Аналіз сучасної соціокультурної ситуації дозволяє стверджувати, що нині наука й релігія як форми суспільної свідомості починають інтегруватися, найбільш переконливим свідченням чого є фундаментальна праця «Ми віруємо» (1996 р.), авторами якої є колектив провідних науковців США (серед них — 24 лауреати Нобелівських премій з біології, хімії і фізики). У книзі, яка стала бестселером, науковці Сполучених Штатів Америки проголосили свою віру у Творця світу та заявили, що на підставі сучасних наукових даних виявлена гармонійна впорядкованість та узгодженість у будові людини та Всесвіту.
Як писав Тейяр де Шарден, «…Бог не відкривається нам всюди як універсальне середовище лише тому, що Він є крайня точка, у якій сходяться всі реальності» [2]. На думку М. Шелера, взаємовідношення між релігією та наукою не є відношеннями послідовності або випередження в часі, а є одночасним співіснуванням різних форм знання. У Гегеля в фіналі руху Абсолютної Ідеї філософія зливається з теологією, розум — із релігією, а істина — з одкровенням.
Отже, релігійна й наукова свідомість у цілому узгоджуються, коли розглядають абсолютні аспекти матерії. Наведемо декілька положень, які свідчать про те, що релігія та наука останнім часом певним чином зближуються.
Феномен Спостерігача
Ідея Вищої Реальності як Творця Всесвіту знаходить відображення у відомому науковому експерименті, який виявляє феномен (парадокс) Спостерігача. Цей парадокс, зафіксований у середині ХХ ст. (вперше — у 1961 р. Клаусом Йенсоном), наочно реалізується в експерименті з інтерференції/дифракції електронного пучка на двох щілинах: якщо спрямувати на мішень, у якій є два отвори, потік одиночних електронів і фіксувати процес їх проходження через мішень на фотопластинці, розташованій за мішенню, то на останній буде спостерігатися звичайна хвильова інтерференційна картина, яка свідчить про те, що електрони — це хвилі (рис. 1).
Однак коли між мішенню й фіксуючою фотопластинкою поставити детектори, що визначають, через який із двох отворів пройшов електрон, реєструючи, таким чином, їх проходження через отвори, то в такому разі завжди буде спрацьовувати тільки один із детекторів і картина починає відрізнятися від інтерференційної, тобто вона стає такою, коли електрон починає виявляти себе виключно як частка (корпускула). Більш того, якщо один із детекторів прибрати й не фіксувати проходження електрона, інтерференційна картина на екрані все одно зникає, коли електрон виявляє себе як частка. Тобто тут важливим виявляється сам факт спостереження за подією, яка відбувається (рис. 2).
Таким чином, наявність фіксуючого детектора приводить до того, що хвильова функція електрона колапсує, і електрон починає себе поводити як частка.
Оскільки електрон (фотон) може проявляти властивості хвилі або частинки (корпускулярно-хвильовий парадокс), то в результаті простого факту спостереження хвиля зникає й перетворюється на частки. Якщо не вести спостереження, то на фотопапері проявляється слід хвилі.
Як показали експерименти, чинник Спостерігача також може впливати й на процес розпаду нестабільних часток. Так, було виявлено, що на фундаментальному квантовому рівні матерія реагує на увагу людини, а остання, таким чином, постає ініціатором реальності.
Зазначені експерименти (як і інші подібні експерименти в багатьох предметних галузях сучасної науки) дивовижні не тільки тим, що вони докорінним чином переорієнтовують сучасну наукову парадигму, змінюючи матеріалістичний примат («матерія первинна, свідомість вторинна», «матерія — єдина реальність, дана нам у наших відчуттях») на ідеалістичний примат («свідомість первинна, матерія вторинна», «свідомість — єдина реальність, яка ініціює появу матерії»).
Модель Всесвіту, у якому людина є активним співучасником всіх подій, виходить зі старої ідеї суб’єктивного ідеалізму Берклі та Юма: існувати — значить бути сприйманим. У рамках такого підходу робиться висновок про те, що «спостерігач-співучасник» дає світові можливість стати дійсністю.
