Татусю, ріднесенький мій! Я ще ніколи не писала тобі листів… Ми звикли поспіхом говорити з тобою по мобільному… І то дуже рідко… Та й звичайних листів я ніколи у своєму житті ще не писала, хіба що есемески. Але мама сказала, що листа треба написати саме сьогодні, бо завтра ми будемо їхати в село до бабусі Олі, а там нема поштового відділення, щоб його відправити…
Отож, я пишу… Таточку, ти, певно, уже зрозумів, що з лікарні мене виписали, я почуваюся добре! Я дякую Богу, що була в лікарні цих кілька місяців!!! Це тебе дивує??? Дивує, що я дякую Богу? Але це по-справжньому! Знаєш, коли я була здорова й ти був удома, ми ніколи не говорили про Нього, ніколи разом не молились. Особисто мені було байдуже до того, чи Бог є, чи Його немає… Навіть коли ми ходили в церкву на Великдень, я ходила з вами лише тому, що так робили всі. Прийшовши додому, ми просто снідали, але ні ти, ні мама нічого не розповідали мені про це свято. Але я не ображаюсь. Я вас дуже люблю!
Татусю, бачиш, я таки не вмію писати листів. Мені було б простіше з тобою поговорити… Я б розповідала, а ти б запитував, і я б відповідала на твої запитання! І наша розмова продовжувалась би… Таточку, пробач мені, коли я раніше не хотіла розмовляти з тобою, і мої відповіді були куцими й черствими, як засохлий окрайчик хліба. Пробач!
Отож, я дякую Богу за лікарню, бо проходячи через цю хворобу, я подорослішала й тепер по-іншому дивлюся на життя. А ще в лікарні я зустрілася з Тонею! Про неї я розповім тобі в цьому листі. Зразу хочу сказати, що малюнок, вкладений у лист — це Тонин малюнок! Там на звороті є її прізвище й адреса Тониної тітки, де вона зараз проживає. Якщо там на війні ти зустрінеш батька Тоні, то, будь ласка, перекажи йому, що Тоня разом з Ісусом чекає його додому…
Спочатку Тоня мені не сподобалась. Може, тому що я сама була дуже налякана і знервована тим, що зі мною відбувалося. Знаєш, тату, зізнаюся тобі, що коли в інтернеті я натрапляла на фото хворих дітей, то намагалась чимскоріше проминути ту інформацію… Уперше, коли я побачила Тоню, вона лежала на ліжку під крапельницею, замотана в коричневий плед. «Як кокон метелика», — подумала я. Дівчинка була дуже худенькою і блідою, але завжди усміхненою. Оця її усмішка мене найбільше й дратувала!
Перші дні, поки мене обстежували, я ні з ким в палаті не розмовляла. До лікарів та медсестер я ставилась, як до своїх найзапекліших ворогів. Коли приходила мама, я сердилась і вередувала. У дитинстві бабуся Оля читала мені казку про їжака зі зламаною ніжкою, який згорнувся в клубочок і не бажав ні від кого приймати допомогу. Напевно, я була схожа на того їжака! Ніщо не могло розрадити мене. Навіть мій улюблений планшет не приносив мені утіхи… Одного вечора я розплакалась, а Тоня присіла до мене на ліжко й просто погладила мене по руці.
— Іди геть! — тихо прошипіла я.
— Гаразд, я піду, — дівчинка не образилася, і спокійно продовжувала гладити мене по руці. — Мене звати Тоня. Якщо захочеш поговорити, покличеш…
Вона підвелася й пішла до свого ліжка. А за мить я пошкодувала, що прогнала її. Доторк її руки ніби допоміг моєму їжачку розгорнутися… Уперше в ту ніч на лікарняному ліжку я спала спокійно, а вранці, коли прийшла мама, я попросила в неї вибачення за свої вередування.
— Мамочко, а коли прийде до мене тато?
— Не скоро. Він знайшов роботу й поїхав у відрядження… — мама сумовито схилила голову.
Тільки значно пізніше вона сказала мені, що ти пішов на службу в армію за контрактом… Повертайся! Хай той контракт скоріше закінчиться! І хай закінчиться війна!!!
