У свідомості багатьох людей згадка про Десять Заповідей чомусь асоціюється зі списком простих моральних правил, що мають характер заборон і обмежень. Пам’ятаю, колись давно мав розмову зі своїм далеким від релігії приятелем. «Десять Заповідей? Авжеж, чув: «не вбивай», «не кради» і щось подібне….» — такими були його загальні уявлення про Декалог. Приблизно так — як набір правил «просто доброї людини» — ці заповіді постають у свідомості пересічних світських людей; і хоча більшість християн добре знайома зі змістом Десятьох Заповідей, чомусь поняття про них як про заборони залишається домінуючим. Чи справді це лише обмежуючі приписи, що накладаються на людину, яка бажає бути вірною Богові, чи в них є щось більше, мотивуюче до дієвого духовного життя?
Звернемо увагу на початок Першої заповіді: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, із дому рабства…» (Вих. 20:2). Отже, починається Декалог зовсім не з заборони, а з проголошення Імені Бога, з маніфестації того, ким є Бог: Він є твоїм Богом, що визволив тебе з рабства. Звертання до людини саме в другій особі однини («ти»), а не в множинному «ви», відзначав як особливу рису Декалогу видатний дослідник Старого Завіту Умберто Кассуто. Так, у Мойсеєвому П’ятикнижжі можна знайти обидві форми звертання до громади народу Ізраїлю — на «ти» і на «ви» (Вих. 20:23-24; Лев. 26:1-2), але саме в Десяти Заповідях Бог звертається до тебе — особисто. Він проголошує, що Він — Ягве (з єврейської yhwh — «Сущий», «Той, Хто дає бути», це слово в перекладі подається як «Господь»), хто дає існування Всесвіту, є твоїм Богом. Він знає тебе, Він визволяє тебе, перед Ним ти нестимеш відповідальність за свої вчинки.
Але яке я маю відношення до Виходу євреїв із Єгипту? Хіба оте «ти» стосується і мене, а не лише народу Ізраїлю? Так, найперше Декалог звучав як звернення до єврейського народу, апелюючи до пережитого ним історичного досвіду стосунків із Богом — звільнення з єгипетського рабства. Проте вже в самому П’ятикнижжі ця подія починає позначати духовний досвід, що переживає кожне покоління, і кожна окрема людина в процесі Богопізнання. Так, Бог заповів народу Ізраїлю, щоб вони вчили з покоління в покоління слова своєрідного «сповідання віри», яке повторювали під час святкування Песаху (Пасхи): «Рабами ми були у фараона в Єгипті, але Господь вивів нас…» (Повт. Зак. 6:21). Ці слова пізніше повторювали ті, хто, можливо, ніколи не бачив Єгипту на власні очі, не стогнав від болючих шмагань батогів єгипетських наглядачів, проте відчував себе причетним до великого Виходу з рабства гріха, марноти і смерті. Пророки Мойсей та Ілля говорили з Ісусом на горі Преображення «про вихід () Його, який Йому належало здійснити в Єрусалимі» (Лк. 9:31). Також апостол Іван звертається до тієї ж метафори Виходу: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя…» (1 Ів. 3:14).
Отже, Бог, що звільняє від рабства, звертається до людини, проголошуючи Свою велич: «…нехай не буде у тебе інших богів перед лицем Моїм!». Недаремно Десять Заповідей названо в самому Мойсеєвому Законі «словами заповіту» ( , Вих. 34:28). Слово «заповіт» в українській мові має дещо інший відтінок значення, ніж його давньоєврейський відповідник, що звучить як тобто «договір», «союз». Тобто, Декалог — це слова священного договору між Богом та людиною, і за його умовами людина має вклонятися лише Єдиному Богові, Сущому, що дає істинну свободу. В історичному контексті Старого Завіту ця заповідь мала конкретне значення: народ Ізраїлю не міг шанувати будь-яких інших богів, і разом з тим служити й Істинному Богові, оскільки завіт означав взаємну вірність та відданість між Богом та тим, хто посвячував Йому своє життя.
