Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові.
Рим. 1:16
Я вивчав основи віри, читав книги оборонців віри та її противників, обдумував усе, що свідчило за віру й проти неї. Так отримав я найсильніші докази, щоб переконати розум… Я не соромлюся Євангелії.
Алессандро Вольта, італійський фізик
Євангеліє — добра новина
Євангелія ( із грецької — «Добра Новина») — це Благовість. На початку свого прилюдного виступу Ісус Христос у родинному місті Назареті (із єврейської — «місто цвіту») Сам назвав Свою діяльність благовіствуванням, благою вісткою, доброю новиною про Царство Боже. «На Мені Дух Господній… Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених…» (Лк. 4:18). Євангелія — Добра Новина, по-церковнослов’янському Благая Вість, Благовість. Учення Ісуса Христа називали Євангелією — Благовістю, а згодом, і книги, що описували життя, діяльність та науку Ісуса Христа, перші християни назвали Євангелією.
Євангелії від Матвія, Марка, Луки та Івана належать до історичних кн иг Нового Завіту. Новий Завіт писали грецькою та арамейською мовами протягом 50 років після вознесіння Ісуса Христа. Арамейською, тобто староєврейською, мовою говорив, властиво, Сам Христос. Умираючи на хресті, розп’ятий Ісус промовляє останні слова арамейською мовою: «Елі, Елі, лама савахтані?», що дослівно означає: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46). Розпинателі в той час насміхалися з Христа, думаючи, що Він кличе пророка Іллю на поміч, а Христос молився словами Псалму 22 (21) до Свого Отця.
Новий Завіт складається з 27 книг, до яких належать чотири Євангелії та Дії апостолів, що складають історичні книги, повчальні (листи апостолів Павла, Якова, Петра, Івана, Юди-Тадея) та пророча книга Івана Богослова Одкровення (Апокаліпсис). Євангелістами, що проповідували науку Христа Господа, розповідали про Нього Самого, Його життя, були: Матвій (Матей або Матфей), Марко, Лука та Іван (Йоан або Іоанн). Із них тільки улюблений учень Іван і колишній митар Матвій (Левій) були апостолами (з грецької — «посланці») Ісуса Христа. Марко був учнем, тлумачем та перекладачем апостола Петра, а Лука — лікар і художник, що, за переданням, першим змалював Матір Ісуса Христа, був секретарем апостола Павла. Сам Павло не належав до числа 12 апостолів, бо спочатку переслідував християн.
Найбільш читаними є книги Нового Завіту, які щодня й щосвята в східній традиції читають у церквах, починаючи з Пасхи, з першого розділу Євангелії від Івана. Протягом цілого року вичитуються всі історичні та повчальні книги, крім пророчої.
Три перші Євангелії є синоптичні (дослівно — «з одного погляду»), бо зближені за змістом і простим описовим укладом, а Євангелія від Івана є доповненням до перших трьох, писана в глибокому філософському розумінні. Славетний лист (1 Кор. 13) апостола народів Павла, якого євангелізував Сам Христос, оспівує гімн любові. У першому посланні Івана Богослова дається найзмістовніше і найкоротше визначення Бога — «Бог є Любов», що відповідно звучить грецькою мовою: « » (1 Ів. 4:8).
Євангелія від Матвія (писана гебрейською, а потім редагована арамейською мовою в 50–60 рр.) починається від народження й дитячих років Ісуса Христа, потім описує діяльність Ісуса в Галілеї й суміжних країнах та в Юдеї та Єрусалимі (із єврейської — «володіння миру»). Закінчується вона оповіданнями про страждання, смерть і прославлення Ісуса Богочоловіка.
Марко розпочинає Євангелію (писана грецькою після 64 р.) одразу ж після прилюдного виступу Предтечі Христа — Івана (Йоана) Хрестителя. Опісля розповідає про діяльність Ісуса в Галілеї, потім Переї та Юдеї, закінчуючи описом Його страждань, смерті та прославлення.
Лука починає Євангелію (писана грецькою мовою в 75–80 рр.) від сповіщення ангелом звістки про народження Предтечі, доповнює її подією народження і дитячих літ Христа. Потім оповідає про приготування Його до прилюдної діяльності, а пізніше — про Його вчинки, навчання в дорозі через Перею до Юдеї. У кінці описує діяльність Ісуса Христа в Єрусалимі, Його страждання й прославлення.
