Подається у скороченому вигляді.
Sola Scriptura («Тільки Писання») — один із тезисів, заявлений у лоні протестантської Реформації в Європі. Згідно з ним, Святе Письмо, будучи богонатхненним за своєю сутністю і володіючи силою Божественного авторитету, є єдиним джерелом істини віровчення, непомильним мірилом духовного досвіду та життєвої практики. Цей тезис ґрунтується на біблійних віршах: «Бо пророцтво ніколи не було з волі людини, але від Бога звіщали мужі, натхненні Святим Духом» (2 Петр. 1:21); «Усе Писання богонатхненне й корисне для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності» (2 Тим. 3:16) та ін. Безумовно, у зв’язку з цим тезисом виникає запитання про роль і місце Святого Передання, тобто всього того багатого досвіду Церкви, який, звичайно, неможливо вмістити в рамки одного джерела — Біблії.
Сучасні підходи до вирішення цієї проблеми можна умовно об’єднати в три основні групи:
Згідно з першим підходом, Святе Письмо та Святе Передання є двома самостійними богонатхненними й авторитетними способи збереження та поширення Божественного об’явлення і, відповідно, двома джерелами віровчення, які взаємодоповнюють одне одного (цей підхід відомий у богослов’ї як «теорія двох джерел»)[2]. На цьому стоїть Римо-Католицька церква, тому невипадково ця позиція має назву «латинська схема»[3]. Історично цей погляд ще раз підтвердили на Тридентському соборі в середині XVI ст., що стало своєрідною відповіддю Католицької церкви на принцип Sola Scriptura, заявлений у лоні Західноєвропейської протестантської Реформації.
Другий підхід віддає перевагу Святому Переданню. Саме воно, як вважають прихильники цього підходу, будучи більш давнім та більшим за обсягом, ніж Святе Письмо, містить у собі всю повноту Божественного об’явлення, а Святе Письмо — лише частина Передання або, точніше, одна з форм його вираження. Такого погляду дотримується Православна церква. З позиції сучасного православ’я, погляд на Святе Письмо й Святе Передання як на два джерела віровчення, котрі взаємодоповнюють одне одного, дає підстави вважати, ніби існують два джерела Божественного об’явлення, хоч насправді воно одне — Святий Дух.
Згідно з третім підходом, Святе Письмо, будучи богонатхненним за своєю сутністю, містить у собі все необхідне для розпізнання істини, а також для віри та благочестя. Прихильники цього підходу вважають Передання своєрідним санкціонованим Церквою способом тлумачення Святого Письма. Вони не відкидають Передання як таке, але приймають за умови, що воно не суперечить Писанню. Цей підхід був засвоєний основними течіями протестантської Реформації, і саме цього погляду дотримується сьогодні більшість протестантів.
Писання та Передання як богословські поняття, безперечно, містять у собі певне змістове навантаження. Щодо Писання, християнська Церква визнає 66 книг, що входять до канону Біблії (39 у Старому Завіті, 27 — у Новому), та вважає цей текст богонатхненним, тобто написаним під безпосереднім впливом Святого Духа[4]. Канонічність Святого Письма, що встановлює певні межі священного тексту, визнана в християнському світі більшістю християнських церков. Дещо по-іншому, однак, склалося з Переданням.
Передання фактично не має тих канонічних рамок, які є в Біблії. Саме поняття «Передання» в історії християнської Церкви наповнювалося різним змістом та піддавалося певній еволюції. За часів Христа й апостолів уже існували поняття Писання та Передання, зміст котрих легко можна зрозуміти з Євангелій та апостольських послань. Слово «передання» (грец. paradosis) означає «передавати», «залишати в спадок», указуючи як на саму дію, тобто процес передавання, так і на зміст переданої звістки. Наприклад, у 1 Кор. 11:23 апостол Павло написав: «Бо я прийняв це від Господа і вам передав…» (в ориг. Paredoka, — тут і далі прим. авт.). У цьому значенні слово paredoka мало чим відрізняється синонімічно від дієслова apangello (сповіщаю), яке використовує апостол Іван, кажучи: «Те, що ми побачили й почули, сповіщаємо й вам» (1 Ів. 1:3), — або дієслова elalesan (проповідували), використаного автором Послання до євреїв: «Згадуйте ваших наставників, які проповідували вам Боже Слово» (Євр. 13:7). У цьому випадку «передати», «сповістити», «проповідувати Слово Боже» в певному розумінні ідентичні.
