Сашко прийшов на черговий урок християнської етики. Сьогодні, як і завжди, на нього чекає вчитель, якісь там сюжети з Біблії, можливо, виготовлення наочності… Нудно. Добре, хоч двійок не ставлять. І чого це мамі заманулося його на ці уроки записати? Краще б на гурток малювання ходив.
Хлопчик присів біля вікна в коридорі й уявив собі морозиво в ріжку. Тато купував таке після богослужіння. Заради цього морозива Сашко терпів цілих дві години, навіть підспівував хористам. От би й зараз такого морозива… У голові залунала мелодія, яку часто наспівувала мама. Це був приспів до одного християнського гімну: «Все Тобі даю, все Тобі даю, все для Тебе, мій Ісусе, нині віддаю!» От-от, комусь усе, а мені? Хоч би морозива! А мама таки може все віддати.
Тут уява Сашка запрацювала на повну. Ось мама виносить на двір подушки, ковдри, стільці й усе це старанно складає в мікроавтобус із написом «Тобі». Стало смішно. Тоді Сашко й вирішив, що уявлятиме все, що почує чи побачить сьогодні, саме так — із мамою чи татом у головних ролях.
Розпочався урок. Учитель розповідав про те, як Ісус Христос приймав хрещення. І от уява хлопчика почала малювати картину: стоїть мама, тато й багато знайомих на березі їхньої річки. Дядечко в шкурах говорить якісь там слова, а всі просто стоять. Сашко уявив, що б робив він — ну звісно, ловив би рибу.
О, наближається та частина, де має злинути голуб. Хлопчина уявив тисячі голубів, які сідають на кожну людину. І раптом, ніби вперше, Сашко почув святі слова: «Це Син Мій улюблений, якого Я вподобав».
Одразу вся уява відключилася. Чомусь стало ніяково. Сашко підняв руку, відпросився й вийшов із класу. Оскільки урок був останній, хлопчина неквапом рушив додому. «Та ну його, яка різниця, — подумав він, — усе одно це було сказано тільки Ісусові. Мені Бог ніколи такого не скаже».
Цілий день Сашко бігав у дворі, катався на велосипеді, допомагав Тимкові вигулювати Азора й лише під вечір згадав свої ранкові роздуми. «Добре, що моїх думок не видно. Я можу думати, що хочу. Головне, я все роблю правильно — школа, уроки, а ввечері прочитаю мамі розділ із Біблії… Що я там читав?.. А! Послання до ефесян. Що, коли слухатиму батьків, то буду довго жити. Мама обійме й скаже: «Ти син мій улюблений!» Думки знову обірвалися. «Це вже було. Ну що воно в моїй голові поселилося? Ні, я думатиму про інше!» І, схопивши збірку казок, хлопчик побіг у свою кімнату.
За читанням час пролетів дуже швидко. Через переживання дня голова стала тяжкою, очі почали злипатися. Сашко й не помітив, як заснув. Спочатку снилися килими-літаки, потім скатертина-самобранка, а потім…
Ось він, Сашко, іде вулицею свого міста, довкола люди кудись поспішають, про щось перешіптуються. Сашко знає, що потрібно йти до річки. Там його вже чекають. Крок, ще крок… вода. Сашко заходить у воду. Хто це? Іван Хреститель? Прямує просто до Сашка.
— Ти прийшов охреститися?
— Так. Мені мають сказати: «Ти — син Мій улюблений!»
— Чому ти так думаєш?
— Бо я християнин.
— Ходімо.
Іван узяв Сашка за руку й повів.
— Дивись!
Сашко побачив себе в оточенні воїнів, які готові були бити його страшними палицями з ременями й кістками на них. Він просто відчув неминучість страждань. Ураз хлопчик побачив постать біля себе.
— Рятуй!
Але постать повернулась і Сашко побачив себе. Крива посмішка, байдужий погляд.
— Ходімо далі.
Хрест. Його, Сашка, ведуть туди, на гору. Жах охопив серце. Сашко розумів, чим усе скінчиться. Та от серед найближчих людей знову постать.
— Допоможи! Це ж я!
Постать повільно пішла геть. Сашко спантеличився.
— Досить! Відпустіть мене! Я ж не Ісус!
Приготували цвяхи. Ось скривавлений молот. Он там далі стоїть глечик. Сашко знає, що в ньому оцет і жовч.
— Ти хотів почути голос Батька? Ти маєш бачити те, що бачив Він.
— Я не можу. Мені страшно. Я не хочу на хрест!
— Ходімо.
Ось престол. Біля престолу мама й тато. Ось лежать ті самі подушки й стільці, які уявляв Сашко. Диво. На цих подушках написані знайомі до болю слова: страх, переживання, образи, гнів, сподівання, мрії, наміри, справи… Навіть роздивитися неймовірно важко. Це все батьки віддали Йому… От і Він! У сяючому вбранні на престолі Ісус. І поряд постать. Чомусь із вудочкою в руці, відвернувшись від престолу, стоїть він, Сашко, і просто жує травинку.
— Падай перед Ним! Це ж Бог! Це Син Бога Живого! Ти ж усе знаєш!
Але постать не чує.
— Як ти смієш? Ти ж вважаєш себе християнином!
Сашко закричав. Так голосно він не кричав ніколи. Від того крику стрепенулися ангели, мама, тато, усі, хто були в залі. Лише постать стояла незворушно.
Хлопчик прокинувся від сліз. За вікном було темно. Мокра подушка здалася чимось жахливо неприємним. Сашко сповз на підлогу, став навколішки і тихо прошепотів:
— Ісусе, Ти Син Божий улюблений. Я недостойний навіть уявити себе на Твоєму місці. Але я зрозумів своє місце. Я шануватиму й поважатиму Тебе, усе, що пов’язане з Тобою, із Твоєю Церквою і Твоїми справами. Ти пробач мені, будь ласка.
Оксана Смірнова