Лілія Михайлівна Гриневич – український політик, Народний депутат України 7-го і 8-го скликань, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, ініціаторка двох фундаментальних реформ освітньої та соціально-гуманітарної сфери: запровадження системи зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) та розробки і ухвалення нового Закону України «Про вищу освіту».
Лілія Гриневич народилася в сім’ї вчителів. Здобула дві вищі освіти: біохімік-викладач (Львівський державний університет імені Івана Франка, 1989) та економіст-менеджер (Міжгалузевий інститут підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів при Львівському політехнічному інституті, 1993). Пройшла усі щаблі педагогічної кар’єри: вихователь групи продовженого дня ЗОШ № 70 м. Львова, учитель біології та заступник директора з національного виховання СШ № 7 м. Львова, заступник директора з навчально-виховної роботи в старших класах спеціалізованої школи № 53 з поглибленим вивченням англійської мови м. Львова, директор спеціалізованої школи № 28 з поглибленим вивченням німецької мови м. Львова, старший викладач кафедри менеджменту освіти вишу Інститут економіки та права «Крок» (м. Київ), директор Українського центру оцінювання якості освіти (м. Київ), начальник Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації.
Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2015) та нагрудним знаком «Відмінник освіти України» (2005).
– Шановна Ліліє Михайлівно, дякую за згоду дати інтерв’ю для часопису «Слово вчителю». Це журнал для вчителів, насамперед тих, які викладають християнську етику, займаються духовним вихованням учнів. Таке виховання дітей пов’язане не тільки з освітою, а й зі світоглядним ставленням до життя, зі знанням про Бога, Біблію – Боже Слово. Ваше бачення перспективи впровадження цього предмета по всіх школах України?
– Предмет морально-етичної спрямованості мусить бути обов’язковою складовою навчального плану й забезпечувати свободу вибору в освіті, концентрувати все найкраще, що здобуло людство в етичному сенсі за всю тривалість людської історії. І людина, яка здобула повну загальну середню освіту, не може вийти зі школи й не знати цих перлин філософської думки та морально-етичного напрацювання людства. Адже людство здобувало ці відомі ціннісні істини дуже важкою працею й безліччю помилок.
Цей досвід і ці напрацьовані істини обов’язково мають стати частиною змісту освіти. Наша проблема в недостатній розробці такої палітри вибору. І сьогодні ми можемо поділити батьків на три категорії. Є батьки, які прагнуть свободи вибору в освіті. І вони бажають виховувати своїх дітей в освітньому середовищі на тих цінностях, які шанують у своїй родині. І це зрозуміло, тому що дитина, навчаючись у школі, проводить там дуже багато часу. І батьки бажають, щоб дитина навчалась у школі християнського спрямування, де виховання буде саме на таких основах. Саме тому ми цього року в парламенті прийняли Закон, який дозволив церквам засновувати свої школи, бо досі в Україні будь-яка приватна особа могла заснувати свою приватну школу, а церква не могла.
Є друга категорія батьків – це батьки, які не так жорстко прив’язані до якоїсь конфесії, але які сповідують християнські цінності. І мабуть таких є дуже багато, адже Україна історично є частиною європейського християнського простору. І в зв’язку з цим це ідеї, які також надзвичайно органічно лягають в канву виховання українців. І тому варто подумати, яким чином християнські ідеї можуть бути інтегровані у виховну концепцію в українській школі.
І є третя категорія батьків, які є атеїстами й уважають, що школа не повинна в жодному разі включати виховання на основі релігійного світогляду. Для цих батьків є також вибір – вибір тих курсів етики, які фактично пропонують дітям знання про найкращі морально-етичні надбання людства. Тому моя пропозиція – зробити на шпальтах вашого часопису дискусійний майданчик: якими саме мають бути курси для всіх цих трьох груп.
– Завдяки співпраці з обласними інститутами післядипломної педагогічної освіти нам відомо, що деякі вищі навчальні заклади в Україні із задоволенням співпрацюють з ними в плані підготовки вчителів християнської етики. Що Ви думаєте про підготовку кадрів? Які тенденції передбачаєте?
– Тут є дві сторони проблеми. Перша – підготовка вчителів, які готові читати курс етики. І це великий виклик, бо дуже часто діти знеохочуються до цих курсів через непрофесійність викладання. З підлітками досить непросто говорити, доводиться відповідати на складні питання, які у них виникають через потік інформації з інтернету, через те, що їм демонструє життя. А якщо вчителі не готові до такої складної розмови, то відбувається дискредитація самого курсу. Тому мені здається, що запровадження такої палітри вибору жорстко пов’язане з тим, чи маємо ми кадри для впровадження такого курсу.