Щодо змісту переданої звістки апостол Павло кілька разів використовує слово paradosis у цьому значенні (2 Сол. 2:15; 1 Кор. 11:2, загалом у Новому Завіті це слово вживається 13 разів). «Передання» в цьому значенні не відрізняється за своїм змістом від апостольської проповіді, воно повністю з нею збігається. Коли апостоли почали записувати Божественну звістку, надсилаючи її у вигляді листів чи послань, ці листи й послання набули статусу «писання». Можна з упевненістю говорити про те, що в ранній апостольській Церкві існувала абсолютна єдність між Писанням та Переданням[5].
Починаючи з II ст., у зв’язку із загрозою проникнення в Церкву численних єресей, складається думка про Передання як санкціонований спосіб тлумачення Святого Письма. Не можна було дозволити, щоб Писання тлумачили довільно або як кому до вподоби. Однак уявлення про те, що саме Писання є богонатхненним Словом Божим, яке містить повноту істини, простежується у творах багатьох отців ранньої Церкви. «Я схиляюся перед повнотою Писання», — писав Тертуліан ще наприкінці ІІ — на початку ІІІ ст.[6] Відомий захисник ортодоксії в боротьбі з аріанською єрессю в IV ст. Афанасій Великий вважав, що Писання «містить достатньо інформації для розпізнання Істини»[7]. Один із каппадокійських отців Церкви Григорій Назіанзинський, бажаючи підкреслити цінність Святого Письма, писав: «Критерієм і мірою кожного положення ми робимо Святе Письмо. Ми схвалюємо тільки те, що можна привести в гармонію зі змістом його текстів»[8].
З часом поняття «Передання» значно розширилося. До складу Передань почали включати Правила святих апостолів, постанови перших семи Вселенських та прирівняних до них Помісних соборів, Символи віри давніх церков, давні літургії, акти мучеників, творіння святих отців і вчителів Церкви, давні церковні історії, урешті, усю давню практику Церкви, зокрема розклад священних часів, облаштування священних місць та священні дії, обряди й церемонії[9]… Урешті-решт, Передання (з великої літери) завдяки проведеному свого часу В. М. Лосським поділу між «Переданням» і «переданням» розуміють як «сам дух життя Церкви», «процес відкриття таємниці, котру сповіщає Дух Святий членам Церкви»[10].
При такому широкому підході до Передання та великої кількості його джерел, звичайно, постає питання про істинність Святого Передання і тих ознак чи критеріїв, які можуть допомогти відрізнити його від передання неправдивого.
…Протестантська позиція щодо питання про співвідношення Писання й Передання ґрунтується на розумінні цього співвідношення, яке існувало за днів Христа й апостолів. Христос і апостоли розрізняли Писання (Мт. 21:42; 22:29; Мк. 14:49; Лк. 24:27; Ів. 5:39; 7:42; 10:35; Дії 8:32, 35; 18:28 та ін.), котре вважалося богонатхненним, отже, наділеним силою Божественного авторитету, і передання, тобто численні правила й постанови, визначені людьми, а тому не богонатхненні. Яскравим прикладом цього можуть слугувати слова Христа: «А Він у відповідь сказав їм: Чому ж і ви порушуєте Божу заповідь через ваші передання? Адже Бог сказав: Шануй батька і матір. І ще: Хто зневажає батька або матір, хай смертю помре. А ви кажете: Хто скаже батькові чи матері: Добро, яким я міг би допомогти вам, є мій дар для Бога; то може й не шанувати свого батька чи матері? Так і ви — задля ваших передань скасовуєте Слово Боже» (Мт. 15:3-6; див. також Мк. 7:1-13). Христос посилається тут на авторитетне пророцтво Ісаї (Іс. 29:13).