Коли діагноз був поставлений, я зрозуміла, що лікування буде довгим. Але я повірила, що все буде добре! Ми з мамою почали разом молитись і про моє одужання, і про тебе, татусю! Поступово я звикла до лікарняного розпорядку… Я вже не боялась крапельниць та процедур. З Тонею ми дуже подружилися. Вона показували свої малюнки, ми разом грали на моєму планшеті та дивилися фото метеликів, бо вони її дуже захоплювали. А ще Тоня розповідала історії про Ісуса, як Він зціляв людей, розказував приповісті, ходив по воді, воскрешав мертвих… Вона оповідала це так по-особливому, ніби справді все це бачила на власні очі, а Ісуса знала особисто! Дивлячись на подружку, я навчилась усміхатися через біль. Це мені дуже потрібно було тоді, коли біля мене була матуся… Я не хотіла її засмучувати!
А до Тоні приходили лише волонтери. Хоча ми з Тонею і здружилися, але я не наважувалася запитувати її про це. Та от одного дня з нашим лікарем у палату зайшла заплакана жіночка з великою сумкою. Ми саме лежали під крапельницями. Цю процедуру Тоня називала «перезавантаженням файлів»…
— Ось ваша Антоніна! — сказав лікар. — Тільки дивіться мені, будь ласка, тут без істерик! Дітям потрібний спокій!
— Тьотя Надя!!! — вигукнула Тоня, і її усмішка розквітла ще більше!
Тьотя Надя гепнулася на коліна біля Тониного ліжка і, схлипуючи, приговорювала:
— Знайшла, знайшла, хвалити Бога, таки знайшла! Кровиночко моя! Дівчинко моя! Ось видужаєш, то до себе тебе заберу!!!
Тітка поклала голову на Тонине ліжко, а дівчинка вільною рукою лагідно гладила її розкуйовджену голову.
— Тьотю! Не плачте, так усе ж добре!
— Так де ж воно оте добре? — Тітка підвела очі на Тоню. — Марію розбомбило, а ти он хвора яка… І чи помогла матері твоїй її віра? Я ж їй скільки казала…
Тітка примовкла, стримуючись, оглядаючись навсібіч, певно розуміючи, що в палаті вони не самі.
— Тьотю Надю, — голосочок у Тоні був схвильований. — Мамі допомогла її віра. Вона жива…
Тітка сахнулася.
— Як жива? А мені ж повідомили, що ваш дім розбило снарядом, і вона там і померла… А Тимофій безвісти пропав… А тебе от нарешті знайшла! От трохи гостинців привезла.
Вона вказала на сумку й стомлено присіла на край ліжка.
— Мама жива, бо вона з Господам на Небесах! За батька я молюся, бо після того, як він пішов в АТО, від нього не було ніяких звісток…
Дівчинка довго розповідала про свої поневіряння, і що вона не пам’ятала адреси тітки, і яким чином вона опинилась тут, у лікарні.
— Отож і лікар мені казав, що ця хвороба в тебе від стресу… — журно хитала головою тітка Надя.
Коли медсестра забрала крапельницю, Тоня дістала з тумбочки книжку й подала тітці.
— Це що? А, Біблія!
— Так, це мамина! Коли мама помирала, вона сказала, де лежить ця книга й попросила мене взяти її з собою. Вона сказала: «Донечко, я віддаю тебе в руки Ісуса! Як би важко тобі не було, ділися з людьми своєю вірою! Ми зустрінемось, сонечко моє!»
Сльози котилися по її усміхненому обличчю. Я дивилась на Тоню й думала, що моя подружка схожа на сонячний дощик… Такий, що потім закінчується веселкою в небі…
Тату, буду писати тобі трохи пізніше, бо мама вже кличе мене обідати. І Миколка вже прийшов зі школи. У нас сьогодні борщ та млинці! Як шкода, що колись я не хотіла обідати разом із вами всіма…
Привіт! Уже вечір. Я знову сіла, щоб писати тобі листа. Поки мама працювала, я трохи допомогла братикові з уроками! О, як же я сама скучила за школою! Але мама сказала, що цей рік я вже вчитись не буду, бо вже травень на носі… А ще ми з Миколкою гуляли на вулиці!
Отож, я буду розповідати про Тоню далі. Після приїзду тітки Наді подружка розповіла мені багато про своїх рідних, але я в листі це все не встигну написати… Напишу зараз про Тонину таємницю.