Такий релігійний світогляд називається етичним монотеїзмом, тобто вірою лише в Одного Бога, яка виражається у дотриманні моральних норм більше, ніж у виконанні ритуалів. А як же модний нині релігійний універсалізм — вчення про можливість пізнання Істини через будь-яке вірування, зокрема і язичницьке багатобожжя? Цілком очевидно, що такі уявлення в Старому Завіті розглядалися як хибні та гріховні. До речі, Друга заповідь Декалога вводить ще одну заборону, яка підкреслює винятковий характер біблійного єдинобожжя: «Не роби собі ідола (pésel) і будь-якого зображення () того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і того, що у водах, нижче землі. Не вклоняйся їм, і не служи їм» (Вих. 20:4-5). Заборона виготовлення культових зображень Бога — чи то у вигляді сакрального символу (як, наприклад, сонячний диск у єгиптян — знак бога Ра), чи то скульптурного, чи портретного образу — розглядається у Десяти Заповідях як блюзнірство й порушення одного з основоположних принципів монотеїзму — трансцендентності Бога, тобто Його вищості над матеріальним світом. Бог є над речами, предметами чи явищами, тому зобразити Його означає принизити, звести до рівня творіння.
Саме тому біблійне одкровення Бога — це одкровення Слова, яке Всевишній передавав через пророків. У тих же випадках, коли Він з’являвся людям у видимий спосіб, Його з’явлення було позбавлене певного образу: Він говорив із Мойсеєм з середовища вогню та хмари (Вих. 19:18-19), або з палаючого тернового куща (Вих. 3:1-14). А Мойсей мав нагадати синам Ізраїлю про спокусу зобразити Всемогутнього: «Пильно бережіть в своїх душах, що ви не бачили ніякого образу () в той день, коли говорив Господь з вами на горі Хорив з середини вогню» (Повт. Зак. 4:15). Так само й апостол Павло називає Бога «Царем віків нетлінним, невидимим (), єдиним, премудрим» (1 Тим. 1:17).
Дослідники біблійного тексту часто відзначають схожість «слів заповіту» з текстами стародавніх договорів, що укладалися між могутніми царями та їх слабшими союзниками. Безперечно, таке порівняння має сенс: Бог проголошує Свою могутність, нагадує про те, що Він зробив для народу Ізраїлю, заявляє про вимоги щодо вірності Йому, і ще одна цікава спільна риса — ім’я. Той, хто був у союзі з могутнім царем, мав право називатися його іменем. Це була перевага й обов’язок одночасно: ім’я сильного покровителя змушувало тремтіти ворогів, але недостойні вчинки підданого могли зганьбити його й викликати гнів царя. Тому Третя заповідь звучить так: «Не промовляй ( — букв.: не носи) ім’я Господа, Бога твого, надаремно, бо не залишить непокараним Господь того, хто промовляє ім’я Його надаремно» (Вих. 20:7).
Ця заповідь закликає не лише не промовляти Імені Бога в неправдивих присягах, ганьблячи Його цим (Лев. 19:12), а й називаючи себе Божим (віруючим, у нашому випадку — християнином) вести себе не гідно Його слави. Бог докоряв ізраїльтянам за те, що вони, порушуючи Його заповіді, тим самим ганьбили Його Ім’я в очах інших народів (Єр. 34:16; Єз. 36:20-23).
