Релігійне виховання. Домашня церква

РЕЛІГІЙНЕ ВИХОВАННЯ
«Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними» (1 Ів. 3:1)1. Таким званням наділена кожна людина від початку життя, проте для того щоб дитина свідомо розвивала свій контакт із Господом, їй потрібен провідник у над­природну дійсність. Це є обов’язком усіх християн із її оточення і перед­усім — батьків. Слова Ісуса Христа, якими Він звертається до апостолів: «Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже» (Мр. 10:14), — можна розуміти і як рекомендацію батькам. Вони є пер­шими проповідниками для своїх дітей і першими свідками Христа.
Особистий контакт людини з Творцем — це вияв Божої благодаті і таїнство, отже, батьки не можуть дати цього дітям так, як дають якусь річ чи навіть як забезпечують освіту. Проте спосіб ставлення людини до Бога, чи інакше — релігійна позиція, формується від раннього дитинства та суттєво зале­жить від оточення, відтак батьки мають на це вплив.
Кожна позиція складається із трьох елементів: пізнавального, по­чуттєвого та поведінкового. Це стосується і релігійної позиції. Щоб зав’я­зати особисті стосунки з Господом, дитина передусім має про Нього зна­ти, подібно до того, як кожен із нас, щоб полюбити людину, мусить спо­чатку з нею познайомитись. Тому дуже важливо навчати дітей релігії з дуже раннього віку — коли дитина ще не ходить до школи, навіть до са­дочку. Пізніше батькам допоможуть катехити, проте перші знання про Бога діти отримують від батьків.
Від них дитина довідується про існування Господа і про те, ким Він є. Якщо справи релігії є частою темою домашніх розмов, дитина швидко переконується в їх важливості. Якщо про це не говорити або згадувати дуже рідко, — після матеріальних справ, проблем харчування, телеві­зійних передач, балачок про сусідів, — дитина звикне до думки, що вони несуттєві, або буде вважати, що Божі справи — це щось по‑справжньому святкове, проте в щоденному житті великої ролі не відіграє.
Маленькі діти поглинають інформацію надзвичайно інтенсивно, а знання про Бога сприймають охоче та з розумінням. Такі знання можна передавати їм при різних нагодах (на прогулянці, під час їжі, перед сном) у доступній, відповідній вікові дитини формі, проте без уживання здрібнілих висловів, які можуть призвести до переконання, що Божі справи — це щось дитяче і призначене тільки для дітей, як, наприклад, казки, які можна забути, досягнувши дорослого віку. Тому тут найдоречніша серйозна та зрозуміла для дитини розмова.
Проте не варто, намагаючись наблизитись до рівня дитини, надавати їй інформацію, яку пізніше доведеться заперечувати. Наприклад, роз­повідаючи про створення світу, варто наголосити, що він виник не відразу, і найліпше пояснити це на прикладі семи днів творення. Інакше дитина може відкинути все вчення про створення світу, коли почне в школі ви­вчати еволюційну теорію.
Діти дуже тонко відчувають таїнство, тому про таїнства віри можна розповісти їм у дуже ранньому віці, зазначивши, що цього не можуть зрозуміти й дорослі. Ми віримо в Бога і довіряємо Йому, проте багато речей зрозуміємо, лише поєднавшись із Ним. Визнаючи свою безпорад­ність у розумінні певних проблем, ми не втрачаємо авторитету в очах дитини. Значно гірше вдавати, що розуміємо щось, відповідаючи непра­вильно або викручуючись, що не може задовольнити дитину або задо­вольняє її лише до певного часу, коли, виявивши поверховість знань батьків, дитина втратить до них довіру. Інша річ, якщо через прагнення відповісти дитині мусимо самі поповнювати свої знання, щоб говорити про таїнства лише тоді, коли справді про них ідеться, не плутаючи це з поверховістю власних релігійних знань, які можна надолужити.
Дитина з пробудженим інтересом до релігії ставить дуже складні запитання, що може спонукати нас до власного розвитку. Якщо ж ідеться про проблеми, які проходять через усе життя (наприклад, хвороба в родині, життєва катастрофа), можна пояснити, що в цих труднощах та терпіннях, хоч нам і незрозумілі їх причини, ми довіряємось Господу і лише в Ньому шукаємо розради. «Як утішає когось рідна мати, так і я буду вас утішати, і знайдете втіху в Єрусалимі» (Іс. 66:13). Наша Марічка дуже любить розмовляти про Бога, а якщо порушуємо проблеми, які обидві не розуміємо, вона спокійно каже: «Нагадай мені, щоб спитати про це в Господа, коли будемо на небі».
Сформований у ранньому дитинстві образ Бога несемо через усе життя. Розповідаючи дитині про Господа як про скрупульозного і мсти­вого бухгалтера, який підраховує всі гріхи, ми провокуємо відхід від віри пізніше, у період дорослішання. Часто втрата віри є лише відмовою від сформованого в дитинстві фальшивого образу Бога, який не задоволь­няє дорослу людину. Трактуючи Його як страховисько, завданням якого є полегшити виховну працю батьків, або як багатого дядька, якого люб­лять лише тоді, коли він виконує різні прохання, ми прищеплюємо ди­тині неправильне уявлення, яке може перешкодити їй звернутись до Гос­пода з любов’ю й наблизитись до Ісуса Христа.