Весняні дні стали довшими й увесь сніг розтанув. Було все більше сонячних днів. Дуже хотілося на вулицю… Ми в палаті залишилися вдвох. Тоня попрохала санітарку «переселити» її на ліжко біля вікна. «Ото мерзну весь час, то буду на сонечку грітися» — усміхалась дівчинка. А після обіду, коли сонечко справді зазирнуло до нас у вікно своїм золотавим промінням, Тоня дістала з тумбочки велику коробку з ліками й поставила її під сонячне проміння. Потім вона таємниче прошепотіла:
— Галинко, йди сюди! Тут у мене таємниця!
Дівчинка відкрила коробку. Там лежали сухі листочки! Вони пахли їжаками, грибами й іще чимось осіннім…
— А де таємниця? — запитала я.
— Тут, під листочками! — Тоня підняла кілька листочків і обережно дістала щось овально-продовгувате… На долоні дівчинки лежала лялечка метелика!
— Тоню, вона така величезна! А де ти її знайшла?
— Отож, отож, величезна! — тішилася подружка. — Я ж у лікарні вже давно, восени дівчата-волонтери відпросили мене на прогулянку. Я тоді ще могла ходити… Ми гуляли в ботанічному саду, і от під ногами серед листя я побачила цю лялечку. Це Бог подарував мені її, бо Він знає, що я в захопленні від метеликів! Я назбирала листочків і в хустинці принесла лялечку в лікарню…
— А чому це таємниця? — пошепки допитувалась я.
— Тому що цю хустинку з листочками в мене на тумбочці побачила старша медсестра. Вона дуже строга! І вже хотіла її викинути! Але, дякувати Богові, саме нагодився наш лікар, який і забрав у неї мою хустинку. Я показала Павлу Миколайовичу мою знахідку, і він сказав, що це буде нашою таємницею! Ми поклали листочки з лялечкою в коробку з-під ліків, щоб ніхто не здогадався, що там насправді…
Ну от, таточку, сьогодні я не встигаю дописати тобі листа… Правда, мама каже, що в мене виходить не лист, а листокнига. Мені вже треба лягати спати. Але завтра я буду писати ще! Бо мама сказала, що треба написати все, що я хочу тобі розповісти… А від’їзд до бабусі можна відкласти на один день…
На добраніч, татусю! Бог тебе береже!!!
Доброго ранку! Я знов беруся до свого листа, бо дуже хочу його сьогодні дописати. До бабусі ми поїдемо завтра зранку. Вона вже нас дуже чекає! Я впевнена, що там мені буде добре і що хворіти я більше не буду…
Отож, про Тонину таємницю ти вже знаєш. Коли вона дізналася, що мене невдовзі випишуть, то дуже зраділа! Вона і в долоні плескала, і сміялася, і співала, дякуючи Богу за моє одужання, — а я аж засмутилась…
— Тонечко, от ти радієш так, ніби тебе саму виписують з лікарні…
— Галинко, але ж я справді радію за тебе!!!
— Коли мене випишуть з лікарні, я поїду до бабусі Олі в село!
— А в неї там є садок?
— Так, є! Груші, вишні та яблуні…
— О, тоді я маю до тебе прохання. Забери мого метелика до бабусі в садок. Коли він прокинеться, там йому буде добре літати… Я дуже хотіла б його побачити, але ти ж знаєш, що мені важко ходити, тому мене скоро переведуть в інше відділення…
Тату, я б хотіла ще багато-багато тобі розказати про наше життя в лікарні… Як до нас приходили волонтери і як ми влаштували концерт… Як до Тоні ще раз приїжджала тьотя Надя й привезла їй великий альбом і чудові фарби… Як на Тоню насварилася старша медсестра, що вона в палаті зробила «художню майстерню», а Павло Миколайович знов захистив її, та ще й показав її малюнки головному лікарю, який дозволив зробити в холі відділення справжню виставку Тониних малюнків!!! Тоня сміялась і плакала, даруючи всім охочим свої шедеври… Я теж раділа разом із нею!!!
Тепер про цей малюнок, який я тобі надсилаю. Звичайно ж, ти його побачиш сам, але я хочу трохи про нього розказати, бо коли Тоня малювала, то часто кликала мене й ділилась зі мною своїм задумом.
