Не бійся ворогів — у найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів — у найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих — вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада й убивство (Бруно Ясенський).
Кожний із вас, напевно, знайомий із відомим зображенням трьох мавп, одна з яких закриває очі, друга вуха, а третя — рот. Це ображення має філософське значення й символічно передає зміст східної мудрості: «Якщо я не бачу зла, не чую про зло й нічого не говорю про зло, то я захищений від нього». Але цікаво, що в сучасному суспільстві цей символ розуміють дещо поіншому — «відчуження від усього й байдужість до всього». Часто можна зустріти це зображення на листівках, футболках, чашках, у вигляді статуеток.
На мою думку, це зображення яскраво ілюструє внутрішній стан сучасного суспільства. З появою Інтернету, ґаджетів, соціальних мереж разом із усіма безсумнівними плюсами прогресу до нас прийшли і його негативні впливи. Навушники у вухах, очі невідривно прикуті до екранів планшетів, ноутбуків, телефонів — саме такий образ постає в уяві, коли думаю про підлітків XXI ст. «Мовчазні діти» дуже зручні батькам, тому що зазвичай удома тихо, ніхто їх не турбує, не ставить складних і незручних запитань, але за цим видимим спокоєм назріває проблема, виростає покоління душевно паралізованих людей, які живуть у вигаданому світі й абсолютно байдужі до реалій життя. Вони не бачать людей похилого віку в транспорті, яким потрібно поступитися місцем, вони не чують благання про допомогу, вони не вітаються при зустрічі в під’їзді. Їхній світ стерильно вичищений від реальних проблем і активно заповнений віртуальними, які можна вирішити без особливих зусиль усього лиш одним клацанням мишки або ж дотиком пальця.ожний із вас, напевно, знайомий із відомим зображенням трьох мавп, одна з яких закриває очі, друга вуха, а третя — рот. Це зображення має філософське значення й символічно передає зміст східної мудрості: «Якщо я не бачу зла, не чую про зло й нічого не говорю про зло, то я захищений від нього». Але цікаво, що в сучасному суспільстві цей символ розуміють дещо по-іншому — «відчуження від усього й байдужість до всього». Часто можна зустріти це зображення на листівках, футболках, чашках, у вигляді статуеток.
Як би хотілося так легко змінювати те, що відбувається… одним «кліком»… Але в реальному житті все зовсім по-іншому. І ми це гостро відчуваємо особливо останнім часом.
Війна прийшла на нашу землю неочікувано. Вона сколихнула українське суспільство, що звикло до миру й розміреного способу життя. Ми опинилися віч-на-віч зі страшною руйнівною силою зла. Від такого раптового удару частина суспільства начебто прокинулася від довгого сну. І на превелику радість ми переконалися, що приказка, якою описують українців — моя хата скраю, я нічого не знаю — не стосується всього суспільства. Виник потужний волонтерський рух із забезпечення армії й переселенців, змушених утікати від військової агресії «братнього» народу. Особливо зворушливо дивитися, як ці події вплинули на дітей. Вони дарують малюнки військовим, плетуть маскувальні сітки, виймають уміст власних скарбничок, щоб допомогти тим, хто вдень і вночі, ризикуючи життям, захищає нас. Але це лише частина суспільства й частина дітей. Інша ж частина українців ще глибше застромила навушники у вуха й продовжує жити так, начебто нічого не відбувається. Влучно зазначив Святослав Вакарчук: «Україна поділена зовсім не на тих, хто хоче йти на Схід чи на Захід. Україна поділена на тих, хто хоче кудись іти, і на тих, хто нічого не хоче». Ті, хто нічого не хоче, живуть так, начебто немає війни, тисяч поранених і вбитих, начебто лихо, що спіткало рідну землю, ніяк їх не стосується. І можливо, це найкращі учні в школах і вузах, але чи будуть вони найкращими громадянами нашої країни? Чи будуть вони хорошими синами й дочками для своїх батьків? Вірними друзями? Надійними чоловіками й дружинами і люблячими батьками?
Війна, як шторм, збурила весь бруд і сміття, що прижився в нашій християнській країні. Вона виявила справжні цінності кожної людини, змусила зазирнути в глибину власної душі. Усе, що ми завзято будували на піску, розвалилося під натиском проблем. І ми йдемо знову в храми, молимося й усією душею відчуваємо, що без Божої сили, без Христа в серці нам не вижити, не вистояти. Без любові до Бога немає любові до ближнього, без любові до ближнього немає любові до Бога. Саме любов до Бога й ближнього спонукує людей до відчайдушних учинків, до самопожертви, до подолання невимовних труднощів. Вона повертала хлопців під кулі на Інститутській за пораненими друзями. Вона стояла, молячись на колінах, у центрі Донецька й терпіла знущання й побої. Вона вже рік під «градами», «ураганами», «смерчами» захищає нас від настання військового хаосу на всій території країни. Людина з вірою в серці перетне межу можливого, пройде через нерозуміння й невдячність, через страх і перешкоди. Так ішов Христос, до тернового вінка й хреста. І так живуть справжні християни. Вони хочуть більшого. І вони ніколи не скажуть: «Моя хата скраю». Не за словами й приналежністю до якоїсь деномінації, а за ставленням до навколишнього судитиме нас Господь: «Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене» (Мт. 25:36).