Євангеліст Іван починає Євангелію (писана грецькою мовою в кінці І ст.) прологом про Предвічне Слово-Бога: «», що з грецької мови означає: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). У православних і греко-католицьких храмах чуємо читання Євангелії від Івана на Пасху старослов’янською, українською, грецькою мовами, а також латинською мовою: «In principio erat Verbum et Verbum erat apud Deum et Deus erat Verbum». Іван Богослов розповідає про хрещення Ісуса Христа над Йорданом, про діяльність у Єрусалимі, Юдеї, Самарії, Галілеї. Опісля оповідає, як Ісус Христос об’являє Свою божественність перед ворогами — єврейськими старшинами, фарисеями та саддукеями в Юдеї та в Галілеї, а потім перед Своїми учнями та про справу відкуплення — страждання, смерть і воскресіння. Євангелія від Івана відрізняється від інших Євангелій за композицією та змістом. Апостол Іван Богослов у своєму творі представляє Ісуса Христа споконвічним Словом (Логосом) та Спасителем всього людства.
Ісус Христос — Богочоловік, Воплочене Боже Слово
Євангелісти навчали, що: Ісус є Христос (Матвій); Він є Божий Син (Марко); Він — Спаситель, Відкупитель (Лука), а тому ще в перших століттях християнства вживався акростих «» (у перекладі з грецької — «риба»), який представляв абревіатуру Ісуса Христа.
Сакральне (священне) мистецтво Церкви надає чотирьом євангелістам такі символи: людина (Ангел) — символ євангеліста Матвія (Матея), бо він представив людську природу Спасителя; лев — символ євангеліста Марка, бо він оголосив про царську гідність Христа; віл — символ євангеліста Луки, бо він показав священицьку сутність Христа; орел — символ євангеліста Івана, за піднесений політ його віри (згідно з ученням св. Єроніма).
Євангельські притчі Ісуса (коротенькі, видумані оповідання, у яких Ісус Христос, використовуючи образи з природи або людського життя, через порівняння наочно пояснював Своїм слухачам надприродні правди про Царство Небесне) — це перлини моральності, у яких молода людина може вибрати ідеал для наслідування. Мета Ісусових притч — довести людям, що Він є Спасителем. Його притчі — невичерпне джерело християнської моралі. Христос пояснює, чому говорить до людей у притчах, бо «вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють» (Мт. 13:10–17). Найбільш повно науку Христа через притчі подають апостоли Матвій, Марко і Лука, а євангеліст Іван найглибше вияснює мету й особливість Ісусових притч, що відкривають Його месійне завдання як Сина Божого.
Одного дня Ісус Христос, сівши коло Галілейського моря, цілий день оповідав притчі. Це був день притч. Цикл притч про Царство Боже складають наступні: про сіяча, про кукіль, про зерно гірчиці, про закваску, про скарб та перлину і про невід. Притчі про заблукану вівцю, загублену драхму, блудного сина (милосердного батька) оповідають нам про безконечне Боже милосердя. Притча про митаря і фарисея дає знання про покору й гордість, а притча про доброго самарянина — про милосердя. Притча про весільний банкет навчає нас того, що треба вести чесне життя в Божій ласці, а притча про багача і Лазаря вчить і справам милосердя. Притчі про немилосердного боржника й несправедливого суддю говорять про прощення ближніх і наполегливість, а притча про робітників у винограднику — про те, що не треба бути заздрісним. Притча про 10 дів і про таланти говорить нам про заохоту до добрих діл і дбайливе використання наших здібностей. Притча про двох синів навчає послуху, а притча про багача каже нам більше дбати про наше духовне збагачення.
Головним героєм усієї Біблії є Христос. У Старому Завіті Він представлений прообразами, а в Новому Завіті, у Євангеліях, подано життєпис Ісуса Христа. Для віруючої людини Ісус Христос є найвищим авторитетом.
«Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт. 20:28).
«Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки — Той Самий!» (Євр. 13:8) — єдиний Спаситель світу від зла та гріха.
Із змісту Євангелій довідуємося, що в Христі Богочоловікові є доброта без слабкостей, повага без засліплення, постійність без упертості, покора без приниження, наполегливість без малодушності. Він мав рідкісний авторитет і повагу, а Його стриманість завжди поєднувалась із великою доступністю та приязню. Христос непохитний перед гордістю та злобою, лагідний із немічними та розкаяними. У Нього немає ні млявості, ні підлості. Він рішучий і постійний у рішеннях, гнівний супроти тих, які споганюють святиню, повний гідності проти невігластва, суворий проти розпусників, таких як Ірод.
