Олександр В’ялов — учитель фізики вищої категорії, учитель-методист, засновник приватної християнської школи «Початок мудрості» (м. Харків, Україна), пастор церкви євангельських християн «Жива надія», лектор Міжнародного альянсу для розвитку християнської освіти, автор відеоуроків «Біблія в дослідах» і книги «Співробітники Творця».
— Боже Слово і батьківство. Які тексти з Біблії пригадуєте найперше, коли йдеться про роль і завдання батьків?
— Я думаю, що найголовніша теза про батьківство, яку містить Біблія, — це 6 розділ Послання до ефесян, де сказано: «А батьки, — не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» Це ключовий текст, тому що тут ідеться про власний приклад батьків, про їхню відповідальність, про помилки, яких вони можуть припуститися, і про основні методи виховання: інструктування, навчання (настанови) та дисциплінування.
— Які позитивні приклади батьківства можна побачити в Євангеліях?
— Це приклад Захарія та Єлизавети, які виховують Івана Хрестителя. Земні батьки Ісуса Христа — Марія та Йосип, може, і не до кінця розуміють місію й призначення свого Сина, однак з усією відповідальністю роблять усе від них залежне, щоб Його виховати. Можна пригадати Яіра, який піклується про свою хвору доньку, та інші приклади.
— А притча «Про блудного сина»?
— Ця притча показує, що квінтесенцією батьківства, яке практикуємо ми, люди, є батьківство, яке нам передає Бог як Небесний Батько. Це перша думка.
Друга думка полягає в тому, що існує певне напруження між батьками і дітьми. І це напруження розв’язується в контексті праведності, послуху й побожності. І в розв’язанні цього напруження від батьків вимагається бути відкритими, бути тими, хто довіряє, хто здатен простити й шукає взаєморозуміння між різними дітьми.
— Які книги про батьківство Ви порекомендували б нашим читачам?
— Мені подобаються декілька авторів: Тед Тріп «Бути пастирем для своєї дитини», Джош Макдауел «Як бути героєм для своїх дітей», Джеймс Добсон «Не бійтесь бути суворими»1. У Джона Таунсенда й Гаррі Клауда є книга «Діти і межі» про те, як навчити дітей встановлювати межі, щоб не бути агресором, який порушує життя інших людей, і не бути жертвою, яка дозволяє порушувати своє власне життя.
— Як Ви бачите сьогодні практичний бік батьківства в сім’ях, які є навколо нас, — наприклад, сім’ї дітей, які навчаються у Вашій християнській школі, або ж сім’ї Ваших сусідів?
— Насамперед скажу про проблеми, які бачу в практичному батьківстві. Перша — це брак часу, який батьки (тато і мама) мали б проводити зі своїми дітьми для того, щоб побудувати стосунки, передати їм свою віру, сформувати в них найважливіші життєві навички.
По-друге, бачу брак самоосвіти батьківської, тому що для передачі комусь того, що ти маєш, треба спочатку сформувати те, що треба мати. На жаль, у батьків немає великого бажання працювати над собою. Хоча я за фахом учитель, до того ж батько з 20‑річним стажем, я й досі читаю книги про виховання дітей і продовжую навчатися.
Третє, що я бачу, — це нехтування дисциплінуванням дітей. Сьогоднішня культура нав’язує нам такий стереотип виховання, коли діти самі вирішують, що їм робити, чим займатися, коли вони добре знають свої права й не згадують про свої обов’язки.
Четверте — недостатню увагу приділяють батьки такій темі, як навчання дітей. Навчання перестає бути цінністю. Перестає бути цінністю правильне ставлення до книжок, до самоосвіти, до пошуків, до запитань. На мій погляд, це є проблемою.
— Один із відомих діячів минулого століття казав, що війни перемагають священники й учителі, на сьогодні ж бачимо вирішальний вплив сучасних інтернеттехнологій та інших засобів впливу на свідомість людей. Як ці зміни в суспільстві впливають на сім’ї?
— Ми живемо в інформативну, цифрову епоху. Інтернет і мас-медіа дуже потужно впливають на нашу свідомість. Гаджети є сильними конкурентами для книжки. І ми не зможемо повернути назад історію. Гаджети розвиватимуться і матимуть щораз більшу питому вагу в житті людей загалом і в житті дітей зокрема. І нам доведеться з цим жити. Тому важливо розвивати в собі й у своїх дітях критичне мислення, здатність до аналізу й переусвідомлення певних речей. Саме для цього й треба читати книги. А для того щоб інтернет не захоплював нас понад міру — створюймо альтернативу, віднаходьмо способи змістовного проведення часу й дозвілля в сім’ї. Якщо батьки люблять читати книжки, якщо в сім’ї книжки читають, обговорюють, дарують на день народження, батьки з дітьми ходять до книгарень, то цілком реально прищепити дітям любов до читання. Наші діти, хоча вони різні і за здібностями, і за темпераментом, усі люблять книжки.
