Коли ж я «Я» своє зламаю?
Коли гординю підкорю?
Від нього спокою не маю.
Що каже «Я», то те й творю.
А скільки ж раз була наука?
А скільки ж з цього було бід?
В одній лиш букві стільки звуку!
І все роблю не так, як слід.
Премудрості нема своєї,
І розуму свого нема…
Я потребую лиш Твоєї!
В собі ж шукаю я дарма.
Премудрість є лише у Бога,
Її потрібно там шукать.
А серце знову б’є тривогу…
То знову хоче «Я» повстать.
Ніде від нього не сховаюсь,
Від нього нікуди тікать.
Щось сотворю, а потім каюсь.
Коли ж навчусь перемагать?
Ця перемога так потрібна,
Як і мені, так і тобі.
Стає гординя жалюгідна,
Якщо росте вона в злобі.
В любові старшинства немає,
Вона все стерпить, всім змовчить.
Наш Бог любові вимагає,
І «Я» хай більше не стирчить.
У злагоді його немає,
В любові рівні всі завжди.
Усе це точно, друзі, знаю,
Бо перенесла на собі.
Не коле очі більш нікому,
Змією більше не сичить.
Ти повертаєшся додому…
Назустріч «Я» моє летить!
З усім, що скажеш, воно згодне,
Без гніву, крику, без вагань.
Воно усім таке угодне…
І серце повне сподівань.
Поки що ця картина в мріях,
Такою хочу лише стать.
Одна на Господа надія,
Що може «Я» моє зламать.
Алла Дудник