Нарешті тепло, нарешті Єгипет! Я зняла свою теплу куртку та махрову шапку. Приїхати у +21 після –15, це не абияке задоволення. Я тягнула за собою валізу та намагалася розгледіти серед натовпу людину, яка мала мене зустріти. «Ви Соломія?» – запитав незнайомець. «Так», – кивнула я. За 5 хвилин я сиділа в таксі, яке мчало автострадами Каїру, відвозячи мене до місця мого тимчасового проживання. «Ось ваша кімната на наступні два місяці», – власник готелю вручив мені ключі. Загалом все було так, як і очікувалося: ліжко, невелика шафа та стіл. Жити можна. З вікна мені відкривався вид на столицю Єгипту. Каїр був як на долоні! Невеликі цегляні будиночки, вузесенькі, переповнені транспортом вулиці, сотні маленьких магазинчиків, а поруч — височенні мінарети та красиві храми. Звуки міста дуже особливі. Першу ніч було доволі важко спати, адже голосні розмови людей, сигнали машин та слова молитви, що звучали звідусіль, створювали якесь неймовірне звучання та задавали місту особливий музичний тон. Проте згодом ти звикаєш до цієї музики, і вона стає ніби частиною твого повсякденного життя.
Для будь-якої дії в житті має бути визначена мета. Саме мета наділяє те, чим ми займаємося, певним сенсом, дає пояснення, чому ми робимо ці дії. Коли я збираюся щось зробити, для мене як віруючої у Бога людини, є надзвичайно цінним не просто зробити те, що мені хочеться, а зрозуміти й виконати Божу волю. Цього принципу я дотримуюся, тому що так учить нас Слово Боже — Біблія, де написано, що «…хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Iв. 2:17).
У Єгипет я їхала з особливою метою. У мене не було планів відпочивати чи розважатися. Від самого початку я знала, що їду працювати вчителем англійської мови для бідних дітей. Варто зазначити, що в мене було багато причин, які могли перешкодити поїздці в цю африканську країну: карантинні заходи, пов’язані з пандемією, проблеми з власним здоров’ям, відсутність коштів та багато іншого. Я молилася до Бога й просила, щоб здійснився Його задум. Божу волю стосовно поїздки змогла зрозуміти через те, що Господь допоміг подолати труднощі й послав усе необхідне.
Ось і перший робочий день. У голові лунали тисячі запитань: «Де буду працювати? Чи сподобається місце? Чи буде там безпечно?» З цими думками сіла в автобус, який повинен був відвести мене до “Caritas” center – громадської організації, яка надає допомогу дітям із групи ризику. Щоб добратися до мого місця роботи, потрібно півтори години. Не можна сказати, що я не хвилювалася. Хвилювалася і навіть дуже. Проте не було куди відступати й потрібно було рухатися обраним шляхом.
Ось вхід у дитячий центр. Наскільки все красиве, прибране, доглянуте. «Гаразд, — вирвалося у мене, — за безпеку можу не хвилюватися». Заходжу в кабінет менеджера. З якою усмішкою мене зустріли, з якою гостинністю! Відверто кажучи, я була здивована. Усі питання та хвилювання, які супроводжували мене дорогою на роботу, кудись позникали, а на їхнє місце прийшло переконання, що мені тут буде добре! «Яких дітей мені дадуть навчати?» — поцікавилася я. «Це хлопчики, які жили на вулиці й за якими не доглядали батьки!» — відповів менеджер. До мене повернулося хвилювання, адже я ніколи не працювала з такими дітьми. І знову у голові тисячі питань: «Чи будуть вони мене слухатися? Що я зможу їх навчити? Як себе правильно вести в чужій культурі?»
Мене провели в клас до дітей. Там було 18 хлопчиків віком від 4 до 14 років. Їхні темні очі пильно спостерігали за мною. Ми почали знайомитися, проте моє ім’я виявилося для них надто складним для запам’ятовування. «Ти не проти взяти собі арабське ім’я?» — запитала мене менеджер. Доволі дивна пропозиція, проте я погодилася. Три секунди роздумів і ось я вже не Соломія, а Лейла. Як мені сподобалося звучання та значення цього імені. Лейла в перекладі з арабської означає «ніч». Для мене ніч асоціюється зі спокоєм, тишею та відпочинком. Ось саме цих речей мені не вистачало наступних майже два місяці.
