Як можна запевнитися у власній вірі? Чи може віра батьків спасти мене? Чим виміряти істинність своєї віри?
Апостол Яків, пишучи лист розпорошеним по Римській імперії християнам-євреям, мав на меті пояснити, як проявляється жива, а не вдавана віра в буденному житті. Одна з її ознак — турбота про ближніх.
«Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: «Ідіть з миром, грійтесь та їжте», та не дасть їм потрібного тілу, — що ж то поможе? Так само й віра, коли діл не має, — мертва в собі!» (Як. 2:14–17).
Без жодних винятків
Здається, це не новина. Мало хто хоча б одного разу не чув притчу про доброго самарянина. У ній Ісус пояснював, хто є ближнім. Турбота про тих, які поряд, не робить винятку для жодного віруючого. Адже автор листа звертається до всіх християн: бідні вони чи багаті, служителі чи рядові члени. До того ж, уже тоді Божа церква перебувала під тиском авторитарної влади. І ось, що важливо, — «планка» не опускається. Необхідно «брати ту ж висоту» турботи про ближніх. Християнство вимірюється не тим, що ми маємо, а тим, що ми даємо і що в нас залишається. А для цього немає винятків.
Не лише на словах, але й на ділі
Турбота здійснюється не лише словами, а й учинками. «Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою» (1 Ів. 3:18). Існує багато форм псевдодуховності. Одна з них полягає в тому, що люди говорять гарні слова (наприклад, «Слава Богу», «Господь убачатиме», «все буде добре», «зробимо в Божу славу»), але в житті їх не застосовують. Критичні ситуації можуть виявити таких людей. Вони обходять нужденних, як левит і священик у притчі Ісуса, що були зайняті важливішими, «духовними» справами.
Неупереджене ставлення
Піклування відбувається без упередженого ставлення. Незалежно від статі та віку, брат чи сестра можуть стати об’єктами нашої опіки. Апостол навіть не уточнює, чи мають адресати якісь проблеми в стосунках з такими людьми. Бо ж так буває, що легко любити тих, які люблять тебе, тих, які можуть віддячити за любов, тих, які нам до вподоби. Це, звісно, добре, якщо наша доброта не замикається лише на них, а переходить на тих ближніх, які ще вчора були до нас далекі та байдужі.
Задовольняти потреби, а не забаганки
Дбати необхідно за потребою. Як сказано в тексті: «…нагі, і позбавлені денного покорму…» Бог не покладає на нас відповідальності задовольняти забаганки та примхи людей.
Постійність піклування
І, нарешті, клопотання про ближніх не повинне бути тимчасовим. Тобто, це не разова дія, щоб виконати правило. Оскільки турбота — це одна з ознак живої віри (невмирущої), то вона не може закінчитися після якоїсь спроби. Віра — це не лише прийняття фактів, але й спосіб життя, шлях, яким ми регулярно крокуємо. Піклування про нужденних — це не просто справа чиєїсь сердечної жалості, але глибоких біблійних переконань про Бога і Його нескінченну доброту до грішників, які отримують те, чого не заслуговують своїм життям.
Відтак одна з ознак живої віри — турбота про ближніх.
Артем Приступа