Ведуча. Іринка жила з бабою Орисею у старій похиленій хаті. Її мама працювала в місті й навідувалася до них дуже рідко. А про батька Іринка взагалі нічого не знала. Одного вечора дівчинка підійшла до баби Орисі й несміливо запитала.
Іринка. Бабо, а чому всі діти живуть з мамами й татами, а я тільки з вами?
Баба Орися. Відчепись, пусте дівчисько! Бач, яка допитлива!
Ведуча. Іринці вже виповнилося шість років, але вона ще не ходила до школи й не розуміла багатьох речей. Не розуміла, чому її не любить баба Орися? Чому мама не хоче її забрати з собою в місто? Чому в неї немає батька? Багато подібних запитань роїлося в її дитячій голівці. Дівчинка дуже любила заховатися у далекому куточку великого занедбаного саду й розмовляти вголос сама з собою.
Іринка. Ось скоро приїде моя мама. Вона привезе мені гарне платтячко, новий портфель і я піду до школи. А вчителька все мені пояснить. Я її запитаю про що тільки захочу. І тоді баба Орися не буде казати, що я пусте дівчисько.
Ведуча. Іринчині солодкі мрії перервав сердитий голос баби Орисі.
Баба Орися. Ірко, де це ти ділася? Бач, заховається так навмисно, щоб нічого не робити!
Ведуча. Баба Орися завжди сердилася, докоряла й нарікала перед людьми на нещасну дівчинку.
Баба Орися. Ходи швидше, ліниве дівчисько. Біжи до ставка й прижени каченят.
Ведуча. Іринка швиденько побігла до ставка. Каченята не хотіли виходити з води, і дівчинка вирішила застосувати до них методи баби Орисі.
Іринка. От непотрібні, пусті та ліниві каченята! Ану швидко вилазьте із ставка та бігом біжіть додому! Зараз баба Орися вам покаже…
Ведуча. Минало літо… Кожний день Іринка чекала свою маму, та вона не приїжджала. Дівчинка вивчила розклад руху всіх автобусів, які проїжджали через їхнє село. Кожна молода жінка, яка виходила на зупинці, здалеку була схожа Іринці на маму.
Іринка. Мабуть, моя мама захворіла. Або в неї дуже багато роботи. А може, вона вже забула про мене і я назавжди залишуся з бабою Орисею?.. Цікаво, чи віддасть мене баба Орися до школи, чи ні?
Ведуча. Якось уранці Ірина почула, що бабуся з кимось голосно розмовляє в сусідній кімнаті. Дівчинці перехопило подих від радості та хвилювання. Вона причаїлася в ліжку й вирішила не вставати, а послухати, з ким розмовляє баба Орися.
Іринка. Це ж, мабуть, мама приїхала! Зараз вона зайде до мене! Ой, що ж то вона мені привезла?
Ведуча. Іринка, здавалося, не дихала. Розмова ставала все голоснішою. Баба Орися сердито бурчала.
Баба Орися. Добре тобі, Олено, базікати. У тебе діти, як діти. Одружилися, працюють, самі дають собі раду й своїм сім’ям. А моя дочка, бач, що мені втнула? Покинула на мене цю безталанну дівчину, та й роби з нею що хочеш. Нікому вона не потрібна: ні батькові-п’яниці, — де його носить? — ні моїй Гольці. Літо минає, а вона й не думає приїхати. То ж треба вже цю дівчину якось випровадити до школи.
Баба Олена. Яка школа? Віддай її в інтернат. Хіба ти прогодуєш та вивчиш її за свою пенсію?
Баба Орися. Та де ж той інтернат? Туди потрібно якісь «бумаги» збирати, а я хіба знаю?
Ведуча. Ірина все зрозуміла. Гіркі сльози затьмарили ранкові промені літнього сонечка, що пробивалося крізь шибку. Щось заболіло в грудях і в голові, темні хмари насунулись на її оченята.
Іринка. Мама не приїде. Вона ніколи не приїде. Мене ніхто не любить… Навіщо я народилася на цей світ?
Ведуча. Тяжкі, недитячі запитання мучили Іринчине серце. З її личка зовсім зникла усмішка. Кожний день вона чекала, що станеться ще щось страшніше. До першого вересня залишилося кілька днів. Усі діти готувалися до школи. Їхали в місто й купували новенькі шкільні форми, розмальовані портфелі, зошити, книжки та кольорові олівці. Якось увечері бабуся покликала Ірину й дала їй невеличкий пакунок.
Баба Орися. Візьми-но подивися. Це твоя мати передала тобі щось до школи.