Не відчувши любові в перші роки життя, дитині важко сформувати для себе правильне уявлення про Бога як про Отця, до якого завжди звер­таються з цілковитою довірою. Якщо діти не довіряють батькам і не мо­жуть на них розраховувати, вони не знаходять у своїй сім’ї безпеки, отже, не мають взірця, на якому навчаються ставлення до Господа. «Я втихоми­рився і заспокоїв свою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, не­мов дитя — душа моя у мене» (Пс. 131:2).
Пов’язання позитивних почуттів із релігійною позицією благодатно впливає на домашню атмосферу. Свята, звичаї та традиції також вигра­ють, якщо підкреслити їх релігійний характер. Радість від приходу Ісуса Христа на землю, яка лежить в основі радості цього свята, затьмариться, якщо її звести лише до фольклору і зовнішніх форм. Збереження свят­кових звичаїв має двояке значення: з огляду на закладений у них зміст та як нагода для спільної діяльності всіх членів родини. Знаки, позбавлені змісту, пусті, вони перетворюються в забобони. Знаки, що виражають глибокий зміст, збагачують нас. Тому варто докласти зусиль, щоб звичаї в родині підтримувались, а їхній зміст залишався зрозумілим.
У наш час багато звичаїв забувається. Проте варто попросити ба­буню пригадати хоча б деякі з них. Спільне виготовлення саморобних ялинкових прикрас створить нагоду, щоб пригадати значення Різдвяних свят, а пишучи писанки, можна порозмовляти і про життя Того, хто жит­тя дає. Короткочасне мистецтво, яке живе лише декілька годин на святково накритих столах, майстерно зроблених витинанках не підтримує в нас тенденції до володіння чи­мось, проте збагачує наше життя тим більше, чим глибший зміст у цьому криється. Свічка, яку ставлять удома в Різдвяний піст, стає знаком, який нагадує про очікування Різдва Христового та приготування до нього, а відмова від галасливої музики у Великий піст допоможе замислитись над внутрішнім значенням цього періоду.
Безперечно, ми часто говоримо: у кого ж тепер є час на такі речі? Але на що ж, властиво, у нас є час? Адже вистачає його і на перегляд теле­візійних передач, і на пояснення знайомим, які ми зайняті, і на дорікання дітям, що ті не хочуть із нами говорити. Не можна не мати часу для того, щоб жити, а сім’я — це спільний спосіб життя. Нехай воно не обмежу­ється спільною касою та спільним телевізором. Спільне переживання Божих справ, які зовнішньо виражаються розмовами та знаками, — це частина релігійного виховання.

ДОМАШНЯ ЦЕРКВА
У формуванні релігійної позиції, тобто способу ставлення до Бога, суттєве значення має ознайомлення дитини з надприродними ціннос­тями та сприяння формуванню емоційного зв’язку з ними. Третій еле­мент позиції, який тісно пов’язаний із двома попередніми, — це готов­ність до певної поведінки стосовно Бога і людей. Тут важливі релігійні практики, у які дитину можна поступово вводити вже з другого року жит­тя.
Дитина охоче наслідує батьків, отже, не варто вчити малюка що­денних молитов так, як вивчають віршик або домашнє завдання, — до­сить спільної молитви. Тоді релігійна практика сприйметься не як щось накинуте зверху, чим можна знехтувати за послаблення контролю, а як внутрішня потреба. Це ж стосується сповіді. Якщо дитина знає, що бать­ки сповідаються, то зрозуміє, що сповідь — це не кара за непослух, а на­года для кожного попросити в Господа пробачення та поєднатися з Ним, а водночас поєднатися взаємно одне з одним.
Дитина не грішить у тому ж розумінні, що дорослі, оскільки в неї ще немає достатньої самосвідомості, проте з дуже раннього віку відчуває, що робити іншим прикрощі — це недобре. Знає також, що, засмутивши маму, треба кинутись їй на шию, обняти і попросити пробачення, не­зважаючи на її готовність вибачити все і завжди. Отже, сповідь маленької дитини не має зводитись до перерахування всіх проявів неслухняності, які, зрештою, вона і не може згадати, а має бути єднанням із Богом, який, як їй відомо, невидимий і недосяжний для розуму, проте є Отцем, що створив її і любить ще більше, ніж батьки.
Ще один елемент релігійності — це ставлення до інших людей: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, яко­го він не бачить» (1 Ів. 4:20). Про любов не можна по­інформувати, і навчитись любити можна не інакше, ніж через досвід. Любов батьків між собою, батьків та дітей, братів та сестер дає змогу якнайбільше наблизитись до Господа, який є Любов’ю, вводить Його в сім’ю. «Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо одне одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала» (1 Ів. 4:12).
