Жила собі бабуся Хмара. У неї було багато внучат — білих Хмаринок. Вони любили слухати бабусині казки. Особливо їм подобалася одна неймовірна історія. Хмара завжди розповідала її з особливим хвилюванням.
— Ви не повірите, але в дитинстві я була легкою білою Хмаринкою, — згадувала бабуся. — Цілісінький день ми літали по небу, придивляючись до людей. Ми хотіли з ними подружитися, але людям було не до нас.
Коли ж вони зауважували нас, то найчастіше називали нас ледачими. Ми тоді ще не вміли радувати людей дощем. Ох, і важко ж було з ними! Від образи ми насуплювалися. Коли ж ми плакали, наші сльози перетворювалися в Дощик. Отоді народ радів! Уявляєте? Ну, що за люди?..
І ось одного чудового ранку я зустріла незвичайного Чоловіка. Довкола Нього зібралася хмара народу. Він побачив мене й покликав, щоб піднятися на небо. Я обережно підлетіла до цього Чоловіка, не очікуючи нічого доброго. А Він похвалив мене за слухняність, помітив, яке гарне в мене вбрання. Мені стало так легко на душі, що я почала підійматися вгору. А поруч з Ісусом мені стало так радісно, що я порожевіла від щастя. Люди й не помітили, як ми піднялися високо в небо.
Бабуся закінчила свою неймовірну історію. Вона просвітліла від спогадів. Визирнуло Сонечко, і Хмарині спадкоємиці, рожеві Хмарки, весело побігли по небу радувати людей.
Так ось, виявляється, якими ми повинні бути: слухняними, як легенька Хмара. Тоді й радість прилетить до нас, мов на крилах.
Валентина Грек