— Кажуть, що зараз особливо відчутний розрив поколінь, старші люди не знаходять точок дотику з молодим поколінням, не розуміють, не сприймають його.
— Як учитель фізики скажу, що все залежить від вибору системи відліку. Коли мені було 25 років, мені здавалося, що люди, яким сорок, — це інше покоління, і вони мене не розуміють. Але тепер, коли я потрапив у цю другу категорію, то моя система відліку змінилася, я дивлюся на тих, хто молодший, вважаю їх недостатньо освіченими, певною мірою авантюристичними тощо. Тому я не драматизував би проблему поколінь. Краще згадати відому притчу про двох волів, яких запрягли в одну бричку. Старий досвідчений віл добре знав дорогу, знав, як розрахувати сили, а молодий — мав більше енергії і силу тягти. Тому варто поєднувати досвід старшого покоління з енергією, креативністю, творчістю молодшого. Але для цього потрібні стосунки, а вони передбачають готовність сприймати інших, як казав Блаженний Августин: «У головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов».
— Як це працює у Вашій сім’ї?
— Особливими цінностями для нашої сім’ї є щирість, відвертість і відсутність страху щодо того, що я роблю щось неправильно і мене зараз за це покритикують. Це не значить, що в нас ніколи не було критики чи непорозумінь, але не було страху перед цим. Я вважав, що це мій обов’язок як батька не тільки вимагати чогось від дітей, але мій обов’язок — розуміти їх, будувати з ними стосунки, інвестувати в їхній розвиток. Навіть коли діти були маленькі, я давав їм можливість ухвалити власне рішення, хоча потім, знову ж таки, давав можливість критично оцінити це рішення, подискутувавши про те, на яких підставах ми його ухвалювали.
— Чи могли б Ви порівняти підходи до виховання дітей, зокрема дисциплінування, в той час, коли Ви росли, і зараз, коли Ви виховуєте своїх дітей?
— Великої різниці я не бачу, тому що виховання дітей, так само, як зачаття й народження, — це класичні речі, які не змінюються від епохи до епохи. Як християнин, я бачу в Біблії два способи виховання дітей, окрім того, що я повинен показувати свій власний приклад, — це спілкування і дисциплінування. Є певна категорія батьків, які обмежуються лише першим способом. Але мій життєвий досвід показує, що ідея виховання лише словами є утопічною, тому батьки змушені вдаватися до якихось способів дисциплінування, і різочка чи ремінець — це лише один із них. Його не треба застосовувати часто, і він має певні особливості: це не має бути випускання пару з-під кришки чайника, скиненням негативних емоцій знервованого тата чи мами; це має бути після того, як ми словесно попередили про щось дитину; це не має бути публічне покарання; обов’язково треба врахувати вік дитини, її провину; це має бути турботою про стан душі й серця дитини, щоб утримати її від неправильних учинків у майбутньому. Покарання на тлі хороших стосунків сприймаються дітьми з розумінням, а не як «психи» батьків. Із дорослішанням дітей більш ефективними стають моменти спілкування, коли батьки вчать дитину, що неправильний вибір спричиняє негативні наслідки. Наприклад, зламав чужу іграшку — треба віддати свою, не прийшов вчасно вечеряти — треба постувати.
— Новітні віяння в психології поділяють сучасних підлітків на певні категорії: так звані ПВЗ (із розвиненим почуттям власної значущості), королі й королеви Інстаграму, гламурні хлопчики й дівчатка, запеклі песимісти і ті, що не дотягують до жодної з категорії. Ваше ставлення до цього?
— Є декілька варіантів класифікації сучасних підлітків за субкультурою, яку вони поважають, або за їхніми уподобаннями. Я б сказав, що всі способи (зовнішні), за допомогою яких вони виражають себе, свою ідентичність, мають внутрішні, найчастіше приховані, духовні корені. Це — невпевненість у завтрашньому дні, дефіцит любові, прийняття, розуміння з боку дорослих. І тут повинен працювати не ремінець, а готовність іти на діалог, вислуховувати, розуміти дітей. І будуючи з ними близькі стосунки, допомагати їм здійснювати цей шлях від зовнішньої форми самовираження до тих внутрішніх коренів, приховати або замаскувати, або знеболити які вони намагаються, вибираючи собі той чи інший імідж.
Розмовляв Аркадій Сльоза