Релігійне виховання полягає у введенні дитини в надприродну дій­сність через допомогу у формуванні близьких взаємин із Богом та за­лучення її в спільноту Церкви. І першої, і другої мети неможливо досягти лише інформуванням про існування Церкви як інституції або записом до неї дитини з нагоди хрещення або катехизації. Зовнішні ознаки належ­ності, як, наприклад, пожертви (на утримання Церкви, катехизаційних осередків та ін.) чи участь в ініційованих Церквою акціях хоч і необхідні, проте не вирішальні. Можна і надалі залишатись поза Церквою, трак­туючи її подібно до пошти або залізниці — інституцій, послугами яких ми користуємось, не вважаючи себе належними до цих установ і не від­чуваючи за них відповідальності.
Щоб зрозуміти, що означає залучити дитину до спільноти Церкви, варто згадати, що таке Церква. Пам’ятаємо з катехизму, що це — містичне Тіло Христа. Можливо, таке визначення не цілком зрозуміле, але тільки тому, що для пояснення дуже складних і дуже великих справ переважно бракує відповідних слів. Тіло — це те, що нам найближче. Поруч стоїть стіл, за яким сиджу, ще ближче — одяг, але тіло — най­ближче: так близько, що є мною, а я — тілом, хоч водночас я — це біль­ше, ніж тіло. Отже, вислів «Христове Тіло» для визначення Церкви вка­зує на найбільшу, яку тільки можемо собі уявити, близькість. Як залучити дитину до такої близькості з Господом? «Бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18:20). «В моє ім’я» — тобто з любов’ю, бо Бог — це Любов. Можна, отже, сказати, що де двоє або більше людей зібрались із любов’ю, там є Господь. Якщо в родині панує любов: чоловік кохає дружину, батьки люблять дітей, діти — бабусю, свекруха — невістку, — у ній є Бог. Христос наближається до родини так близько, що вона стає Церквою.
У цей спосіб запрошуємо Господа до нашого дому і водночас залу­чаємо дітей у містичне Тіло Христа — Церкву. Так утворюється мала до­машня Церква, яка є частиною Церкви Вселенської. У Посланні до колосян св. Павло пише: «Вітайте братів у Лаодікеї і Німфана та його домашню Церкву» (4:15), а в одній релігійній пісні співається: «Чи ви знаєте, що ви — Церква? Церква, у якій живе Отець — Господь Бог?»
Ми є домашньою Церквою, якщо любимо одне одного і залучаємо до Церкви дітей, навіть зовсім маленьких, які ще нічого не розуміють, якщо з перших місяців життя своєю поведінкою вчимо їх любові. Але це не означає, що треба створювати свої маленькі замкнуті церковці — не­доступні для чужих товариства взаємного захоплення. Церква є апо­стольською, тобто вона відкрита для всіх. Домашня церква також мусить бути відкритою. Апостольство — це не лише навчання, це насамперед свідчення про Христа своєю поведінкою: огортаючи всіх любов’ю, залу­чати їх до Церкви. Тому творити апостольську Церкву означає любити й тих, хто не входить у нашу родинну групу. Відкрити свій дім для тих, хто в потребі, ділитись тим, що маємо, навіть найскромнішим: домашньою їжею, незношеним одягом, із якого діти вже виросли, своїм часом — що найважче, увагою — якщо хтось до нас звертається, пам’яттю і сер­дечністю. Таке ставлення до інших також є релігійним вихованням дітей, яких наші вчинки навчають Христової науки більше, ніж наші слова: «Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі і замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньо­му?» (1 Ів. 3:17). Оскільки батьки — це перші християни, з якими стикається дитина, на їх прикладі в неї формується поняття про християнство.
Намагаючись дати дитині найліпше, віруючі батьки прагнуть пере­дати їй свою віру та свою релігійність. Часто вони стикаються з труд­нощами, бо їхня власна релігійність незріла, а любов — недосконала, і батьки бачать, що не можуть бути взірцем. Можна сформулювати це па­радоксально: що серйозніше ставляться люди до віри і своєї належності до Церкви, то виразніше бачать, як недосконало це реалізують.
Проте ситуація не безнадійна. На шляху до Господа батьки не му­сять бути для дітей взірцем у значенні кінцевого пункту — діти можуть їх перевершити. Батьки, проте, мусять бути взірцем у невтомних старан­нях і прагненнях, у вірності обраній меті. Орієнтація лише на переда­вання тут недоречна. У релігійному житті можна багато почерпнути і від дітей. Їхні запитання змушують замислитись над багатьма проблемами. Спільна з дітьми молитва зміцнює віру дорослих. Прохання, щоб Гос­подь підтримав наші невмілі виховні зусилля, навіть якщо не видно їх результатів, виражає надію, а любов до дітей наближує до Любові.

Марія Браун-Галковська

Браун-Галковська М. Домашня психологія: Подружжя, діти, родина/ Пер. з польськ. З. Городенчук. Львів: Свічадо, 2000. С. 84‑89.