Перед початком навчального року по всій Україні традиційно відбулися педагогічні наради. 20 серпня 2016 р. в м. Луцьку на свою чергову конференцію зібрались педагоги-християни Волинської області. Семінар на тему «Передача християнських цінностей християнином-педагогом» розпочав єпископ братства ХВЄП Волині Михайло Близнюк. Він зазначив, що школа — це місіонерське поле, і можливостей у вчителя-християнина дуже багато: він може бути євангелістом, місіонером, наставником для дітей і підлітків, благовісником для батьків в одній особі, йому довірені душі дітей, котрі готові слухати. На прикладі біблійного тексту 2 Петр. 1:1-11 присутні вчилися уважно, ретельно, вдумливо читати й досліджувати Слово Боже, буквально, розглядати його «під збільшувальним склом».
«Усе, що потрібно для життя та побожності, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас…» (2 Петр. 1:3). «Бог зробить нас повністю забезпеченими людьми за однієї умови — якщо ми пізнаємо Його, матимемо тісні стосунки з Ним. А щоб це відбулося, щоб ми могли краще пізнати Його, Христос веде нас «вузьким шляхом», коли нам постійно потрібна Його допомога, заступництво, поради, захист тощо.
Богом «даровані нам цінні та великі обітниці», потрібно лише скористатися ними, доклавши «до цього всю пильність». Далі апостол Петро показує, якими сходинами нам слід підніматися (вірші 5-7), щоб опинитися біля скарбниць Божих, де зможемо черпати Його блага. Людина в пізнанні Господа має бути «не лінива, ані безплідна». Коли з’явиться Господь, то Він поділить людей на такій підставі: «ви зробили» і «ви не зробили». Будуть ті, хто пропустили момент, коли треба було зробити добре діло. Де вони опиняться? Чому вони були «сліпі і короткозорі»? Промовець закликав усіх присутніх молитися й просити милосердного Господа, щоб кожен учитель старанно виконував доручену йому справу й був гідний свого високого покликання.
Найбільшою цінністю, обітницею, яку відкрив нам Христос, є спасіння. Спасіння від влади гріха, від теперішнього гріховного світу, від майбутнього суду та гніву Божого».
Упорядкований матеріал дуже добре сприймався, а живі приклади з власного життя та досвіду робили його цікавим, зрозумілим і переконливим. Педагоги записували сім ступенів спасіння та посилання зі Святого Письма, щоб краще зрозуміти Божі істини, використовувати їх та пояснювати іншим.
Під час перерви — чай, печиво, розмови з колегами, нові знайомства, книги та журнали з християнської педагогіки, розробки уроків. Радісно бачити на конференції багато молодих колег. Є й старші педагоги, з якими ми знайомі 15-17 років, відколи почала діяти Волинська асоціація педагогів-християн (ВАПХ).
Слава Господу, не забувають нас і колеги, які вже за віком не працюють в школі,— це наші молитовники. Хто краще, ніж вони, знає проблеми та особливості вчительської праці? Колишніх учителів, як кажуть, не буває. Варто нагадати, що кожного тижня, у четвер, о 22 годині всі педагоги-християни Волині стають на молитву, щоб підтримати один одного, просити, щоб Господь благословив кожного вчителя та вихователя.
Після перерви — продовження семінару, тема — «Особисте сприйняття християнських цінностей», про те, як важливо знати Божу волю стосовно себе, своїх ближніх та суспільства. «Ви не випадково там, де ви є. Це Господь поставив вас працювати з дітьми та підлітками, і Він Сам допомагає вам на цьому місці. У нас перед Богом є обов’язок: ми — Його посланці в цьому світі. Господь наповнив нас любов’ю і хоче, щоб ми віддавали цей борг любові іншим людям». Як робити це на практиці? Побожним життям, чистим християнським поводженням, шанобливим ставленням до всіх без винятку людей. Як говорила мати Тереза, проповідувати своїм життям і, якщо потрібно, використовувати слова. А говорити слід із любов’ю, лагідно і те, у чому самі твердо переконані.
Після обідньої перерви учасники конференції дивилися й обговорювали відеосемінар із християнської педагогіки «Сім законів учня». А потім ще довго спілкувались, ділились методами викладання, говорили про відповідальність учителя і про те, що самі вчителі також потребують молитов.
Лідія Вудвуд, яка багато років працювала в Донецьку в українській школі, поділилася пережитим: «Я говорила дітям про Бога, але не всі це сприймали. І ось улітку 2002 р. я повезла своїх учнів-одинадцятикласників у Львів, у табір української мови. Там нас запросили на екскурсію в Скнилівський аеропорт на авіашоу. Сталося так, що там, в аеропорту, діти розбіглися серед багатотисячного натовпу. Я хвилювалась, відчувала занепокоєння. Що робити? Почала молитися, і дивом Господь одного за одним зібрав усіх дітей. Коли почалося шоу й пілоти показували свою майстерність у керуванні літаками, тривога в моєму серці посилювалась. Я сказала учням, що ми за 10 хвилин будемо виходити звідси. Вони ще хотіли подивитись на чуда пілотування, але я була невблаганною. Коли ми відійшли на достатню віддаль, сталася трагедія: пілот не впорався з керуванням і літак упав на те місце, де ми щойно стояли. Стовп вогню й диму залишився в нас за спиною. Нам була виявлена Божа милість: ми врятовані від смерті. Діти це зрозуміли й наступного дня пішли до храму подякувати Господу за життя й здоров’я. Вони казали: «Ви нас вчили молитися, довіряти Богові, і Він нас спас». Коли ми повернулися додому, батьки дітей також одностайно визнали Боже втручання. Після цього мої слова про Бога та Його Слово сприймалися по-іншому».
Про важливість молитви розповіла й Оксана Степанюк. «Коли ми були на конференції Міжнародної асоціації християнських шкіл (МАХШ), я почула у виступі однієї вчительки про те, як вона приходила за годину до уроку в клас і біля кожної парти молилась за кожного учня. І я саме так робила в садочку. Коли діти засинали, я біля кожного молилась. Вони відчували спокій, любов, їм це подобалось, і вони просили своїх мам так само за них молитися. Була така дитина, що постійно не хотіла заходити в групу. Приходить завідувачка і каже: «Леонідівно, ви ж методист, невже ви не можете чимось дитину зацікавити?» Робили все, що можна, мало не на голові стояли, а нічого не допомагало. І я прийшла одного вечора, упала на коліна й почала молитися за ту дитину півгодини без перерви. Наступного дня бабуся приводить онука, «кіндер» купила, ще там щось, а це дитя так спокійно пройшло в групу. Бабуся очам своїм не повірила: що ви зробили з нашою дитиною? А я кажу: «Нічого не зробила, я тільки молилась за вашого внука, і Господь так подіяв».
Микола та Валентина Волкови