Мати народжує дитину, оберігає і вигодовує її, а навіщо потрібен батько? Може, він є лише елементом, який вносить дисгармонію в цей щасливий зв’язок, утворюючи своєрідний трикутник? Можливо, його роль обмежується тим, що він дає життя, а потім видає на прожиття? Інколи батьки почувають себе саме так: зробили дружину матір’ю, а тепер зобов’язані полегшити їй це материнство; зрештою, і справді так чинять, якщо люблять дружину. А дитина, плід цієї любові, росте й поступово захоплює в серці матері те місце, яке колись належало чоловікові. Деколи бачимо в різних установах таке гасло: «Залагодь справи і йди собі». А в сім’ї? Що це означає — бути батьком?
Деякі батьки нібито невпевнені у своїй ролі. Вони люблять дітей (а діти відплачують їм любов’ю), проте ніби сумніваються в існуванні свого специфічного завдання в сім’ї. А найважливіше в їхньому завданні те, що перший зв’язок, який утворює дитина з матір’ю, не залишається єдиним. Завдяки батькові дитина не залишається наодинці зі своєю першою ненаситною любов’ю, а відразу входить у суспільну групу, яка, хоч і невелика, передбачає існування складних взаємозв’язків.
Суспільна група — це сукупність людей, у якій кожен певною мірою залежить від стосунків між іншими членами групи. Відразу потрапивши в групу, дитина має змогу зав’язати більшу кількість контактів завдяки існуванню ще однієї особи, яка відрізняється від першої, а також потрапити в залежність від стосунків між цими двома людьми. Хоч, на перший погляд, кохання між батьками, їхня співпраця, взаємна вірність перебувають поза дитиною, усе це має для неї першорядне значення. Навіть якщо група складається із трьох осіб, стосунки в ній досить складні. Якщо, наприклад, мати займається винятково дитиною, це впливає на її стосунки з чоловіком, що, своєю чергою, небайдуже і для дитини.
Завдяки присутності батька дитина відразу входить у природний для людини спосіб життя — у суспільну групу. Через батька її контакти зі світом збагачуються: дитину любить ще хтось, кого любить і вона, крім того, батьки кохають одне одного. Малюк переконується, що на світі важливий не тільки він. Батько потрібен матері, мати — батькові, але це не спричинює ревнощів, бо обоє вони люблять дитину. Дитя бачить, що треба брати до уваги зв’язки між усіма членами групи, не можна жити лише для себе. Отже, бути батьком означає від початку помістити дитину в належне суспільне середовище, яке ставить перед нею більше вимог, ніж контакт лише з однією особою.
Важливо й те, що батько — це чоловік, хоч такий вислів виглядає не позбавленим гумору. Насправді ж бувають ситуації, коли перша суспільна група дитини складається із самих лише жінок: крім матері — бабуся і тітка. Це буває переважно в сім’ях, які розпалися, і в будинках дитини, де маленькі діти практично не бачать чоловіків. Інколи таке трапляється і в сім’ях, де батько не хоче виконувати своєї ролі або жінка усуває його від її виконання. Справді, бабуся може в деяких ситуаціях замінити матір, проте вона ніколи не замінить батька — просто тому, що він — чоловік.
Усі традиційні визначення типово чоловічих і типово жіночих якостей не дуже підтверджуються на практиці, тому що ці риси залежать не від статі, а від конкретної особистості. Бувають енергійні жінки й ніжні чоловіки. Проте найважливіше не це. Кожній якості стать надає своєрідного колориту, який важко описати, натомість легко помітити або відчути. Ніжність матері й ніжність батька різні, неоднаково виявляється також рішучість у жінки й чоловіка. Щоб увійти в нормальний, реальний світ, у якому ми живемо, дитина мусить бачити його двостатевим, а не тільки жіночим.
Дитина потребує сформувати уявлення про себе — ідентифікувати свою стать. Як для хлопців (через наслідування), так і для дівчат (через відмінність) це не може відбуватися інакше, як через контакт із чоловіком. Отже, бути батьком — це створити дитині можливість для ідентифікації її статі та життєвої ролі, що пізніше є вирішальним для щасливого подружжя або для самотнього, проте без комплексів і з почуттям самоакцептації, життя.
Ці два основні завдання, які виконуються в настільки ранньому дитинстві, що до нього заледве сягає пам’ять, поєднуються з вимогами. Це не означає, що мати лише любить, а батько лише вимагає. Мати також дає завдання, можливо, на щодень навіть численніші (помий руки, витри черевики, винеси сміття), проте роль матері полягає головно в прийнятті дитини, якою вона не була б. Батько також приймає дитину і, подібно до матері, приймає не для себе, а щоб дати їй можливість стати самостійною. Проте він самою своєю присутністю «підносить планку», вимагаючи (через ситуацію, що виникає) самоокреслення та врахування вимог групи.
Таким чином, бути батьком — це ставити вимоги, спонукати до щораз складніших завдань і водночас створювати можливість для їх виконання через свою постійну, сповнену доброзичливості, близькість. Близькість батька надає відваги до щораз складніших завдань, спонукає віддалятися щораз більше, аж поки нарешті «покине чоловік батька і матір».
Деколи батько дає життя ніби між іншим і ніколи не береться за свою роль. Будучи незрілою сама, така людина не ставить перед собою вимог, не може виконати ролі батька для інших. У деяких випадках функції батька перебирає на себе інший чоловік. Незалежно від того, має він дітей чи ні, такий мужчина може стати батьком для покинутої дитини. Жінка його в цій сфері замінити не може. Навіть якщо в дитини є мати, бабуся, тітки й виховательки, ситуація залишається невигідною для виховання малюка, якщо він не має батька.
Часто чоловіки цього не усвідомлюють і думають, що вони мають почати виконувати свою роль лише тоді, коли дитина підросте. Безперечно, батько дуже важливий і пізніше, проте в найбільш ранньому віці, коли дитина розвивається найінтенсивніше, його значення не менше.
На перший погляд, бути батьком у наш час, коли чоловік не є єдиним годувальником і владарем у родині, важко. Батьківство не вичерпується вказівками і криком. Виконання цієї ролі вимагає зрілості й здобуття авторитету завдяки власним чеснотам. Водночас батько стає через це ближчим для дітей, і саме така близькість полегшує їм досягнення самостійності.
Ставши самостійними, діти можуть піти. Цей момент відповідає на запитання, чи виконав батько свою роль правильно. Якщо діти покидають дім заради реалізації своїх життєвих завдань і покликань — усе правильно, так має бути. Реалізувати власне життя не означає покинути батьків. Саме тоді, будучи дорослими, починаємо розуміти, як багато дав нам батько і чим йому завдячуємо. Це він був поруч, завжди готовий прийти на допомогу, але не випереджав наших зусиль, прагнучи дати нам шанс до всього дійти самостійно. Тепер бачимо, що досягали успіху не самі, що він був поряд, що вимагав не для себе, а заради нас самих, і тепер не чекає нічого для себе, хоч і надалі супроводжує нас, «радіючи з тими, що радіють, і плачучи з тими, що плачуть».
Марія Браун-Галковська
Браун-Галковська М. Домашня психологія: Подружжя, діти, родина/ Пер. з польськ. З. Городенчук. — Львів: Свічадо, 2000. — С. 59‑63.