Його тверда воля покірно схиляється з пошаною перед Небесним Отцем і земними батьками. Він ніжно любить дітей і Своїх учнів, уважний на приязнь, чутливий до людських терпінь, живе красою природи й нею прикрашає свої притчі. У Його дуже чутливому серці ніколи немає місця на щось вульгарне, банальне чи солодкаве. Психологічна й моральна рівновага Ісуса Христа без химерності, дивацтва й аномалій, які зустрічаються в житті надзвичайних людей. Його синівська побожність, відданість без афішування, без містичних пересад.
Христос — правдива й досконала людина, Він Богочоловік — Воплочене Боже Слово. Ісус Христос має дві природи: Божу і людську, які не є змішані, ні змінені, але відмінні. Богочоловік є повний, звершений чоловік, який має людську душу. Христос має Божу й людську волю. Він розмовляв як людина між людьми, сперечався з фарисеями, виявляючи їхнє лицемірство перед людьми. Жив нормальним життям людини, відчуваючи втому від подорожей, співчуваючи народові, який голодний ішов за Ним, пригортав любов’ю убогих і дітей, ласкаво зустрічав грішників, плакав над гробом Лазаря й над долею Своєї батьківщини. Його фізична витривалість проявилась під час довгих і стомлюючих подорожей, 40-денного посту, події Його вбогого життя повні терпінь та душевних переживань. Він мав енергійну волю. Погляд, поведінка й зовнішній вигляд Христа полонить уяву всіх людей. Христос є автором «золотого» правила етики: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт. 7:12).
Перлинами моральності є сім слів розп’ятого на хресті Ісуса Христа:
«Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!..» (Лк. 23:34), які закликають любити навіть ворогів.
«Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23:43), які сказані до розбійника, що покаявся, та символізують те, що кожна людина має шанс покаятись за свої гріхи й буде прощена Господом.
«Елі, Елі, лама савахтані?» (Мт. 27:46; Мк. 15:34), які сказані староєврейською мовою і навчають любові до рідної материнської мови та віри в Провидіння Боже.
«Оце, жоно, твій син!», «Оце мати твоя!» (Ів. 19:26-27), які навчають пошани до матері.
«Прагну!» (Ів. 19:28), які свідчать, що Христос постійно бажає від нас любові й милосердя.
«Звершилось!» (Ів. 19:30), які навчають у покорі приймати Божу волю.
«Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23:46), які навчають добровільно доручати Богові наше життя й турботи, які Він найкраще розв’яже.
Христос навчає: «Хто не зо Мною, той супроти Мене» (Мт. 12:30; Лк. 11:23) — це максималізм Його вчення. Христос Господь закликає усіх: «…Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий…» (Мт. 11:29). Християнська етика є етикою любові, бо її засновник Ісус Христос не тільки навчав моралі, але й життя Своє віддав заради спасіння всього людства: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).
Євангелія показує нам Христа Бога реально, історично, практично в житті. «Незнання Святого Письма є незнання Христа» (св. Єронім).
Божий Син освячує історію, людину й світ у всіх його закутках. Ось Блага Вість, Добра Новина приходу Ісуса Христа на землю. І в цьому суть усієї Євангелії. Бог — Любов, найдосконаліша любов. Чи може любов у найвищій досконалості бути байдужою до людської долі? Насправді це людина розірвала зв’язок із джерелом життя, захотіла стати абсолютом, бути «немов Боги, знаючи добро й зло» (Бут. 3:5). Вона закрила вухо на Божий голос, перетяла зв’язок любові й тим утратила невичерпну криницю життя. Ідолами людини — вчора і завжди — була ненаситна пожадливість і гординя життя (пор. 1 Ів. 2:16), а логічний наслідок служіння цьому ідолу — смерть. Сама людина не може піднестися до висот. Бог говорить до людини протягом історії, але людина не хоче слухати. Бог посилає пророків, але вона їх убиває. Тому Любов сходить на землю. Отець посилає Сина у світ. Син бере на Себе людське тіло, відчуває всі болі світу, щоб нарешті відкрити вуха людини, зігріти її студене серце, допомогти їй піднестися до висот.
