Дійові особи: автор, двері, поштовий автомобіль.
Автор. Жили собі двері. Це були звичайні двері в під’їзді, зроблені з сосни, які ви, напевно, зустрічали в багатоповерхових будинках. І хоча двері не були зі знатного роду, а походили із звичайних дверей, вони завжди виконували свою роботу чесно, бажаючи бути прикладом для інших. Тільки люди цього не помічали. Вони часто грюкали ними, заклеювали оголошеннями, іноді навіть копали ногами. І, взагалі, двері ніколи не поважали.
Двері. Скільки можна терпіти таке ставлення! Сьогодні один чоловік із дев’ятого поверху так потягнув нас за ручку, що мало не відірвав її. Що за люди? Стараєшся для них — відчиняєшся, зачиняєшся, а вони тільки й знають, що ображати нас!
Автор. Так двері скаржились на своє життя, але ніхто не звертав уваги на їхнє буркотіння. Хіба що поштовий автомобіль, який кожного ранку під’їжджав до під’їзду. Поштовий автомобіль багато бачив у своєму житті, через нього проходило стільки газет, журналів і листів, що він знав про людей усе. Принаймні, так думали про нього двері.
Поштовий автомобіль. Привіт, двері! Як життя?
Двері. Та ніяк! Ну що це за життя? Стараєшся для людей, стараєшся, а вони тобі роблять тільки погане.
Поштовий автомобіль. Про що це ви, дерев’яні?
Двері. Ну, сам подивись. Через нас у день проходить сотня людей, і хоч би хто помив або пофарбував, або добре слово сказав. Квартирні двері всі в пошані. І шкірою їх оббили, і замки гарні вставили. А нам за що дісталась така доля?
Поштовий автомобіль. Ви квартирним не заздріть. Чули, у сусідньому під’їзді в 14-й квартирі злодії двері зламали? Знищили, замок вирвали.
Двері. Та ну? Треба ж, яке нещастя. Значить, і їм несолодко живеться. І все через людей.
Поштовий автомобіль. Послухайте, але ж ви для людей тут стоїте, для них і створені. Хочеш — не хочеш, а треба прощати.
Двері. Прощати? Та скільки можна? Ми їм стільки прощали, досить. Зачинимось і не випустимо нікого, тоді всі запізняться на роботу! (пауза) А скільки разів треба прощати?
Автор. Поштовий автомобіль був авторитетом для дверей. Він напевно повинен знати, скільки разів потрібно прощати.
Поштовий автомобіль. А от ви спробуйте, розв’яжіть приклад. Скільки буде сімдесят разів по сім?
Автор. Двері задумались. Їм дуже хотілось швидко розв’язати цей приклад, щоб показати, що вони хоча із простих, але освічені.
Двері. Це буде 490.
Поштовий автомобіль. Так це і є число прощень. Чотириста дев’яносто разів. Стільки разів простити під силу тільки сильним.
Автор. Це й зачепило гордість дверей.
Двері. Думаєш, ми не зможемо?
Поштовий автомобіль. Не знаю, це число мені здається дуже великим.
Автор. І щоб ще раз довести автомобілю, що вони, прості двері, насправді не такі й прості, двері вирішили виконати це непосильне завдання.
Двері. Вирішено! Відсьогодні починаємо вести рахунок. Простимо 490 разів, а потім тримайтесь!
Поштовий автомобіль (від’їжджаючи). Нехай щастить!
Автор. Автомобіль поїхав далі розвозити пошту. А двері з твердим наміром прощати стали з нетерпінням чекати першого, хто б їх образив. Образи не забарилися. Хлопчик із 9-ї квартири, вибігаючи з під’їзду, зачинив двері так, що їх мало із завіс не зірвало.
Двері. Ой, як боляче! Прощаємо. Ми йому прощаємо. Один є.
Автор. Потім прийшла якась тітка і, вимастивши всі двері клеєм, приліпила на них оголошення, у якому йшлося про те, що гарячої води завтра не буде.
Двері. Невелика біда, але прощаємо. Два.
Автор. Потім прибігли діти й крейдою написали всякі слова.
Двері. Діти, що ви робите? Нам за вас соромно! Але ми вам прощаємо…
Автор. Так продовжувалось день за днем. Число прощень росло. Двері навіть раділи в глибині своєї деревини, коли їх ображали.
Двері. Так, скоро буде чотириста дев’яносто, а значить, ми зможемо помститися.
Автор. У поштового автомобіля випала вільна хвилинка, і вони знову змогли поговорити, коли він заїхав у двір.
Поштовий автомобіль. Ну що, рахуєте? Скільки вже прощень?
Двері. 87! До числа 490 залишилось рівно 403!
Поштовий автомобіль. Часто ображають?
Двері. У нас все записано. Ми облік ведемо. Ось вчора, наприклад, нас два рази так сильно потягнули за ручку, що мало її не відірвали. А позавчора нас не зачинили добре на ніч. Здійнявся сильний вітер, розхитував нами цілу ніч.
Автор. Поштовий автомобіль здивувався розповіді дверей.
Поштовий автомобіль. І звідки у вас стільки сили береться, щоб прощати?
Двері. А нам навіть подобається. Ми просто знаємо, що коли-небудь їм доведеться за це розплачуватися. Це нас і надихає.
Поштовий автомобіль. Недобра це справа — помста. Та мені пора, я поїхав.
Автор. Автомобіль поїхав, а двері залишились зі своїми образами. Та вони запримітили за собою, що бажання помсти вже не так надихає їх. Прощення стало даватися все важче.
Двері. Сто сімнадцять, сто вісімнадцять… Бідні ми, бідні.
