Зима 2015 року. Закарпаття. Я в складі робочої групи беру участь у семінарі. Сиджу, конспектую. Слухаю. Дивлюся. Перед моїми очима стяги багатьох держав: Грузії, Вірменії, Молдови, Болгарії, Америки й наш. Блакитно-жовтий новенький такий, при освітленні поблискує де-не-де, попрасований, бо навіть згинів не видно на тканині. Милує око ця розкішна цнота — невживаність… На перерві присутні фотографуються на його тлі, підходять ближче, вдивляються ніби в картину, розглядають деталі (здавалося б, які?), беруть полотно в руку. «Тактильні люди», — думаю.
Далі вирішення робочих питань, потім святкових. І так година за годиною. Але раптом мій погляд зупиняється на мокрому українському стязі, який самотинно тріпоче на морозному вітрі за вікном. На перерві запитую місцевих працівників, як довго він у них майорить. Ті кажуть, що не пам’ятають відколи, але знають, що господар привіз його з Майдану.
— Франківського? — уточнюю.
— Ні, він до столиці їздив.
— Із прапором?
— Так. З ним поїхав, і з ним же й повернувся.
Далі я не вдавалась у подробиці. Мене більше не цікавила розмова. Мене заполонив стяг.
Підійшла ближче до того, «хто пройшов крізь вогонь». Він висів на кривуватій палиці-очеретині, промоклий до останньої ниточки, з темним сірим відтінком і порваними кутами по боках. Такого красивого прапора України я ще жодного разу не бачила! Випраний на дощі, висушений на морозі, продимлений, намолений, засмолений, проспіваний, зацілований… Дивилася на нього як на особистість, котра бачила всю правду. Тільки говорити вже не могла, бо відібрало мову від усіх тих видінь.
…У дитинстві ми не горнулися до літніх людей. Усе бігли до молодих. Любили молодих учителів, купували в молодих продавчинь, шукали молоду перукарку або кравчиню. А дарма. Старші люди, як прапори, хоч не мають того лоску, але мають душу.
Мені пощастило побувати на презентації україно-польської книги «Щоденник 1943. Щоденник партизанського рейду 23.01.1944 — 06.02.1945» покійного Геннадія Руя, яку видала його дружила Ольга Руй після смерті свого чоловіка.
Багато нового й хорошого було сказано того дня в актовій залі Рівненського краєзнавчого музею, де відбулася презентація цієї книги. Проте згодом до нас вийшла вона — Ольга Руй. Жінка, котрій виповнилося небагато-немало — 89 років, і почала говорити. Про чоловіка, про його ретельні й неупереджені нотатки в щоденнику, про окупаційні режими, про історію Острога, про навчання й службу, про поїздки до Рівного й про сьогодення. Говорила без мікрофону, двома мовами: українською й польською, упевнено, чітко, оперуючи фактами й датами, цікаво та дотепно відповідала на запитання. У мене перехопило подих, як перед тим майданівсько-карпатським стягом…
І звернулася пані Ольга у своїй промові до представника Генерального Консульства Республіки Польща в Україні, аби той допоміг їй. І чим би ви думали? Методичною літературою, польськими підручниками, бо 89-річна жінка викладає польську мову кільком охочим! «Якби я мала трохи книг, то могла б і десять учнів навчати!» — щиро зізналася Ольга Руй. Ми аплодували цій людині стоячи. Подумки я шкодувала, що живу далеко від Острога й не можу стати її ученицею. Не тільки, щоб мову «підтягнути», але й «набутися» з нею. А потім відбулася автограф-сесія. Жінка молодим, красивим каліграфічним почерком грамотно підписувала книги.
Мені подумалося тоді, що не має значення, чи їздять наші люди, вільні від праці (маю на увазі пенсіонери), по світу, як це практикують іноземні бабусі й дідусі, чи ні, вони все одно цікаві люди, бо їм є що розповісти й чим поділитися. Адже збагачує не закордоння, а рідна земля.
Олександр Довженко писав: «Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу». Тоді чому ми, котрі так жадаємо миру, так рідко слухаємо тих, хто володіє цим надмірним миром? Одна із відповідей захована в поезії Адама Міцкевича. Його «Ода молодості» привідкриває нам завісу…
Щасливий той, хто впав при зброї,
Хто тіло в смертельній стужі
Дав іншим на східець до слави нової.
Разом, юні побратими!..
Путь стрімлюща і ковзка.
Сила й страх — то вражі вої.
Хай же сила силу відтиска,
Вчімось бороти переляк змолоду, як герої!
Хто дитям у колисці вдушив змію,
Що потім йому кентаври?
Він видере з пекла долю свою,
До неба піде по лаври.
Того дня мені пригадалася мудрість мірошників. Старші люди пам’ятають роботу вітряка, мабуть, пригадують і те, що чимало їх було на Рівненщині, особливо в північних районах. (Один із наших поліських млинів наразі розміщено в експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові.) Не забули вони й неповторний запах свіжого борошна, і мельника, припорошеного з голови до ніг, від чого здавався якимось особливим, не таким, як усі люди. Його слово було законом, із ним ніхто не сперечався, не сварився. До вітряка з’їжджалися возами, набитими зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл, завжди тут була черга, як казали, «завізно», як і на ярмарку. І звозили сюди не лише зерно, а й новини. Обговорювали, сперечалися, висловлювали свої думки й припущення. А мірошник усе те чув і «на вус мотав». От тому він і був розумним чоловіком!
Біля вітряка точили розмови на найрізноманітніші теми, укладали різні угоди — від купівлі землі до одруження молодих. Де дорослі, там і дітвора: хто з батьком, хто з дідом. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися й гралися. Як набридало й це, починали бешкетувати — деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припиняли ці пустощі. Але всі розуміли — хочеш не набити ґуль у житті, — слухай тих, хто має мудрість.
Коли мірошники закінчували роботу й зачиняли свої млини, то, зазвичай, ті, які мали прапори (а таких було небагато, бо здебільшого ці люди спершу були підприємцями, а вже потім патріотами), ховали їх у середину вітряка. Вони берегли припорошений борошном стяг для своїх дітей чи онуків, кажучи: «Не буде в що оповити дитину, то й у це знамено не соромно загорнути».
Не соромно. Навіть почесно. Бо сповивалося маленьке тільце української дитини в хлібом і сонцем зігріте полотно.
У ці передріздвяні дні, серед щасливої метушні й звучання «Щедрика» Миколи Леонтовича, відомого у світі як мелодія «Carol of the Bells», ми думками час від часу «зазираємо» до теплого Віфлеєму, де народилося Святе Дитя, теж сповите, але покладене не до колиски, а до ясел. Згодом батьки, Йосип і Марія, віднесли свого Ісуса до храму, де їх зустріли старенькі Симеон та Анна. І побачили їхні старечі очі спасіння Ізраїлю (і не тільки), і проголосили їхні немолоді вуста слова благословення! Останні звучать із уст літніх людей по-особливому сакрально. Бог шанує людську старість, але Він також надихає й нашу молодість!
В українців є звичай. Коли в країні жалоба, прив’язувати до прапора чорну стрічку. А коли приходить свято, то просто вивішувати стяг. А я в такі дні прив’язувала б до нього золоту стрічку, символ найціннішого — людського життя на землі. Адам Міцкевич в «Оді молодості» писав:
Радість небесна напоїть
серця тільки ті,
Що поєднані ниткою золотою.
Олена Медведєва,
дитяча письменниця, літературний редактор та координатор клубів Рівненщини МБФ «Клуб “Майбутнє”», засновник та головний редактор видавництва «Креативна книга»