Ісус однозначно засуджує сформовану за Його днів практику підміни Писання переданнями старців. Святе Письмо, будучи об’явленням волі Божої, даним через пророків (2 Петр. 1:21), завжди було критерієм істини для народу Божого через свою богонатхненність (див. Іс. 8:20). Саме це Писання, про яке апостол Павло каже: «Усе Писання богонатхненне», представлене за часів апостолів Законом, Пророками та власне Писанням, і є авторитетом як для Христа, так і для Його послідовників. «У відповідь Ісус сказав їм: Помиляєтеся, не знаючи ані Писання, ані сили Божої» (Мт. 22:29). Апостол Павло, переконуючи юдеїв у месіанському подвигу Христа, «від ранку аж до вечора говорив їм, засвідчуючи про Боже Царство, переконував їх про Ісуса із Закону Мойсея і пророків» (Дії 28:23)…
Протягом певного часу апостольську звістку про Христа також передавали усно, доки пізніше не записали. Апостол Павло пише: «Отож, брати, стійте й тримайтеся передань, яких ви навчилися чи то через слово, чи через наше послання» (2 Сол. 2:15). Важливо наголосити: у якій би формі ця апостольська звістка не передавалася, в усній чи письмовій, зміст її не змінювався…
Один і той самий Дух, котрий надихав колись пророків та апостолів передавати Боже Слово, дбав і про збереження цього Слова в історії. Саме Він керував і свідомістю керівників Церкви Христової, допомагаючи зібрати воєдино те, що вже було богонатхненним через своє Божественне походження. Саме так слід розуміти укладання Новозавітного канону в лоні Церкви. Церква, в особі її благочестивих керівників, у молитві стоячи перед Богом, просила про керівництво Духа Святого, щоб розрізнити богонатхненне і не богонатхненне. Той самий Дух просвітлює та навчає щиро віруючу людину, котра сьогодні читає Святе Письмо (Ів. 14:26; 1 Кор. 2:12-13).
Писання є первинним для протестантів саме тому, що являє собою богонатхненне джерело, і з цим еталоном необхідно звіряти будь-яке джерело духовної інформації. Протестанти не відкидають Передання як таке. Принцип той самий, що й за часів Христа і апостолів: Передання треба перевіряти Писанням, а не навпаки.
Надання більшого авторитету Святому Переданню як «єдиному способу сприйняття істини»[11] чималою мірою сприяло применшенню значення Писання в житті Церкви. І хоч Церква визнає Писання яскравим проявом Божественного об’явлення, Словом Божим, однак багато людей вважає Біблію радше предметом культу, аніж живим Словом Божим, адресованим кожного віруючому. Її рідко читають удома, а в храмі, хоч і читають, проте це давно перетворилося на форму чи ритуал, за яким люди, приходячи до храму заради спасенного Слова Божого, його просто не чують. «Факт гіркий, проте безперечний, — пише Архієпископ Михаїл (Мудьюгін), колишній ректор Санкт-Петербурзької духовної академії, — православна людина не знає Слова Божого й не прагне, навіть не вважає за потрібне, знати…»
…І виною цьому — зміщення акцентів з Писання на Передання, наділення Передання особливою сакраментальною роллю, котрої не знали Христос та апостоли. Саме Святе Письмо, будучи богонатхненним за своєю сутністю, має залишатися єдиним критерієм істини, віри, богослужбової практики й особистого молитовного досвіду віруючого християнина, а співвідношення між Святим Письмом і Переданням має бути таким самим, як і за часів Христа й апостолів.
Євген Зайцев, доктор теології, кандидат філософських наук
[2] Див. Мак-Грат А. Введение в христианское богословие. — Одесса: Богомыслие, 1998. — С. 201.
[3] Див., наприклад, Давиденков О., Катехізис: курс лекцій. — М., 1998. — С. 32.
[4] Римо-Католицька церква включає в старозавітний канон і так звані другоканонічні книги (Товіта, Юдіфії, Премудрості Соломона, Маковійські та ін.). У протестантизмі, як і в юдаїзмі, ці книги вважаються апокрифами та не входять до складу Біблії. Православна церква не вважає ці книги канонічними.
[5] Nikos A. Nissiotis, «The Unity of Scripture and Tradition», Greek Orthodox Theological Review 11 (1965-1966): 189.
[6] Цит. за Ведерников А. Указ. соч. С. 63.
[7] Там само.
[8] Цит. за: О Боге, человеке и мире. Из откровений святых отцов, старцев, учителей, наставников и духовных писателей Православной Церкви. — М.: Путь, 1995. — С. 48.
[9] Препод. Макарий. Введение в Православное Богословие. — М.: ACT, 2000. — С. 430-434.
[10] Лосский В. Н. Предание и предания // Журнал Московской Патриархии. — 1970. — № 4. — С. 68.
[11] Лосский В.Н. Так само. — С. 67.