«Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!» (Рим. 12:15)
Починалася зима. Холодний вітер виспівував свою сумну пісню, намагаючись підняти з землі опале листя. Він смикав гілки дерев, але їм було байдуже, бо вони спали… Не могла заснути лише Груша. Вона сумувала. Вона навіть не опиралася поривам вітру, бо в його холодних обіймах їй було не так самотньо… До вечора вітер ущух. І смуток Груші став таким гнітючим і густим, що перетворився в клуби туману, які покотилися нічним садом. А під ранок десь узявся морозець. Він весело хукав на дерева, зодягаючи їх серпанковим інеєм.
Яка ж то була краса! Але Груша сумувала… Навіть ніжний промінчик сонця, який ледь-ледь пробивався з-за хмар, не приніс їй утіхи. Від сонячного тепла кристалики інею танули, і Груша плакала…
— Ой, яка ж ти сьогодні красива!
Від несподіванки Груша здригнулася, і на Хлопчика посипалися іскринки інею. Хлопчик весело засміявся, але, побачивши сльозинки на гілках, співчутливо запитав:
— Ти плачеш? Чому?
— Я сумую… — ледь чутно відповіла Груша.
— Чому сумуєш?
— Бо я нікому не потрібна.
— Чому? — вперто допитувався Хлопчик. Він узяв гілочку Груші у свої маленькі долоньки, і цей теплий дотик розбудив у ній багато-багато спогадів…
— Я зараз нікому не потрібна, бо в мене нічого немає. Ні листочків, ні квітів, ні плодів… От коли я все це мала, то була потрібна тобі, і твоєму дідусеві, і пташкам, і комахам, і звірятам. Тепер так холодно й до мене ніхто не приходить, а сестрички мої сплять і не можуть поговорити зі мною… — Груша сумовито хилила своє віття. Але враз якийсь гарячий дотик знов змусив її здригнутись. Хлопчик плакав, і його сльозинки капали на гілки Груші.
— Чому? Чому ти плачеш? — здивовано запитала Груша.
— Мені сумно разом із тобою… Але хіба ти не знаєш, що навесні ти знову зодягнешся в зелені листочки й знову розквітнуть твої квіти?
— Зараз холодно й сумно, тому я вже не вірю, що так колись буде.
— Буде, я впевнений, що буде! — Хлопчик витер сльозинки й весело застрибав навколо Груші. — Ти пам’ятаєш, як весело гули бджоли та джмелі навколо твоїх квіточок? Хоча я трохи їх боявся…
— Пам’ятаю! Вони дружно збирали нектар із моїх квіточок і дуже-дуже дякували мені. Але чого ж ти боявся їх? Вони такі трудолюбиві й не злі…
— Та я і їжаків спочатку боявся, аж поки дідусь не познайомив мене з ними!
— О, тут біля мене ціле літо жила велика їжакова сім’я. Особливо весело було вночі, коли вони шепталися, борюкалися й гралися в їжакові хованки. А восени вони мені й за листочки дякували, бо утепляли ними на зиму свою нірку. Скажу тобі по секрету, що вони зимують отут, у нашому саду! От тільки не знаю, чи груші мої їм смакували… А білочці напевно смакували, бо вона й для маляток своїх брала в мене гостинці!
— І нам твої груші дуже до смаку! Бабуся навіть варення з них зварила. На всю зиму вистачить!
— Чудово! Ви їстимете варення і згадуватимете про літо, про спів пташок! О, як вони полюбляли ховатися в моїх гілках і дзьобати комах…
— А пам’ятаєш оту жирну незугарну гусінь, яка жерла твоє листя?
— О, пам’ятаю! Мені було так неприємно цілий день чути її чавкання… Але якось вона загорнулась у кокон і заснула. А потім одного ранку з кокона вилетів великий метелик. Він сів на мою гілочку, граціозно вклонився і так щиро подякував мені за смачні листочки, які дали йому силу рости й перетворитись у метелика!
— Так це був отой прегарний метелик, який сів на капелюх мого дідуся? Ми тоді читали книжку під твоїм розлогим віттям… У ній такі чудові малюнки! І такі важливі слова…
— Пам’ятаю! Слова про те, що є Той, Хто дуже любить нас усіх і турбується про нас!
— Отож, тоді чому тобі сумувати?
— Я вже не сумую. Смуток утік! Я вже заспокоїлась і дуже хочу спати! Ти прийдеш до мене навесні? — Груша весело обсипала Хлопчика останніми іскринками інею.
— Прийду! До зустрічі! — радісно вигукнув Хлопчик, усміхаючись першим сніжинкам, які линули з неба.
Галина Левицька