Не вихвалюйся завтрашнім днем, бо не знаєш, що день той породить.
Пр. 27:1
Є діти, які ніколи не бувають готові, які вічно запізнюються, наприклад, на обід, і яких завжди доводиться чекати, коли інші вже сидять за столом. Є діти, які ніколи не бувають готові вчасно вийти з дому, коли їм треба йти до церкви. Є учні, у яких ніколи не зроблені уроки, коли їм треба вирушати до школи. Є юнаки, які ніколи не бувають готові на той час, коли батько хоче піти з ними на прогулянку, — то вони ще не одягнулися, то ніяк не знайдуть своєї шапки. Є дівчата, які вічно не можуть знайти то своєї парасольки, то рукавичок, і постійно примушують чекати їх п’ять, а то й десять хвилин.
До таких дівчат, до таких юнаків, до таких дітей я звертаюся сьогодні з повчанням. Я хочу показати їм, як недобре постійно бути неготовими й до яких неприємних наслідків це може призвести.
Можливо, цей недолік видасться вам не таким уже й важливим, адже й із ним можна бути хорошим хлопцем, милою дівчиною, можна мати добре серце. Звичайно, можна. Але й комар — малесенька комашка, а може й лева довести до відчаю. Колючки й смітинки — це щось зовсім незначне, але колючка, що потрапила під ніготь, смітинка, що залетіла в око, можуть завдати великих страждань і спричинити хвороби. Варто утворитися лише маленькій щілинці в кораблі, і, якщо її не усунути, корабель потоне.
Так буває й з усіма нашими «маленькими» недоліками. Якими б незначними ці недоліки не здавалися, вони можуть принести нам багато неприємностей. До того ж, «маленький» недолік ніколи не буває один, навіть якщо це пилинка, її супроводжують багато інших, у неї чимало родичів. Не думайте також, що «маленький огріх», як називаєте ви свій недолік, не заслуговує осуду й не матиме негативних наслідків. Корені цієї проблеми зазвичай приховані в тій чи іншій поганій схильності, у тяжінні нашого серця до зла, у прихованій ворожості до Божої волі.
А й справді, чому багато хто не готові робити те, що їм належить робити? Хіба тому, що від них вимагають більше, ніж від інших? Ні! Навпаки, я помічав, що ті, у кого найбільше справ, приділяють багато часу для інших і завжди готові допомогти. А саме дух безпечності, дух ліні приводить людей до того, що вони ніколи не бувають готові. Так, тут діє лінь, відраза до праці, коли людина постійно відкладає той момент, коли їй належить взятися за діло, так що їй ніколи не вистачає часу закінчити його, і вона робить його наполовину, робить абияк.
Та часто причиною запізнювання буває й нерозважна зарозумілість. Нерідко надмірна впевненість у собі спонукає людину не завершувати своєї справи. Чи варто витрачати багато часу й зусиль на роботу? Як людина здібна, я ще встигну закінчити її.
Мені, діти, відомо чимало таких самохвалів, які переконували, що їм для підготовки до іспитів треба зовсім мало часу, і тому вони не поспішали вчитися. Історія, хімія, географія — хіба це так важко? З хорошим конспектом і з нашими здібностями з усім цим легко впоратися. Але насправді здібні, насправді розумні молоді люди готуються до іспитів довго й старанно, а цим самохвалам, бачите, достатньо пробігти очима хороший конспект, щоб приготуватися до іспиту. І що ж із цього виходить? Виходить, що до іспиту вони бувають абсолютно не готові й ганебно його провалюють!
Я знаю ораторів, які, готуючись до виступу, цілком покладалися на свої здібності; вони до останньої хвилини відкладають приготування своєї промови. Та ось хвилина ця, нарешті, настає, і вони беруться за перо. Але дивно! Муза не з’являється, натхнення не приходить, немає жодної серйозної думки, жодного гарного образу, немає підхожих слів, немає нічого, буквально нічого. А проте час минає; ось уже скоро треба говорити; залишається дві години, година, півгодини… Неспокійно ходить наш оратор із кутка в куток, стурбовано, боязко поглядає на годинник, щосили напружує мозок. Бідака! Його починає лихоманити, і він уже не спроможний чітко мислити.