Автор. Двері засумували. Ніхто не помічав цього. Але вони вперто йшли до своєї мети, яку вирішили досягти за будь-яких умов. Скоро образи стали для них чимось звичним, і вони прощали, не задумуючись. Якось по інерції. Поштовий автомобіль не завжди під’їздив до їхнього будинку. Але коли це траплялося, вони завжди радо спілкувалися.
Поштовий автомобіль. Ще тримаєтесь?
Двері. Тримаємось.
Поштовий автомобіль. Скільки разів уже простили?
Двері. 238.
Поштовий автомобіль. Залишилось, значить, 252. Та ви пройшли майже половину дороги. Важко?
Двері. Ти знаєш, ми звикли.
Поштовий автомобіль. Звикли що? Прощати?
Двері. Так, це не так уже й важко. Просто потрібно тренуватись. Спочатку число 490 здавалось нам недосяжним, тепер ми точно знаємо, що дійдемо до фінішу.
Поштовий автомобіль. Ну що ж, тримайтеся!
Автор. Двері були навіть трішки горді за себе. Ось як багато вони можуть прощати! І це зовсім неважко. Але одного разу, ввечері, якась компанія підлітків пошкрябала ножем їх гладенькі дошки, випалила вогнем напис «Коля+Оля». Цього разу простити було важко.
Двері. За що? Що ми їм зробили поганого? Як нам боляче! (сумна музика)
Автор. Усю ніч вони рипіли на своїх завісах. Хтось із жителів навіть подумав, що потрібно змастити заржавілі завіси, просто він не знав, що в такий спосіб двері плачуть.
Двері. 349, 350…
Автор. Знову з’явилась сила прощати. Це було дивно, але двері відчули, що прощати для них стало навіть приємно. Це робило їх не просто сильними чи достойними у своїх очах, але наповнювало чимось досі незнайомим — любов’ю до людей.
Двері. Які вони всі різні, усі кудись поспішають, біжать. І в кожного свої клопоти, напевно. У них немає часу звертати увагу на двері в під’їзді. А ми їм ще послугуємо.
Автор. Дверима знову сильно грюкнули..
Двері. 478.
Автор. Поштовий автомобіль на цей раз просто не впізнав своїх друзів.
Поштовий автомобіль. Що з вами, дерев’яні? Чи не зламались ви? Скільки ще залишилось?
Двері. Небагато зовсім. Дванадцять разів простити і все, можна мститися. (зітхають) Тільки, знаєш, нам щось не хочеться.
Поштовий автомобіль. Як? Ви ж були так рішуче налаштовані проти людей! Що з вами сталося?
Двері. Та, не знаємо. Здається, ми навчились їх прощати. (пауза) І ще. Здається, ми навчились їх … любити.
Поштовий автомобіль. Любити? За що? Ви подивіться, вас люди сто років не мили, не фарбували, тільки експлуатують, а ви їх любите!
Двері. Тобі цього не зрозуміти. Цього ми не зможемо тобі пояснити. Тільки не знаємо, що нам робити, коли буде 490. Ми так не хочемо, щоб цей день настав, але число 490 наближається з кожним днем.
Поштовий автомобіль. Ну, я не можу вас зрозуміти, то ви хотіли мстити, тепер не хочете
Двері. А звідки ти взяв це число 490?
Поштовий автомобіль. У моєму кузові одного разу перевозили Біблії. Там було написано, що Христос так учив Своїх учнів. Ну, мені пора.
Автор. Автомобіль поїхав. Двері знову залишились один на один із тими, хто їх ображав. Число 490 швидко наближалось.
Двері. 490, 490. Чому не більше? Що нам робити?
Автор. І ось настав той день, коли двері простили 489 разів. Було вже пізно. Жителі давно спали, коли під’їзні двері стали роздумувати над своєю проблемою.
Двері. Ми, звичайно, можемо замкнутися й нікого не випускати. Можемо притиснути комусь палець. Можемо підставити цвях і порвати комусь плаття. Але… але ми не хочемо!!! Не хочемо 490! Не хочемо мстити!
Автор. Двері знову заскрипіли на своїх заіржавілих завісах. (Сумна музика). Вони проплакали цілу ніч. Знову хтось із мешканців вирішив, що пора змастити ці завіси, а може й пофарбувати двері в під’їзді.
На ранок двері прокинулись від важкого сну. Їм снились числа, великі числа, а найбільше перед очима маячило число 490.
Двері. Ось, що ми думаємо. А чому тільки 490? Ми, може, хочемо більше. Ми, може, хочемо прощати завжди. Хоча Христос і вчив прощати всього 490 разів, а в нас інша математика.
Автор. І двері вирішили відкласти свій план помсти назавжди. І не розуміли вони, що насправді саме цього й навчав Своїх учнів Христос.
Двері. Так, ніби тягар упав із плечей. Як нам легко!
Автор. Вони радісно відчинились першому заспаному мешканцеві, що поспішав на роботу, а він знову подумав, що варто було б увечері пофарбувати двері в під’їзді й змастити заіржавілі завіси.
Прощення — це шлях до спасіння. Щоденно молимось молитвою «Отче наш»: «…і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Тому, щоб отримати прощення наших гріхів, потрібно простити своєму ближньому.
Щоденно в нашому житті відчуваємо боротьбу між добром і злом. Часто маємо добрий намір стати кращими: добрішими, співчутливішими, справедливішими, милосерднішими, працьовитішими, але так само часто відчуваємо, як поволі й дуже хитро підступають до нас лінощі, гордість, образа та багато інших вад. І тоді добрий намір поволі зникає. Щоб залишитися вірними Богові, потрібно в цій боротьбі перемогти зло!
youtube.com /watch?v=JxeJH6lMJqQ
Переклад з російської Ірини Підгорняк