Друга сторона цього питання – наскільки християнські цінності закладені в систему цінностей нових українських фахівців, підготованих в системі вищої освіти. Це питання доброчесності людей-професіоналів, які потім працюють на власному робочому місці. Мені здається, що підхід і уміння поєднати у вищому навчальному закладі глибоке вивчення християнського вчення й побудову своїх професійних стандартів на основі християнських цінностей – це один із рецептів, як в Україні побороти корупцію. Саме так можна отримати державних службовців, які готові служити своєму народові й розуміти, що означає слово «служіння». Потрібно виховати громадян, які будуть нетерпимо ставитися до будь-яких злочинів на робочому місці. Маю дуже гарний приклад Українського католицького університету. Це приватний ліцензований навчальний заклад, який готує фахівців для різних сфер. Я є почесним сенатором цього університету і бачу, як формуються люди, які навчаються там. Вважаю, що це прекрасна місія – зуміти в системі вищої освіти сформувати не тільки висококваліфікованого фахівця, а й виховати громадянина України, який у своєму професійному житті керуватиметься християнськими цінностями.
– Ваш безперечний успіх – це прийняття Закону України про вищу освіту. Що очікуєте від його впровадження?
– Закон про вищу освіту – це успіх колективний, тому що дуже багато людей над ним працювало. Ще в часи попередньої влади, за Табачника, була велика суспільна дискусія з приводу того, який Закон нам потрібен. Були альтернативні законопроекти. Після Революції Гідності в країні виникло сприятливе поле, відтак ми змогли прийняти достатньо демократичний Закон, доопрацювати його у нашому Комітеті науки і освіти. І я вважаю, що одним із великих досягнень цього Закону є гарантія академічної свободи, коли вчені ради вишів можуть вибудовувати власні програми навчання і орієнтуються тільки на ті стандарти, що виписані в результатах навчання. Також можуть самостійно розробляти спеціалізації. І це нас нарешті вириває з такої неприпустимої ситуації, коли хтось написав стандарт, чітко визначив зміст навчання, а всі решта університетів за цими спеціальностями мають слідувати такому стандарту. Друга основна цінність цього Закону – це розширення автономії вищих навчальних закладів, можливостей для інтеграції в європейський простір вищої освіти через забезпечені механізми академічної мобільності, зняття цілої низки бюрократичних перепон, які раніше були пов’язані з виїздом на стажування за кордоном, обміном викладачами, визнання дипломів і наукових ступенів, здобутих за кордоном.
Але поки що більшість цих норм є тільки в Законі. Вони потребують для своєї імплементації підзаконних нормативних актів. І хоча Міністерство освіти і науки напружено над цим працює, поки що їх недостатньо. Тому, коли робиться такий великий Закон, то зрозуміло що треба доопрацювати всі механізми. Наприклад, до цього часу ще не розроблені стандарти вищої освіти, виписані в результатах навчання. Є ще й інша проблема, коли у вищих навчальних закладах, на жаль, не всі готові користуватись цією академічною свободою і автономією. Наприклад, студенти відповідно до нового Закону мають право до 25 % свого навчального часу обирати самостійно. Що це означає? Що викладачі мають написати й запропонувати курси, а студенти будуть їх обирати. Це створює конкурентне середовище між викладачами. І викладач не може собі дозволити іти в аудиторію з конспектами 5-річної давності. Тому що він має запропонувати студентам щось, що відповідає духові часу, потребам ринку праці, того, як розвиваються ці спеціальності зараз. Це створює певну напругу для викладачів.
Не всім це подобається. Тому хороший Закон значно легше написати, ніж упровадити його в життя. Отож, ми будемо впроваджувати його, я думаю, протягом 5 років, не менше. Є й інші питання, пов’язані з Національним агентством забезпечення якості вищої освіти, яке, на жаль, так і не розпочало ще свою роботу і є прикладом застосування демократичних механізмів у недемократичному середовищі. Ми хочемо запровадити чесні правила гри, проте їх використовують для продовження корупційних схем. Тому для впровадження цього Закону має визріти нормативно-правова база і середовище, у якому живуть за цим Законом.
– В Україні війна, складна економічна ситуація. Чи всі питання реформування можна вирішити в таких умовах? Чи проблема не лише фінансова?
– Проблема з коштами є завжди, особливо тому що, з одного боку, ми збільшили до 5% ВВП фінансування на обороноздатність країни. З іншого боку, ми не можемо збільшити й достатньо інвестувати в реформу освіти, бо будь-яка реформа потребує інвестиції. Прикро, що деякі наші можновладці розуміють реформу освіти лише як оптимізацію мережі навчальних закладів і заощадження на тому, що ми матимемо ефективнішу мережу. Так, є проблема ефективності використання коштів. Але справжня реформа освіти полягає не в заощадженні й оптимізації, а в поліпшенні якості освіти й доступі до цієї якості для усіх без винятку дітей. Тобто, якщо це село, і якщо справді десь є неефективна малокоплектна школа, у якій діти не отримують належного навчання, і її треба закривати, тоді ви маєте зробити так, щоби дітей довозили до школи з кращою якістю освіти. Туди, де є спеціалізовані кабінети, гідні умови навчання. Відповідно, необхідно покращувати матеріальну базу. І зараз уряд планує на цей рік, і на це є виділені відповідні кошти в місцевих бюджетах, щоб там, де буде відбуватися така оптимізація, інвестувалися кошти в опорні школи.