Настає вирішальний момент. Він поспіхом накидає на папері уривки безладних думок, не дотримуючись уже ніякого плану, і починає говорити з розпашілою й порожньою головою; говорить, говорить і все чекає натхнення, але його немає й немає. Натхнення не приходить до лінивих чи самовпевнених, і вони завжди залишаються жалюгідними посередніми людьми. Серйозні слухачі просто покидають їхню аудиторію, знизуючи плечима й сердячись на безцеремонність таких ораторів, які насмілюються говорити публічно для поважної аудиторії без належної підготовки. Звичайно, наступного разу вони вже не прийдуть слухати такої балаканини.
Буває зарозумілість іншого гатунку, яка приводить до тих самих помилок. Є люди, які вважають нижчим своєї гідності бути готовими належного часу, наприклад, прийти в церкву до початку богослужіння, або вчасно з’явитися на званий обід. Їхньому марнославству дуже приємно примусити себе підождати. Адже це створює ще й таке враження, ніби вони дуже зайняті.
О, яке різноманітне людське марнославство! І яке воно водночас кумедне! Не думайте, діти, що той недолік, який походить із ліні чи гордості, дрібний і незначний. Навпаки, що більше я думаю про нього, то значніший і неприємніший він стає для мене.
Як добре бути завжди готовим! Готовим до роботи, готовим виконувати свій обов’язок, виконувати його спокійно, впевнено, тому що відчуваєш, що зробив усе, що міг, і не підвів інших. І така готовність надає нам гідності, істинного благородства й змушує інших поважати нас.
Бути готовим — це значить не покладатися на випадок, а покладатися на свій розум, на свою волю і на Боже благословення. Чому під час війни одна сторона зазнає великих втрат? Тому що ті, хто перемагає, старанно готуються до війни, а переможені — ні… І скільки битв у житті програють лише тому, що люди бувають не готовими! Ворог нашої душі не дрімає, він завжди готовий напасти на нас, напасти з усією хитрістю, з усією силою. Він, як говорить Писання, «ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1 Петр. 5:8).
Якщо шкідлива звичка ніколи не бути готовим особисто нам і не завдає серйозної небезпеки, якщо вона й не схиляє нас виконувати нашу роботу поспіхом, поверхнево, абияк, усе ж нам треба боротися з нею і з іншої вкрай важливої причини. З якої саме? Така звичка робить нас нестерпними для інших. Насправді надзвичайно неприємно, коли доводиться чекати того, хто вже давно мав би бути тут, а він усе ще не приходить, або хто мав уже давно представити ту чи іншу роботу, на яку розраховуєш, а він ще не зробив її. Втрачаєш час, стаєш роздратованим, нетерплячим, доводиться стримувати себе, щоб не бути різким і не вилити свого обурення гнівливими словами.
Хто примушує інших чекати себе, той уводить у справжню спокусу тих, хто очікує: він сердить їх, спонукує до гріха, відбирає в ближнього дорогоцінний час, іноді він порушує мир у сім’ї і щасливих людей може зробити нещасними.
Я знав одну сім’ю, у якій щодня було безладдя, тому що господиня дому постійно спізнювалася на обід і ніколи не була готова, коли треба було виходити з дому.
А якщо дітям доведеться жити далеко від батьків, жити в чужому домі, якщо їм доручать ту чи іншу справу, наприклад, пошлють куди-небудь, а вони в потрібний час не будуть готові: як вони можуть заслужити до себе довіру чужих людей?!
Так, пунктуальність направду є дуже важливою в житті, без неї ми ніколи не просуватимемося вперед, саме про неї сказано: «Хто вірний в найменшому, — і в великому вірний» (Лк. 16:10). Недостатньо просто робити свою справу, треба робити її добре й належного часу.
Ви, мабуть, чули про чоловіка на ім’я Гарфілд, який попри своє незнатне походження став президентом Сполучених Штатів Америки. Чи знаєте ви, як сталося так, що хлопчина, який народився в простій хатинці в дуже бідній сім’ї, досягнув такого високого становища? Просто все, що йому доводилося робити, він робив добре і вчасно. Коли Гарфілду було дев’ятнадцять років, він, щоб отримати хорошу освіту, добився права вступу в інститут; а оскільки Гарфілд був бідним і не міг оплачувати навчання, він узяв на себе обов’язки прибирати класні кімнати й дзвонити у дзвін, що треба було робити щодня о п’ятій годині ранку.
«Чи зможете ви виконувати це з належною точністю?» — запитав його директор інституту, якому дуже сподобався серйозний і розумний вигляд юнака. «Випробуйте мене протягом двох тижнів», — скромно, але впевнено відказав Гарфілд.
