Чудеса там, де в них вірять, і чим більше в них вірять, тим частіше вони трапляються.
Д. Дідро
Ранній ранок літа, вікна мого балкона відчинені й у кімнату долинає спів із церкви, що неподалік мого будинку. У застиглій тиші прийдешнього дня цей спів якось по-особливому бентежить душу. Яке щастя, що я живу в країні, де так багато нагадує про Бога: золоті бані храмів, християнські свята, церковний передзвін… Усе це мимоволі проникає в найпотаємніші куточки душі й зачіпає ніжні струни віри, яку так наполегливо намагається заглушити гомін рутини й повсякденних турбот.
Більшість моїх співвітчизників не вагаючись скаже, що вірить у Бога. І як не намагався комуністичний лад викорінити будь-яку згадку про Бога, усе ж віру передавали з покоління в покоління, не даючи людям забути про найголовніше. Але те, про що мені хотілося б сьогодні поговорити з тобою, мій дорогий читачу, не зовсім звично навіть для людини, яка визнає існування Бога. Я хочу поговорити про віру, яка проникає набагато далі свят й обрядів, церковного передзвону й золота храмів. Ця віра змінює світ усередині тебе, змушує жити не так, як усі, виходити за рамки комфорту й робити більше, ніж ти звик. Вона породжує у твоїй душі святе занепокоєння й постійну спрагу по Богові…
Коли ми були маленькими, вірити було простіше. Ми ще не пізнали мистецтва обману. Для нас усе, що говорили дорослі, здавалося правдою, і, мабуть, це закономірно, адже ми приходимо в цей світ звідтіля, де неправди немає. І лише згодом починаємо дізнаватися, що слова «Я тебе люблю» або «Як твої справи?» можуть абсолютно нічого не означати. А підрісши й переступивши поріг школи, раптом зіштовхуємося з величезним потоком знань, який руйнує наш серпанковий світ фантазій, і виявляється, що все можна якось пояснити. І те, що дитині вчора здавалося таємничим і загадковим, під натиском формул і визначень утрачає колишній інтерес і значущість. Ми це звикли називати — «дитина пізнає життя»! Вона вчиться бути лідером, усе брати під сумнів, відстоювати себе й свою позицію. І потім вона стає однією із нас — дорослою, упевненою, самодостатньою, що рветься до влади й контролю й майже не здатна вірити в те, що не можна пояснити логічно.
У дорослому світі прийнято цікавитися духовністю або на свята, або в моменти катастроф, не дарма одна із відомих приказок звучить так: «Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься». Дорослі взагалі не люблять складних запитань, — ми віддаємо перевагу чіткості й визначеності. Але щось вислизає від нас у цьому світі конкретики, щось дивовижне й таке бажане. Саме за цим, неземним і невловимим, тужить душа, почувши церковні дзвони або побачивши світанок над Карпатами. І тоді так хочеться скинути тягар буденності, знань і по-новому подивитися на життя. Ісус Христос сказав: «Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мт. 18:3). Виявляється, є те, чого дорослим потрібно вчитись у дітей.
Багато років працюючи вчителем недільної школи, викладаючи дітям віком від 3 до 13 років, я завжди дивувалася тому, як легко вони вірять Слову. Вони не насміхаються з чудес і щиро переконані, що Бог чує молитви. Діти не відокремлюють Бога від свого життя, не ставлять бар’єрів і перешкод. Вони вірять буквально. Чи не такої віри чекає від нас Бог? Щирої, простої, щоденної. Віри, що не віддає Богові куточок свого серця, а просто впускає Його у своє життя, у кожну подію кожного дня.
Ми звикли називати вірою визнання існування Бога. Але віра означає сьогодні жити так, начебто поруч зі мною фізично присутній Бог. Уявіть, як би змінилося наше ставлення до життя, якби ми так вірили? Коли читаєш Євангелію, то бачиш, що учням Ісуса Христа було набагато легше, коли Христос фізично був поруч із ними. З будь-якою проблемою, питанням, суперечкою вони відразу зверталися до Нього. Вони не виділяли для цього окремий день, не записувалися до Нього на прийом, а просто в цей же момент відкривали Йому своє серце. Набагато важче їм було, коли Його не виявлялося поруч: їх відразу охоплював страх, паніка, приреченість, як у ситуації, коли шторм застав їх уночі посеред моря. І незважаючи на те, що вони вже багато разів переконувалися в могутності й силі Христа, їм не спадало на думку кликати Його на поміч просто тому, що вони розуміли, що фізично це неможливо.
