для суперечок… наказав їм, говорячи: «Отак чиніть у страху Господньому, вірністю та цілим серцем» (2 Хр. 19:8-9). «Поправді Бог добрий Ізраїлеві, Бог для щиросердих!» — вигукує псалмоспівець (Пс. 72:1).
Блаженні чисті серцем
У притчі про сіяча насіння, що впало на добру землю, це — ті, хто, почувши Слово, зберігають його в доброму й чистому серці, і приносять плід терпіння. «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» (Мт. 5:8), — навчає Христос. «Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного» (1 Петр. 1:22), — вторять Йому апостоли. — «Метою ж наказу є любов від чистого серця і доброї совісти та нелицемірної віри» (1 Тим. 1:5).
Гігієна духу — ось у чім проблема. Серце наше вражене гріхом, і очистити його може лише Бог. Цього не можна купити або заслужити. Нечисте серце — наш природний стан, а чисте — надприродний. Бога ж побачать лише чисті серцем. Скільки б учених ступенів із богослов’я не мала людина, якщо вона не досягла надприродного стану чистоти серця, Бога вона не побачить. Про це написано в Книзі Приповістей: «Хто скаже: «Очистив я серце своє, очистився я від свого гріха?»» (Пр. 20:9). «Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги» (Мт. 15:19).
Якщо наша віра полягає лише в утриманні від злих справ, то в нас — закваска фарисейська. Фарисеї щосили намагалися правильно жити й правильно поводитися, плід же був один — гординя. Але «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? У кого чисті руки та щиреє серце…» (Пс. 23:3-4).
Релігійні люди стверджують, що вчинки — головне. Але Христос говорить, що «хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мт. 5:22) і «кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5:28). Гнів — такий самий гріх, як убивство, а пожадливість — як і зрада. Якщо ми не викриваємо себе в гріхах серця, ми заграємо зі світом. Усе більше й більше стає докторів і магістрів богослов’я, але ситуація не змінюється. Головна потреба церкви не в проповідниках або лідерах, а в пророках. У церкві не вистачає тих, хто закликав би: «Покайтеся! Очистьте серце своє». Усім усе відомо, але Ісуса мало хто знає. Багато інформованих, та мало трансформованих. І ми ж самі в цьому винуваті: розповідаючи про Ісуса, самі не очищаємо свого серця, не дотримуємося духовної гігієни.
Чим більше світла, тим видніший бруд
Сумління виступає нашим обвинувачем. А коли нас обвинувачують, ми починаємо захищатися. І найпоширеніший тип захисту — приховування гріха. Ослухавшись заповіді, «сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю» (Бут. 3:8). Подібним чином і Давид, зрозумівши, що справа з Вірсавією зайшла надто далеко, намагається сховати свій гріх, підклавши їй чоловіка в постіль, а оскільки задумане не спрацювало, убиває його. Гріх наростає, як сніжний клубок. Давид виявився на краю прірви, коли до нього прийшов пророк, щоб викрити його. У розкаянні цар кличе до Бога: «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови» (Пс. 50:12).
Другий тип захисту — перекладання провини: «не ми такі, життя таке». Адам, намагаючись зняти із себе відповідальність, говорить: «Це не я. Це — дружина, яку Ти мені дав». А та теж не розгубилася: «Змій звабив мене, і я їла». Кому-кому, а собі ми завжди знайдемо виправдання.
Третій тип захисту — вибіркова сліпота. Чужі гріхи ми бачимо, а свої ні. «А помилки хто зрозуміє? Від таємних очисть Ти мене» (Пс. 18:13). Принцип духовної офтальмології простий: якщо я бачу скалку в оці ближнього, значить, у моєму оці — колода. Коли нас дратує, що за спільним обідом хтось бере собі надто багато, — значить, нам самим хотілося б узяти так само, але чи то виховання не дозволяє, чи то їжі не вистачає. Його жадібність конфліктує з нашою.
Уважається, що чим краще ми знаємо Бога, тим ми кращі. Насправді ж, тим краще ми знаємо себе. Чим більше світла, тим видніший бруд. Але Бог призначив нас для Царства, усиновивши в Сині Своєму, і ми повинні бути гідні звання, до якого покликані. Досягти цього можна лише постійно працюючи над собою. Чим більше ми будемо пізнавати Бога, тим чутливішим буде наш індикатор — датчик гріха, який і називають сумлінням. «Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає?» (1 Кор. 2:11). Якщо ми чинимо те, що не слід, кожен може викрити нас. Якщо ж ми думаємо те, що не слід, викрити нас може лише сумління.
Сумління — це тихий шепіт, який потрібно вміти слухати й хотіти чути. Він губиться в гомоні релігійності й життєвої турботи, у повсякденних справах, але постійно нагадує: наші думки знає ще Хтось — «Бог Серцезнавець» (Дії 15:8), «Бог більший від нашого серця та відає все!» (1 Ів. 3:20), «Він знає таємності серця» (Пс. 43:22), «Ви себе видаєте за праведних перед людьми, але ваші серця знає Бог. Що бо високе в людей, те перед Богом гидота» (Лк. 16:15), «Випробовуваний, хай не каже ніхто: Я від Бога спокушуваний. Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною. Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть» (Як. 1:13-15).
Насінням пожадливості може стати будь-яке бажання. Ми не в змозі контролювати, на що впаде наш погляд, але ми можемо контролювати, за що він зачепиться. Гріх — не в першому погляді, а в другому й третьому. Чим більше дивишся на бажане, тим більше воно затягує. Апостол пише: «Стережися молодечих пожадливостей, тримайся правди, віри, любови, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця» (2 Тим. 2:22).
У цьому тексті — дві поради:
1. Утікай. Біжи, як від вогню. Відведи погляд, пересядь в іншу маршрутку, не бери участі в розмові, перемкни канал, викинь журнал. «Умову я склав був з очима своїми, то як буду дивитись на дівчину?» (Йов. 31:1). Не піддавайся на виверти сатани, що нагадує про минулі гріхи. Усе, що було в минулому, змито Кров’ю Ісуса. Не роздумуй про гріхи в майбутньому, тому що жертва Ісуса вже звільнила тебе від них.
2. Більше спілкуйся з тими, хто чистий серцем. Не з тими, хто знає про Бога, а з тими, хто знає Бога. «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї!» (1 Кор. 15:33). «То приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця від сумління лукавого та обмивши тіла чистою водою! Тримаймо непохитне визнання надії, вірний-бо Той, Хто обіцяв. І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків» (Євр 10:22-24).
Соломон пише: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23). За багато років до Христа наймудріший із царів залишив нам заповідь духовної гігієни, не вказавши при цьому, як же саме нам зберігати своє серце. Слава Богові — сьогодні ми знаємо як: перебуваючи в присутності Христовій, чия Кров змиває всяку нечистоту!
Сергій Головін