Ведуча. Іринка не зраділа й не здивувалася. Мовчки розгорнула пакунок. Темне платтячко, червоний светрик, декілька зошитів, кулькова ручка. А в думках тремтіли слова:
Іринка. Уже не приїде… Ніколи не приїде…
Ведуча. Першого вересня Іринка пішла до школи на урочисту зустріч із вчителями та учнями. Вона йшла сама. Цілий ранок Іра благала бабу Орисю, щоб та пішла з нею до школи хоча б сьогодні, та дарма…
Баба Орися. От придумала! Ти що, дороги не знаєш?
Ведуча. Біля школи лунала музика. Усі діти були з квітами в руках. Один хлопець штовхнув Іринку й голосно вигукнув:
Хлопець. От, опудало, хоч би квітку вчительці принесла.
Ведуча. Саме в цей момент підійшла до Ірини Марія Федорівна.
Учителька. Іринко, доброго дня. Яка ти сьогодні гарна! Ходімо зі мною, я познайомлю тебе з учнями твого класу.
Ведуча. Марія Федорівна пригорнула дівчинку міцно до себе й повела до дітей. У школі Ірині сподобалось усе: і просторий клас, і її парта біля вікна, і Мирослава, яка сиділа поруч із нею. Але найбільше Іринці сподобалася Марія Федорівна. Дівчинка просто не зводила очей зі своєї вчительки.
Іринка. Яка вона гарна! І добра! І розумна! Моя вчителька знає про все! Як приємно, що вона буде мене вчити!
Ведуча. Наступного дня Іринка з радістю прибігла до школи. У її щоденнику були записані чотири предмети: читання, математика, музика й християнська етика. Усе було цікаво Іринці. Вона намагалася бути слухняною й уважною. Сиділа тихо, із Мирославкою розмовляла тільки пошепки й відповідала на всі запитання Марії Федорівни. А на останньому уроці Ірину чекала несподівана радість, справжній сюрприз. На уроці християнської етики вчителька читала дітям Дитячу Біблію й показувала гарні кольорові малюнки. Марія Федорівна розповідала про Сина Божого Ісуса Христа. Про те, що Він залишив небо й прийшов на землю, щоб спасти людей від їхніх гріхів, дати їм прощення, помилування й вічне життя в небесах.
Марія Федорівна сказала, що Ісус любить усіх людей і особливо дітей. Ірина слухала, але задивилася на маленьку пташечку, яка сіла на підвіконні.
Щоб привернути увагу дівчинки, вчителька звернулася до неї.
Учителька. Іринко, ти чуєш, Ісус тебе любить і хоче бути твоїм вірним другом! Він ніколи тебе не зрадить, не покине, а буде з тобою поряд усе життя! Будь уважною на уроці, а то ти про щось замріялася.
Ведуча. Дівчинка здригнулася від несподіванки, відірвала погляд від маленької пташки й здивовано запитала:
Іринка. Мене любить??? Хто?
Учителька. Так. Тебе любить Ісус!
Ведуча. Ірина не помітила, коли закінчився урок, і майже не чула, про що далі розповідала Марія Федорівна. Невимовна радість переповнила її дитяче сердечко й теплою хвилькою бриніли в розумі слова любові.
Іринка. Марія Федорівна не може обманювати. Мене любить Ісус! Любить!!! І моя вчителька мене любить!
Ведуча. Ірина вірила цим словам і відчувала лагідний дотик ще незнайомої для неї небесної радості. З того дня Іра з особливим нетерпінням чекала уроку християнської етики. Вона називала його простіше — урок про Бога. Кожний такий урок приносив їй нові відкриття, нові здивування й нову радість.
Іринка дізналася про те, що Ісус є найкращим Другом для кожної людини. І хоч Він живе на небі, з Ним можна розмовляти. Марія Федорівна розповідала про те, як Ісус уздоровлював хворих, зупинив бурю на морі й навіть воскресив мертвого Лазаря. Іринка всім серцем повірила, що Ісус люблячий і всемогутній Бог. Дорогою до школи дівчинка любила дивитися на небо й спілкуватися зі своїм неземним Другом.
Іринка. Ісусе, я знаю, що Ти мене любиш і чуєш. Як добре, що я з Тобою познайомилася! А Марія Федорівна познайомилася з Тобою ще раніше, щоб навчати дітей. А бабуся вже стара, але вона, напевно, ніколи про Тебе й не чула. Мій дорогий Господи, я хочу Тебе попросити, щоб Ти познайомився з моєю мамою, і з бабою Орисею, і … і з татом. Ти ж їх теж любиш?
Я не знаю, як Ти це зробиш, але Ти добре знаєш, як робити чудеса!
Ведуча. Весела дівчинка підстрибувала від радості й наспівувала нову, придуману нею пісеньку!
Алла Маніта,
редактор і ведуча дитячої християнської радіопередачі «Зерна правди»