«Це неможливо», — говоримо ми. А Ісус каже: «…тому, хто вірує, все можливе!» (Мк. 9:23). Людина, яка вірить не «про всяк випадок», а всім серцем, віддає Богові штурвал свого життя й говорить: «Ти, Господи, усе можеш!» Така людина віддає Богові право управляти собою й погоджується з Його вибором, Його рішеннями, Його поглядом на обставини… Так вірити непросто.
Погодьтеся, набагато простіше вірити в Бога на відстані, по неділях і на свята. Але ось так близько розділяти з Ним життя, свої бажання, мрії, труднощі, радості… Нам все-таки хочеться зберегти якусь територію незалежності від Нього, уявної самостійності. І щось усередині нас розривається на частини: з одного боку, ми хочемо, щоб життя було сповнене чудес, з іншого, ми так боїмося всього, що не вміщає наш маленький мозок, що воліємо жити, як усі, у зрозумілому й передбачуваному світі.
Щоразу, коли я бачу дитину, яка солодко всміхається уві сні, думаю: «Що їй сниться?» У неї ще не було яскравих вражень у цьому житті, вона ще добре й не бачить, але вже чомусь радіє… А потім малюки знайомляться з цим світом і так щиро тішаться жучкам і павучкам, пташкам, котикам, квіточкам… Їм так легко бути щасливими. Та згодом вони начебто забувають, що таке радість. Усе рідше на їхніх обличчях з’являється непідробне щастя.
«Не придумуй», «не фантазуй», «досить у хмарах витати» — чи ж не ми, дорослі, спочатку вчимо дітей не вірити, а потім марно намагаємося повернути до віри? Може, ми не того їх навчаємо? Розповідаймо дітям про Бога, а вони навчать вас вірити!
Колись у мене вдома був великий акваріум, у якому жило багато золотих рибок. І ось одного вечора я помітила, що з ними не все гаразд. Рибки стали покриватися білим нальотом, кілька з них уже плавали догори черевцем на поверхні води. Маючи певний досвід у цьому питанні, я зрозуміла, що інших риб уже не врятувати. Дві мої маленькі племінниці, побачивши, що ми виловлюємо померлих рибок, почали плакати й молитися, щоб Бог урятував риб, що залишилися. Я просто мовчала, тому що розуміла, що нічого не допоможе: майже всі риби були з ознаками захворювання. Вранці я підійшла до акваріума з думками, що зараз побачу всіх риб мертвими, але була вкрай здивована, зауваживши, що всі вони були живі й здорові. Щаслива випадковість? Збіг обставин? Ні — це був результат дитячої віри в живого Бога. Я дивилася на безтурботних грайливих рибок і розуміла, що мені навіть на думку не спало молитися про них. У світі стільки проблем — війни, епідемії, голод… Хіба Богові є справа до моїх акваріумних риб?..
Може, нам, дорослим, настав час прислухатися до слів Христа й відкрити насамперед своє серце для Бога — по-дитячому, просто й щиро. Впустити Його в наші будні й дозволити прикрасити наш світ фарбами Неба. Дозволити Йому дивувати нас Своєю турботою, тішити Своїми справами. Дозволити Царству Божому прийти в наші оселі, у наші стосунки. Дозволити Йому жити в нас і через нас: обіймаючи нещасних, піклуючись про бідних, витираючи сльози зневірених. Віра наближає нас до Неба, а Небо наближає до нас…
Закінчити роздуми про віру хочу чудовою історією, яку дуже люблю… Усе ж мені здається, що, приходячи у світ, ми знаємо про найголовніше набагато більше, ніж потім, коли навчимося жити…
«Після народження братика маленька Саша почала просити своїх батьків залишити її наодинці з немовлям. Однак ті побоювалися, бо не знали, чого можна чекати від чотирирічної дитини, яка здатна приревнувати своїх близьких до маляти. Однак Саша не виявляла жодних ознак ревнощів, поводилася з дитиною дуже гарно й наполегливо просила батьків залишити її з нею наодинці, тому зрештою вони погодилися.
Дуже втішена дівчинка увійшла в дитячу кімнату й причинила за собою двері, залишивши, однак, невелику щілину, достатню для того, щоб зацікавлені батьки могли зазирнути й прислухатися. Вони побачили, як маленька Саша обережно наблизилася до свого братика, так що її обличчя виявилося зовсім близько від нього, і тихо попросила:
— Братику, розкажи мені, будь ласка, який Він — Бог. А то я вже починаю забувати!» (Ден Міллман).
Наталія Педченко