Перший тиждень був найважчим для мене. Кожного дня, повертаючись з роботи, я падала на ліжко й не мала сил навіть зняти взуття. Я й раніше усвідомлювала, що навчати дітей — справа не з легких. У тих умовах видавалося, що поставлені переді мною завдання виконати неможливо. Як разом навчати дітей різного віку, які, до того ж, не слухаються та постійно сперечаються між собою? Не раз мені доводилося зупиняти жорстокі бійки. Майже ні в кого не було бажання вчитися. І основна проблема — ми абсолютно не розуміли одне одного, оскільки вони розмовляли лише арабською мовою, якою я, на жаль, не володію. Під час проведення своїх перших уроків я витрачала майже весь час на те, щоб заспокоїти своїх учнів, створити тишу в класі. На викладання матеріалу залишалося не більше десяти хвилин. Діти ніяк не могли збагнути, для чого їм вчити таку не зрозумілу для них англійську мову. А мені ж так хотілося закласти в них основи, необхідні для подальшого вивчення іноземної мови.
За цілий тиждень діти не вивчили жодного слова. Я не могла зрозуміти, що не так? Одного вечора я подзвонила до своєї мами, яка є педагогом з великим стажем роботи: «Мамо, чому в мене нічого не виходить?» Відповідь мами я запам’ятаю на все своє життя: «Соломіє, а чи спробувала ти стати цим хлопчикам справжнім другом?» Я замислилася, і справді, у гонитві за досягненням поставленої мети я перетворилася на сувору вчительку, яка за будь-яку ціну прагне «вбити у голову» своїм учням знання. Звісно, головне завдання для вчителя — це навчити дитину, проте він може також стати другом та наставником для неї. І досить часто від побудованих дружніх стосунків залежить, наскільки вчитель зможе досягнути своєї мети.
Відтоді я почала шукати спосіб, як стати другом для цих дітей. Спостерігаючи за своїми учнями, я помітила, що всі мої вихованці захоплюються футболом. Заради футболу вони готові на все. Тоді я вирішила скористатися цим і поєднати гру у футбол з вивченням англійської мови. Кожного заняття ми працювали над вимовою, вдосконалюючи фонетичні навички, а потім влаштовували змагання з футболу. Після цього ми знову поверталися в клас і виконували різноманітні лексичні та граматичні вправи. Якщо діти добре працювали та дотримувалися дисципліни, то в кінці уроку на них чекав бонус — огляд футбольних матчів з їхніми улюбленими футболістами. Ця ідея так сподобалася моїм учням, що тепер вони самі просили мене позайматися з ними англійською. Так ми стали однією дружною командою, діти змінили ставлення до навчання та один до одного, а я змогла досягнути поставлених завдань.
Поясненням, чому все змінилося, було не лише зацікавлення моїх учнів. У своїй практиці викладання я користуюся ще одним дуже важливим і, переконана, дієвим способом досягнення хороших результатів у навчанні — це молитва за кожного свого учня. Ніхто не буде заперечувати, що для того щоб помолитися, потрібно набагато менше часу, ніж на втлумачення знань дітям, які не бажають навчатися. У Слові Божому написано: «…Благословляйте, знавши, що на це вас покликано, щоб ви вспадкували благословення» (1 Петр. 3:9). У тих умовах, де я працювала, не було можливості відкрито говорити про віру в Господа Ісуса Христа, але своєю працею, небайдужістю і любов’ю до ближнього, а також своїми молитвами я мала можливість залишити хороший слід у житті вісімнадцяти єгипетських хлопчиків.
Дуже приємно, коли ти не лише ставиш перед собою мету, але й досягаєш її. Неможливо передбачити всі труднощі на своєму шляху. Проте я зрозуміла, що кожного разу, покладаючи надію на Бога, прикладаючи зусилля й прислуховуючись до цінних порад, є можливість не просто подолати труднощі, але й отримати цінний досвід, який можна далі використовувати в житті. Тобто, навчаючи інших, можеш навчатися сам.
