Галасливе й неймовірно багате на радість дитинство. Дивлячись на веселого й кумедного малюка з рожевими щічками, більшість людей мимоволі всміхається, згадуючи своїх любих діток, внученят, братиків, сестричок, племінників, друзів… Однак у нашому суспільстві є діти, для яких щира усмішка — поодинокий подарунок. Це діти, які внаслідок тяжких хвороб нині прикуті до інвалідних візків, улюблені, добрі й хороші хлопчики та дівчатка, яких через їх інвалідність уникають оточуючі.
Наша держава приділяє дуже мало уваги таким дітям. Дуже часто, щоб доглядати сина чи дочку, батьки залишають роботу, адже діти з особливими потребами вимагають постійного догляду. Через це сім’ї потрапляють за межу забезпеченості. На жаль, опинившись у таких умовах, спантеличені батьки не можуть подолати кризові обставини — багато сімей розпадаються.
Щодня мами дітей-інвалідів перебувають під тиском таких почуттів, які дуже важко перенести. Часто наше суспільство не сприймає особливих діток. Я спостерігала, як мама з сином на інвалідному візочку намагалися просто погратися в пісочку на майданчику перед будинком. Дбайливі мами малюків, що порпалися з відерцями та лопатками, швиденько забрали своїх чад подалі від дивної дитини. Що тут сказати? Відчуття, що твоє дитя не прийняте іншими, ранить душу сильніше, ніж нестатки. Оберігаючи свою дитину від несправедливого світу, мами закриваються в собі, перестають спілкуватися навіть з тими, хто раніше завжди був поруч.
«Допомагає» жити таким сім’ям і медицина, точніше закони, згідно з якими дітей постійно проводять через гори паперової тяганини, велику кількість обстежень і комісій. Батьки змушені на це йти для того, щоб підтримати здоров’я маляток і отримати хоч якусь підтримку від держави у вигляді пенсійних виплат. А що ж пенсії? Часто їх ледь вистачає на ліки й харчування. Правда, держава після проведення купи ЛКК може дати путівку на оздоровлення. Однак зрозуміло, що цими пільгами скористаються далеко не всі, хто цього потребує. Є ще одна деталь. Дітей, які виросли, позбавляють можливості відпочинку в санаторіях. Вони стають рядовими інвалідами, з рядовими правами. Тож, молоді люди, що виросли на поверхах, змушені проводити свої дні в квартирах, позбавлені навіть можливості прогулянки на свіжому повітрі.
Чому ж Бог допускає, що народжуються такі хворі дітки? Однозначної відповіді, мабуть, не існує. Хтось дякує Богу за свою дитину як за особливий дар на спасіння, хтось спокутує наслідки грішного життя попередніх поколінь, хтось став жертвою чужих помилок. Ті батьки, які живуть щодня зі своїми особливими малюками, люблять їх без умов, віддаючи найдорожче — ніжність, ласку, час та, власне, своє життя, радіючи навіть найменшим успіхам дитини.
Господь завжди був добрим до немічних. Багато Свого часу й сил Він віддавав хворим, зцілюючи їх, даючи змогу змінити своє життя навіть тим, кого тогочасне суспільство викинуло за межі свого існування. Він залишив нам добрий приклад для наслідування — служіння людям з особливими потребами.
У наші дні приклад Ісуса Христа наслідують Його послідовники — християни. У місті Рівному, при церкві «Дім Євангелія», діє служіння людям у інвалідних візках «Ти не один». Однією з гілок цього служіння є робота з дітьми-інвалідами. Для дітей та їх сімей організовують зустрічі та свята, привітання з днем народження. Для батьків проводять групи з вивчення Слова Божого. Улітку ці діти мають прекрасну можливість відпочити в християнському таборі. Під високими дубами, на свіжому повітрі відбувається справжнє чудо: діти оживають, набираються сил та життєвої енергії, співають християнські пісні, збагачуються пізнанням Бога, і граються одне з одним. Гарним відпочинком табір стає і для мам цих діток, адже під час заїздів своїх найдорожчих малят мами сміливо передають у руки дбайливих волонтерів. А самі матусі розквітають, як квіти навесні. Цікаві дискусії, гуртки творчості, ігри, спілкування та знайомства з гостями допомагають їм відчути тепло та любов нашого Господа. Найулюбленішим часом у таборі є вечірнє спілкування біля вогнища. Саме ввечері, у тісному колі звучать молитви, сповіді, пісні прославлення, обговорення пережитого.
Бог по-особливому відкривається цим людям, даруючи кожному надію і віру.
Той, хто, можливо, далекий від таких діток і не здатний потурбуватися про них фізично, може підтримати цих особливих людей у молитві.
Якщо ж Бог спонукує ваші серця до служіння дітям з обмеженими можливостями, то радимо залучитися підтримкою команди однодумців, звернутися за допомогою до соціальних служб або медичних закладів. Врахуйте, що розпочинати служіння варто, маючи посвяту, бажання, розуміння і прийняття кожної дитини зокрема. Будьте готові до того, що завойовувати дорогу до довіри непросто. Усе ж нагородою вам буде щира любов та відданість чистої дитячої душі. Благословень вам, друзі.
Оксана Смірнова
Сашко Б. Нещодавно Сашкові виповнилося 18 років. У хлопчика ДЦП та глибока розумова відсталість. Він не розмовляє, поводить себе неадекватно. Улюблена іграшка — пластикова пляшка, якою можна стукати по візочку. Практично все життя його мами — це водіння сина, умивання та прання… Але в серці Валентини живе віра та надія на Бога, і це допомагає їй жити.
Іванко Л. Хлопчик важко спілкується, без допомоги дорослих себе не обслуговує. Мама їхала з ним у табір з осторогою, була готова в разі непорозумінь відразу ж повернутися додому. Однак хвилювання виявилися марними. На свіжому повітрі Іванко почав краще спати, частіше всміхатися. Тут він знайшов для себе доброго друга, це був помічник-наставник Сергій. Іванко відрізняв його від інших людей та щиро радів, спілкуючись з новим товаришем. Мама хлопчика познайомилась і здружилася з іншими матусями. Вона розкрилася як гарний актор, уміла майстриня та весела співрозмовниця.
Алінка П. У дівчинки зовсім не працюють ручки, а ніжками вона насилу пересувається. У таборі вона була зі старшою сестричкою Анжелою. Дівчатка з хорошої багатодітної сім’ї, де поважають і люблять Бога. Тому сестрички охоче брали участь у всіх заходах табору. Часто Алінку підхоплювали на руки дбайливі служителі, але дівчинка завжди прагнула все робити сама. Жоден пальчик на ручках не працює, та маленька навчилася працювати згорнутою долонькою. Усі молитви дівчинка здійснює тільки стоячи, хоча їй це дається нелегко. Кілька разів ми намагалися підкотити їй візок, та Алінка твердо відмовляла: вона дуже любить і шанує Бога.
Марійка Я. Ця дівчинка має важку форму ДЦП. Мешкаючи в багатоповерхівці, вона змушена більшість свого життя проводити в тісній квартирі, адже вивезти доцю на вулицю для мами дуже проблематично. Жінка виховує дитину сама, помічників немає. У житті пані Наталії та Марійки табір — це буквально ковток свіжого повітря, якого має вистачити на цілий рік, до наступного літа.