Він блискуче пройшов випробування. Через деякий час один із його товаришів по кімнаті сказав: «Однак мені здається, Гарфілде, що ви прибираєте кімнати з такою ж старанністю, як і готуєте свої лекції», — на що Гарфілд відповів: «А чому би й ні?»
«Більшість людей, — сказав йому товариш, — старанно й серйозно ставляться до того, що важливо й значуще, а неважливе роблять швидко й поверхнево. А вивчати грецьку набагато важливіше, ніж прибирати кімнати». — «Дурниці! — вигукнув Гарфілд. — Не розумію, чому той, хто добре робить одне, не може так само добре робити й друге. Я вас запевняю, що набагато легше зробити справу добре й ґрунтовно, аніж поверхнево й поспіхом; адже набагато приємніше відповідати лекцію, яку знаєш досконало, ніж таку, яку знаєш погано. До того ж, погано прибрана кімната мала б дуже неприємний вигляд».
Який чудовий приклад! Діти, робіть те, що вам належить робити, добре й належного часу. Завжди доводьте до кінця великі й маленькі справи, які вам доручили, і вам буде добре жити, яке б покликання ви собі не обрали. Тоді вам будуть довіряти, тому що так рідко зустрічаються люди, на яких можна завжди й в усьому покластися.
Укажу вам ще на два правила, а ви візьміть їх до серця.
По-перше, не відкладайте на завтра те, що можете зробити сьогодні. Тому що це погана звичка — надіятися на завтрашній день; це призводить до того, що ми покладаємо на завтрашній день ще й турботи сьогоднішнього дня. Але ж завтрашній день не належить нам. Ми ще не знаємо, чи доведеться нам пережити його. Крім того, у нього будуть свої турботи, такі турботи, про які сьогодні ми можемо ще й не знати, і які можуть перешкодити нам виконати справи попереднього дня. Кожний день має свої турботи, свої обов’язки. Погана звичка відкладати що-небудь на завтра — це, по суті, небажання виконати свій обов’язок, але при цьому заспокоїти своє сумління, що обов’язок усе ж буде виконано. «Завтра ми візьмемося за свою справу». Але ж таке «завтра» повторюється 365 разів на рік.
Друге правило, яке я хотів би втлумачити вам, діти: зробіть свою роботу, перш ніж підете гратися. Якщо ж у вас буде кілька робіт, то візьміться насамперед за найважчу; розпочинайте з того, що вам дається найважче. Якщо ж ви робитимете навпаки, то легко може статися так, що неприємну справу ви відкладете на завтра, оскільки сьогодні вже багато чого зробили. Якщо думати про задоволення, то хіба не краще бачити його попереду себе, аніж позаду? Хіба вам не радісніше усвідомлювати, що обов’язок уже виконано, аніж знати, що його ще треба виконати? З власного досвіду знаю, що якщо добросовісно стежити за цими двома правилами, то життя наше стане набагато щасливішим.
«Будьте готові!» Коли Ісус Христос говорив ці слова, Він мав на те дуже вагомі підстави, на яких я хочу зосередити вашу увагу наприкінці.
Земне життя дане нам загалом для того, щоб ми готувалися в ньому до життя вічного. Це час приготування, приготування до іншого, кращого життя, до життя небесного, святого й блаженного, яке ніколи не закінчиться. І останнього, судного дня люди будуть розділені на дві групи. Праворуч Сина Божого стануть ті, які готові прийняти нове життя, які готові увійти в оселі вічного світу, готові зустріти Бога. Ліворуч опиняться ті, які відкладали на наступний день велике завдання свого життя — віддати себе Богові як жертву, і які так і померли у своїх гріхах.
Ви, звичайно, пам’ятаєте, що сказано в притчі про мудрих і нерозумних дів. Ті, які були готові, увійшли з женихом на весільний бенкет, і двері зачинилися. Інші ж прийшли надто пізно. Пізно! Направду страшне слово, слово, яке містить у собі безмежне море біди й скорботи.
Дав би Бог, щоб ніхто з вас не був тим нещасним, перед ким зачинилися б небесні двері, двері блаженного, прекрасного життя перед Божим престолом.
Тому не баріться, діти, стати учнями Господа Ісуса, сьогодні віддайте Йому своє серце, обіцяйте бути слухняними Йому й ходити Його дорогами. Не чекайте до завтра, щоб бути готовими до великої вічності. Ви ж бажаєте цього вже сьогодні, чи не так, дорогі діти?
Олександр Декоппет