Бог є Любов
«Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16) — у цих словах увесь зміст Євангелії та найвищий вияв безконечної Божої любові до всього людства.
Євангельський закон любові: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю», «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22:37–39; Мк. 12:30-31; Лк. 10:27). Ісус Христос сказав, що «на цих двох заповідях увесь закон і пророки стоять» (Мт. 22:40). Бог створив цей світ, і тому Його любов до світу є надзвичайно великою, але Він прагне такої ж любові й від людини. Бог не наказує любити Його: хіба можна силою, наказом примусити любити себе? Господь просить, сподівається на взаємну любов, хоче, щоб людина чинила по любові. У грецькому тексті в Лк. 10:27 ужито «αγαπήσεις» (агапесейс), що може означати наказовий спосіб теперішнього часу для другої особи однини (люби), так і дійсний спосіб майбутнього часу для другої особи однини (любитимеш). Бог створив людину, і задум Його стосовно неї — уподібнення людини до Творця (Бут. 1:26-27). Бог є Любов, і тому Він прагне, щоб людина уподібнювалася до Нього, щоб людина входила в простір любові. Входження в цей простір любові охоплює два напрямки, що визначають весь простір: один вертикальний — любов до Бога, другий горизонтальний — любов до ближнього. Для людини більш наявним, таким, що служить «лакмусовим папірцем» любові, є горизонтальний напрям. Тому Христос навчав: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).
Мета Святого Письма — спасіння людини. Біблія не є теоретичним підручником, а інформує про досвіди, що зображують відкриття вічної правди. Святе Письмо найкраще читати з відповідним тлумаченням. Свавільне пояснення Біблії призводить до небезпеки, до поширення єресей (лжевчень), наприклад, що Христос не є Богом тощо. Вчення про роз’яснення Святого Письма зветься з грецької мови — екзегетика.
Біблія — це лист до нас Небесного Батька, це повчання дітям. Читання Святого Письма є: вшануванням Бога; розважання над нашим життям; молитвою, у якій Бога прославляємо, за все Йому дякуємо, перепрошуємо Його за наші гріхи й прохаємо в Нього всього потрібного й необхідного в житті; обов’язком здійснення всього того, чого навчає нас Господь Бог. Читаємо Біблію не для того, щоб довідатися, коли, де і як відбулася та чи інша подія, а що вона для нас означає, що Бог хоче нам сказати.
Святе Письмо має такі значення:
- духовне як своєрідна Божа педагогіка;
- алегоричне (приховане богословське значення) як утілення в конкретному художньому образі Старого Завіту абстрактного поняття Нового Завіту, яке вчить у що вірити;
- моральне (тропологічне), яке відкриває звичаї та поведінку конкретних постатей і вчить про те, що треба робити;
- анагогічне (таїнственне) значення як перенесене з проблем матеріальних у духовні, вічні, яке вчить, куди треба прямувати;
- буквальне, літеральне, дослівне сприймання Біблії, яке вчить про події.
«Буквальне — викладає події, алегорія — вчить, у що треба вірити, моральне — що робити, анагогія — до чого прямувати» (Августин із Дакії, «Записна книжка»).
З історичного погляду вважають, що Пересопницьке Євангеліє (1556–1561) — це один із перших українських перекладів канонічного тексту Чотириєвангелія. Переклад Євангелій українською мовою здійснювали: Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй, Іван Нечуй-Левицький, о. Маркіян Шашкевич, митрополит Іван Огієнко (Іларіон), о. д-р Іван Хоменко та сучасний перекладач о. д-р Рафаїл Турконяк.
Олег Огірко, д-р філософії, канд. фіз.-мат.наук, професор кафедри українознавства, доцент кафедри філософії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького
Література
1. Андрушко В. Т., Огірко О. В. Релігієзнавство: проблеми і перспективи викладання. — Навчальний посібник. — Львів: Національний лісотехнічний університет України, Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. C. З. Ґжицького, 2011. — 321 c.
2. Бендик М., Гнатів І., Огірко О. Християнська етика. — Львів, 1998.
3. Паренте П. Богослов’я Христа. — Львів, 1995.
4. Нагаєвський І. Християнська наука. — Рим, 1991.
5. Огірко О. В. Християнська етика: Навчальний посібник. — Острог: Національний університет «Острозька академія», в-во «Ярославна», Суми. — 2012. — 326 c.
6. Святе Письмо Старого і Нового Завіту.