Дивовижність наведених експериментів полягає, перш за все, у тому, що вони жодним чином не змінюють загальноприйняту матеріалістичну установку сучасної класичної науки і, що головне, сучасної освіти, яка в цілому є матеріалістичною, оскільки має формувати в учнів «науковий світогляд», тобто світогляд класичної науки, не звертаючи уваги на утвердження нової постнекласичної наукової парадигми, що позначається на докорінному зрушенні суспільної рефлексії і суспільної свідомості від субстратно-речовинної, суб’єкт-об’єктної до субстанціонально-польової, резонансної суб’єкт-суб’єктної парадигми пізнання, від дискретно-атомарно-фрагментарного до цілісно-континуального світосприйняття, світобачення, світорозуміння.
Ігнорування традиційною наукою та освітою нової постнекласичної парадигми полягає в глобальному чиннику соціального впливу, який конструює й наполегливо підтримує установку матеріалістичності світу, тобто його речовинності, дискретності, атомарності, суб’єкт-об’єктності. Це, в свою чергу, призводить до трагічних проблем на сучасному цивілізаційному ландшафті людства.
Виходячи з наведених вище матеріалів, можна говорити про принципові аспекти реальності: свідомість і матерію. Остання, у свою чергу, розпадається на два аспекти — континуально-польовий (потенційно-можливий) і дискретно-речовий (актуально-дійсний). Як засвідчують експерименти, присутність свідомості (Спостерігача) приводить до «схлопування хвильової функції» (континуально-польового, тобто потенційно-можливого, прихованого аспекту реальності) і, як наслідок, до актуалізації дискретно-речовинного аспекту. Поза свідомості реальність перебуває в прихованій невиявленій континуально-польовій формі, яка має бути «пробудженою» свідомістю Спостерігача.
Таким чином, дискретно-речовинний аспект реальності органічним чином інтегрований у сферу свідомості (коли свідомість та матерія суть одне) та реалізує структурно-системну парадигму організації реальності. Звідси виникає інша фундаментальна парадигма науки, яка полягає в тотожності (ізоморфності) свідомості й буття, тобто мислення й матерії.
Двошаровість буття
Священне Писання відкривається словами: «На початку Бог створив небо і землю». Під «землею» тут розуміємо видимий матеріальний світ; під «небом» — світ невидимий, духовний. Таким чином, християнське Одкровення починається з повідомлення про двошаровість буття. Наука раніше заперечувала цю двошаровість, стверджуючи, що світ складається з однієї матерії. Проте після відкриття феноменів квантової фізики вчені дійшли висновку, що «невидима» реальність усе ж існує. Вона ввійшла в сучасну фізичну теорію під найменуванням «псі-функцій», що не спостерігаються, але керують існуванням усіх видимих об’єктів.
«Дещо» з «нічого»
Християнське вчення стверджує, що суще створено Богом із «нічого» (2 Макк. 7:26)[1] , з «невидимого» (Євр. 11:3) шляхом розщеплення (дихотомічного розділення) його на світло й темряву, тобто на дещо негативне та позитивне. Урешті-решт, протилежності взаємокомпенсуються й відновлюють стан початкової єдності, «блудний син» повертається в «батьківське лоно».
Сучасна космологія інтерпретує процес породження Всесвіту приблизно в такій же формі, коли стверджує, що він виник унаслідок «вибуху» із симетричної «праречовини» (фундаментальної вакуумної симетрії, сингулярного стану матерії тощо) шляхом її розщеплення на речовинну та польову складові. Як вважає Г. І. Наан, народження Всесвіту є процесом розщеплення «ніщо» на «дещо» та «антидещо» (надлишкову та дефіцитну сутності, «плюс» та «мінус»), що призводить до актуалізації всіх відомих фізичних феноменів.