Однією з умов стародавніх «заповітів» (тобто, договорів) між царем та його підданим було регулярне висловлення гідної пошани та лояльності до свого володаря. Саме цей принцип виражено в Четвертій заповіді Декалогу: «Пам’ятай день суботній, щоб святкувати його… Бо за шість днів створив Господь небо та землю, море та все, що в них, і відпочив у день сьомий. Тому благословив Господь день сьомий та освятив його» (Вих. 20:8-11). Можливо, читачеві здасться не зовсім зрозумілим спосіб вираження пошани до Творця Всесвіту в такий спосіб — припинення роботи (хіба не можна пам’ятати про Нього працюючи?). Так, шанувати Бога в серці кожну мить життя — це основний принцип справжнього богопоклоніння, проте, будучи зануреною в щоденну працю, людина повинна мати день особливого спілкування з Богом, день, що наповнений не лише духовним піднесенням, але й фізичним та емоційним спокоєм, відчуженістю від щоденних турбот. Цей час має нагадувати той перший в історії світу «сьомий день» (Бут. 2:2-3), коли все було в цілковитій гармонії: були «завершені» небо та земля, а Сам Творець оцінив Своє творіння як «дуже добре» (Бут. 1:31).
У іншому варіанті Десяти Заповідей постанова про святкування суботи отримує додаткову мотивацію: «І пам’ятай, що ти був рабом у землі Єгипетській, і вивів тебе Господь, Бог твій звідти рукою сильною та правицею піднятою; тому заповідав тобі Господь, Бог твій, виконувати день суботній» (Повт. Зак. 5:15). Тобто, на згадку про визволення з рабства й отримання справжнього спокою — духовної свободи. Саме тому в Євангеліях ми неодноразово зустрічаємо розповіді про те, що Ісус Христос демонстративно зцілював людей у суботу — щоб показати, що цей день призначений для звільнення людини (Мт. 12:10; Лк. 6:5), для відчуття духовної свободи, а не лише існує як день заборон і обмежень: «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27). Так, звертаючись до начальника синагоги, який зауважив, що зцілення хворої жінки не варто було робити в суботу, Ісус сказав: «… цю ж доньку Авраамову чи не треба звільнити (курсив автора) від пут цих в день суботній?» (Лк. 13:16). При цьому треба відзначити, що Ісус шанобливо ставився до суботи, і навіть заповів Своїм учням молитися, «щоб втеча ваша не сталася взимку, ані в суботу» (Мт. 24:20).
Таким чином, наголосимо, що перші чотири заповіді зовсім не мали характеру правил поведінки «просто доброї людини» — вони були тими заповідями, які окреслювали основні принципи завіту між Богом та людиною, причому ці принципи зовсім не такі, що їх можна знайти в кожній релігії світу: навпаки, вони проводять певну межу між істинним боговшануванням та хибними релігійними уявленнями (багатобожжям, ідолопоклонством, вірою в самозародження Всесвіту в первісному хаосі та ін.).
Те ж, що ми зазвичай називаємо «загальнолюдськими цінностями», швидше стосується наступних шести заповідей: шануй батька й матір, не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво на ближнього свого, не бажай того, що в ближнього твого (у сенсі заздрості). Проте, не даремно вони йдуть саме після перших чотирьох заповідей, що скеровують людину до Бога: цим самим Декалог демонструє важливий принцип — немає іншого підґрунтя моралі, окрім віри в трансцендентного Творця і Визволителя. Мораль не можна вивести з суто прагматичних міркувань (тобто, щоб усім було добре), оскільки в такому випадку обов’язково знайдуться «виправдання» і «пояснення» доцільності вбивства, перелюбу, крадіжки чи брехні заради якогось більшого блага для окремої людини чи суспільства. Етика людських стосунків тільки тоді має сенс, коли вона ґрунтується на визнанні існування Вищої Реальності, а не виводиться з практичних потреб суспільства. З іншого боку, наявність у словах завіту «людського» виміру свідчить про те, що духовне життя не може реалізовуватися лише в молитвах та духовному спогляданні, воно повинно відображатися на стосунках з людьми, які створені за образом та подобою Божою. Такі основи біблійного етичного монотеїзму: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумінням твоїм; і ближнього твого, як самого себе» (Лк. 10:27).
Дмитро Цолін