— Цей малюнок я бачу в себе в середині, але він такий величезний, що треба малювати цілу картину, — схвильовано говорила дівчинка. — А я на це не маю ні часу, ні сил, ні паперу, ні фарб… Бачиш, ось ця частина, де намальований Небесний сад… Я б хотіла намалювати тут багато дітей, яких я бачила в нашій лікарні, щоб вони бавились і веселились разом із метеликами… Оця стежина, яка йде від ніг Ісуса, вона простягається вдалину аж до Небесного міста, де кожного чекає Отець… Але на малюнку видніється лише початок стежинки…
— А чому ця стежинка така дивна? — запитала я. — Вона ніби виходить із довгого плаща, у який зодягнений Ісус, а позаду Нього тягнеться, як шлейф.
— О, добре, що ти питаєш про це! Я саме так і хотіла зобразити цю стежинку. Ісус говорить про себе: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене».
— Тоню, а на іншій частині малюнку — це війна?
— Так, війна… І знов я не в змозі намалювати тут все, що бачила…
— А чому цей солдат, який стоїть на колінах на початку стежинки й подає руку Ісусу, залишив позад себе свій бронежилет, каску та автомат? Чому, адже він — солдат? Як він буде без зброї та захисту???
— Намалювавши так, я хотіла сказати, що того, хто йде за Ісусом, Бог захищає Своїм досконалим захистом і дає йому іншу зброю: всеозброєння Божого воїна!
Кожного дня, коли сонце зазирало в нашу палату, моя подружка ставила на вікно коробку зі своєю таємницею. «Грійся, бо скоро ти будеш літати в промінні сонечка…» Вона сама підставляла свої тендітні руки під сонячні промінці, ніби хотіла взяти від них сили для нових малюнків…
Якось уночі я прокинулась. Біля Тониного ліжка метушилася медсестра…
— Тоню, Тоню! Тобі що знов погано??? — пошепки запитала я.
— Усе добре! Ти спи! Тут у мене позапланове перезавантаження… — Тоня як завжди жартувала…
Але спати я не могла, крутилася з боку на бік і бачила крізь сонні повіки, що їй знову ставлять крапельницю й на стільчику біля Тоні сидить черговий лікар. Потім сон таки зморив мене… Снилося, ніби я стою на краю скелі й сильний вітер дмухає мені в лице. Ураз я відчуваю, що в мене є крила і я лечу, підхоплена сильним поривом вітру. І навколо мене летить багато-багато метеликів…
Сон закінчився, а наді мною справді літав великий прегарний метелик… Він був неймовірної краси! Напевно, Тоня не змогла б його намалювати, бо в неї не було ні таких олівців, ні таких фарб… Метелик був біло-прозорий і, водночас, світився світлом, а краєчки крилець відблискували всіма кольорами веселки!
— Тоню, Тоню! Метелик прокинувся!
Але Тоня міцно спала, спокійно усміхаючись крізь сон. Надворі лиш починало розвиднюватись. Я дуже хотіла показати подружці цього прекрасного метелика, але мені так шкода було її будити, адже вона, певно, не спала всю ніч. Я довго-довго дивилася на нього, а потім не зчулася, як знову заснула…
Я прокинулась пізно. Чомусь того ранку мене ніхто не розбудив… Метелика в кімнаті вже не було. Я подумала, що він випурхнув через відчинену кватирку. Але й Тоні в палаті не було! Санітарка тітка Марина стелила на її ліжко чисту постіль…
— Хіба Тоню вже перевели? — схлипуючи запитала я. — Чому мене не розбудили? Я ж із нею не попрощалась…
— Так, Галинко, перевели… Дуже швидко перевели, тож не мали часу, щоб тебе розбудити. А ти, дитинко, не плач, ось Тонечка просила тобі передати…
Санітарка подала мені пакет. Зверху лежала маленька записка. «Для Галинки!» А на звороті: «Галинко, дякую за дружбу! До зустрічі!» У пакеті лежав Тонин малюнок, Біблія її мами та коробка, де була лялечка метелика…
Татусю! Свій лист я вже закінчую… Правда, мама сказала, що це не лист, і навіть не листокнига, а книголист. Але для мене найголовніше, що ти, ріднесенький мій, прочитаєш його і ще побачиш Тонин малюнок… Мама буде відправляти тобі бандерольку, бо, дивлячись на мене, листи написали тобі і мама, і Миколка. Ми дуже любимо тебе!!!
Цілую міцно. Твоя дочка Галинка.
Галина Левицька