Антропний принцип
Існує християнська сентенція, відповідно до якої «Бог створив світ для того, щоб увінчати його людиною». Це положення підтверджується так званим «антропним принципом» (антропним космологічним постулатом), що фіксує націленість усіх фізичних констант на появу біологічних полімерів — білків і нуклеїнових кислот, без яких не могло б виникнути життя, а значить, і людини. Отже, антропний космологічний постулат стверджує, що людина актуалізована в дуже вузьких онтологічних (фізичних) межах Всесвіту, що є немов би створеним задля людини і який вписується в геоцентричну систему Птоломея, котра базується на уявленні про Землю як центр світобудови. По-іншому це називається «добре настроєним Усесвітом». Чи, як писав Лейбніц, «ми живемо в найкращому з усіх можливих світів».
Істина нескінченна
Наука починає ставати однодумницею релігії не тільки в космології й антропології, але й гносеології (теорії пізнання). Років сто тому вчені дотримувалися в цій сфері діаметрально протилежних поглядів: вони були переконані, що пізнавальні можливості розуму нескінченні, що логіко-математичними засобами можна докопатися до будь-якої істини. Але серія так званих «негативних» теорем, а також парадоксів математичної теорії множин назавжди поховала ці уявлення. Виявляється, що повнота істини може міститися лише в нескінченній мовній системі, а оскільки людина конечна, вона цієї повноти вмістити принципово не може.
Принципова подібність природничого та містичного знання про світ
Ф. Капра, автор «Дао фізики» (1994), досліджуючи паралелі між природничим (що вивчає мікросвіт) та містичним знаннями, дійшов висновків про принциповий збіг цих двох протилежних видів відображення світу та опанування ним. Наведемо деякі з цих паралелей.
По-перше, це паралель між структурою наукового експерименту, який констатує принципову єдність суб’єкта й об’єкта експерименту (що проявляється в парадоксі експериментальної фізики, коли експериментатор не може не впливати на предмет, який він досліджує, при цьому цей предмет утрачає свою первинну «незайманість», а тому неможливо говорити про світ як такий, що існує об’єктивно й не залежить від нашої свідомості), і містичного переживання, у якому суб’єкт зливається з об’єктом [1, с. 31; 3].
По-друге, це й принципова невизначеність результатів як містичного досвіду, так і наукового експерименту у сфері мікросвіту, оскільки як у першому, так і в другому випадку принципово неможливо «одягнути» даний досвід у абстрактно-теоретичний, знаково-вербальний одяг.
По-третє, як містичний, так і науковий експериментальний досвід виявляється парадоксальним у світлі звичайних класичних уявлень. По-четверте, картина світу, яку малює світогляд містика та вченого-ядерника, принципово подібні [1, с. 71], тобто світ як у першому, так і в другому випадку постає як єдиний інтегральний комплекс [4], «нерозчленоване ціле, частини якого переплітаються й зливаються одна з одною, і жодна з них не є фундаментальнішою від інших, таким чином, властивості однієї частини визначаються властивостями всіх інших» [1, с. 266].
Як пише Ф. Капра, дослідження світу під кутом зору нової наукової парадигми Д. Бома, Ст. Грофа, В. П. Казначєєва, Ф. Капри, І. Прігожина, К. Прібрама, Ф. Чу, Р. Шелдрейка, А. Янга та ін. створює ситуацію, коли західна наука наближається до зсуву парадигми, який змінить наші поняття про реальність та людську природу, перекине міст через пролом між стародавньою мудрістю та сучасною наукою, примирить східну духовність із західним догматизмом.
Таким чином, важливим аспектом нової парадигми вважається органічна вписаність містичного мислення у філософські підстави теорій сучасної науки [4, с. 210-220].
Олександр Вознюк, д-р пед. н., доцент Житомирського державного ун-ту ім. Івана Франка
Джерела
- Капра Ф. Дао физики [Текст] / Ф. Капра. — СПб. : Орис, 1994. — 304 с.
- Шарден П. Т. Феномен человека [Текст] / Пьер Тейяр де Шарден. — М. : Наука, 1987. — 240 с.
- Флоренский П. А. Столп и утверждение истины. Опыт православной теодицеи в 12 письмах [Текст] / П. А. Флоренский. — М. : Путь, 1914. — 812 с.
- Цехмистро И. З. Поиски квантовой концепции физических оснований сознания [Текст] / И. З. Цехмистро. — Харьков: Вища школа, 1981. — 176 с.
[1] Второканонічна книга Старого Завіту.