Але як можна вплинути на людей, які «нічого не бачать, нічого не чують, нічого не говорять»? Є один дуже дієвий спосіб. У Євангелії від Марка описана історія про чотирьох небайдужих, які принесли до Христа паралізованого чоловіка. Вони не могли пробратися до Ісуса через скупчення людей. Але вони настільки вірили, що Христос може допомогти, що розібрали дах будинку й спустили паралізованого через отвір у стелі прямо до ніг Ісуса. Вони дуже хотіли вплинути на життя свого приятеля й щиро вірили, що саме Ісус може йому допомогти. Їхня віра й очікування цілком виправдалися — життя паралізованого відтоді повністю змінилася. Він пішов додому здоровим і тілом, і душею. Справжня віра робить людей відважними, творчими й сміливими. І ще вона обов’язково впливатиме на життя тих, хто в цьому має потребу. Часто саме віра й жертовність інших змінює життя душевно паралізованих.
Тому ведіть своїх друзів, учнів, колег до Христа, щоб їхнє серце ожило. Щоб очі побачили світ в іншому світлі, побачили тих, кому боляче й важко, кому страшно й самотньо. Після зустрічі з Христом люди обов’язково змінюватимуться.
Замість висновку хочу поділитися історією невідомого автора про те, наскільки важливо мати відкриті очі й небайдуже серце.
***
Одного разу, коли я був ще новачком у старших класах, я побачив хлопця з мого класу, який крокував додому зі школи. Його звали Марк. І здавалося, що він тягне на собі всі книги й підручники, які тільки мав. Я ще подумав: «І чого це він несе всі свої книжки додому в п’ятницю? Якийсь дивак!!!» У мене самого були гарні плани на вихідні (футбольний матч із друзями завтра після обіду), тому я знизав плечима й пішов далі.
Але раптом помітив ватагу хлопців, що бігли просто до Марка. Вони вибили всі книги в нього з рук і штовхнули так, що він упав, а його окуляри відлетіли далеко вбік. За мить хлопці, регочучи, побігли далі. Марк підвів голову, і я побачив у його очах такий сум, що моє серце защеміло.
Коли я підійшов ближче, він повзав по траві, розшукуючи свої окуляри. Я вручив йому його окуляри й сказав: «Ці хлопці ще шмаркачі. Зачекай, вони ще отримають своє від життя». Він подивився на мене й сказав: «Привіт, спасибі!». І на його обличчі з’явилася широчезна усмішка, одна з тих, якими висловлюють щиру вдячність.
Я допоміг йому зібрати книжки й запитав, де він живе. Виявилося, що недалеко від мене і що він зовсім недавно перейшов у нашу школу з приватної. Марк виявився класним хлопцем, я запросив його пограти в футбол з моїми друзями, і він погодився. Ми провели разом вихідні, і чим ближче ми знайомилися, тим більше він подобався мені й моїм друзям теж.
У понеділок ранком я побачив Марка знову з величезною пакою книг і запитав: «Друже, ти, напевно, хочеш натренувати м’язи, тягаючи купи книг!» Він лише всміхнувся й простягнув мені половину книг.
Протягом наступних чотирьох років ми були найкращими друзями. Закінчуючи школу, мріяли про продовження навчання в коледжі. Марк вирішив стати лікарем, а я — займатися футбольними справами.
Настав день випуску. Марк, якому доручили підготувати прощальну промову від нашого класу, помітно хвилювався, але мав неперевершений вигляд. Він належав до числа тих хлопців, хто реально знайшов себе в старших класах. Йому дуже пасували окуляри, і я знав, що всі дівчата обожнюють його (і навіть іноді трішки ревнував).
Щоб заспокоїти друга, я поплескав його по спині й сказав: «Давай, великий хлопче, все буде добре!!!» І на його обличчі з’явилася така знайома мені вдячна усмішка.
Відкашлявшись, він розпочав: «Закінчення — це час сказати «спасибі» всім тим, хто допоміг тобі пройти через усі ці роки. Твоїм батькам, учителям, рідним, можливо, тренерові, але особливо… друзям. Я хочу сказати, що стаючи для когось другом, ви робите найкраще, що тільки можна зробити. І прикладом цього є моя життєва історія».
Я дивився на свого друга й не міг повірити, що він розповідає історію про те, що відбулося того дня, коли ми зустрілися вперше. Виявляється, він запланував учинити самогубство в ті вихідні. Тому й витягнув усе зі своєї шафки в школі, щоб мамі не довелося це згодом забирати, і потягнув усі свої речі додому.
Розповідаючи, Марк був дуже серйозним і лише один раз злегка всміхнувся мені. «На щастя, я врятований. Мій друг урятував мене від огидної речі». У залі була повна тиша, коли найпопулярніший хлопець у школі розповідав про найслабший момент свого життя.
Я бачив його батьків, які дивилися на мене й всміхалися тією ж вдячною усмішкою. Тоді я усвідомив одну важливу істину. Ніколи не недооцінюйте сили своїх дій. Одним маленьким жестом ви можете змінити чиєсь життя в кращий або гірший бік.
Бог помістив нас поруч, щоб ми могли впливати одне на одного різними способами. Друзі — це як ангели, які піднімають нас на ноги, і коли трапляються якісь неприємності з нашими крилами, нагадують, як злетіти!
Наталія Педченко,
виконавчий директор Асоціації місіонерських церков євангельських християн України