Реформа освіти – це новий зміст освіти, необхідний в нових умовах. Коли в нас з’явився зовнішній агресор – країна-сусід, в умовах інформаційно-технологічної революції, коли на дітей іде величезний потік інформації, треба вміти критично аналізувати інформацію. Оскільки ми не можемо посадити дітей під ковпак і захистити від інформації, ми мусимо їх навчити критеріїв – як відрізнити добро від зла, як зробити правильний моральний вибір у тій чи іншій складній ситуації. В умовах, коли ми нарешті визначились, що хочемо стати частиною європейської спільноти, – це означає, що наші діти повинні володіти європейськими мовами, це також означає, що наші діти повинні мати ті компетентності, які мають їхні однолітки в Європейському Союзі, щоб почуватися конкурентоспроможними на цьому ринку праці.
Виклики для сьогоднішньої системи освіти, для реформи мають бути враховані в зміні якості освіти, у підготовці вчителів і в тривалості навчання, тому що ми не можемо втиснути в сьогоднішню рамку 11-річної школи набуття цих компетентностей. І це проблема, яку, на жаль, не розуміють політики. Їм здається, що це перевага наших дітей, що вони раніше закінчують школу, а насправді ми сьогодні хочемо втиснути в рамку тривалості навчання дуже багато інформації, нових знань, нових можливостей для дитини. І це врешті обертається або знеохоченням її до навчання, бо вона не витримує такого шкільного навантаження, або якщо вона намагається все це осилити, це позначається на її здоров’ї. І тому в реформі, зокрема, середньої освіти я зараз бачу такі виклики – це наповнення змісту освіти, побудова ціннісної основи для освіти, належна підготовка і підвищення соціального статусу вчителів.
Повертаючись до цінностей, вважаю, що розкол, який стався в суспільстві і який зараз експлуатується Російською Федерацією, і підживлює оцей конфлікт сепаратизму. Він також був інспірований і роздмухувався за допомогою системи освіти. Не було спільної ціннісної основи в системі освіти по всій Україні. У нас історію вивчали по-різному на Донеччині й у Західній Україні. Система виховання ґрунтувалася на різних цінностях у різних регіонах України. Отож, я вважаю, що згуртувати країну можна якраз на основі освіти. Діти і молодь більш відкриті для змін.
– Ми часто спілкуємося з людьми, які повертаються з фронту. Кажуть, що на війні невіруючих немає. Коли людина стикається з жахіттям війни – вона звертається до Бога. В армії виникла потреба запровадження капеланства, а якою, на Вашу думку, мала б бути реакція освіти?
– Кожен рано чи пізно у своєму житті приходить до Бога. Якщо нам вдається це зробити раніше й органічно побудувати взаємозв’язок дитини з Богом, їй потім у житті легше. Якщо не вдається, то через життєві незгоди, або через різні причини, людина рано чи пізно здобуде цей унікальний досвід. Тому що історія людства демонструє, що навіть відомі науковці, люди, які будували свій досвід виключно на емпіричному знанні, рано чи пізно приходили до розуміння Бога й відчуття своєї єдності з Богом.
Сьогодні такий цивілізаційний етап розвитку у світі, коли наука і релігія починають шукати між собою взаємозв’язок. Це надзвичайно цікаво, тому що є категорії, пов’язані з релігійним вченням, які наука починає пояснювати своїм інструментарієм. Але їй треба було дійти до певного рівня розуміння, щоб це можна було пояснити. Ми також починаємо вже долати цей примітивізм, наприклад, у трактуванні текстів Біблії, коли до всього підходять надзвичайно спрощено. Тобто, і релігія, і наука розвиваються послідовно й усе більше взаємопроникають одна в одну. Мені здається, що саме в цьому є перспективи нашого розвитку.
– Наостанок коротеньке побажання освітянам.
– Професія вчителя дуже складна. На жаль, держава заборгувала перед учителем і не до кінця поціновує цю працю, для якої характерне професійне вигорання. Ви або віддаєте себе дітям, або втрачаєте з ними взаєморозуміння. Я хочу побажати вчителям, щоб вони мали джерело натхнення. Більш невичерпного джерела, ніж джерело від Бога, від розуміння вищості певних категорій над сьогоденням, над тимчасовими проблемами, практично немає. І я хочу побажати вашому журналу, щоб він ніс натхнення вчителям. Тому що натхнення і сила духу потрібні не тільки вчителеві етики, вони потрібні кожному вчителеві, а надто в цей складний час.
Розмовляв Аркадій Сльоза