Так завжди було. Вони ніким і нічим незахищені стояли на морозі, дощі, вітрах… Найсучасніша зовнішня реклама й та псувалася за таких погодних умов, а вони — ні, стояли роздягнені перед усім світом і не вмирали ні від сорому, ні від холоду.
Їхні чорні підняті руки завмерли в німому очікуванні. Постать дерев’яним солдатиком приймала вахту в нових днів і не скаржилася ні на що. Їм було холодно, самотньо, голо. Навколо них ходили люди, вбрані в кольоровий одяг, а вони були чорними. Небо намагалося прикрити їх білим снігом, та вони все одно лишалися чорними.
Та найцікавіше відбувалося з ними навесні! Вони оживали й починали цвісти, ніби по-новому закохувались у людей. Вони — це дерева. А ми — це люди. І нам є чого повчитись у цих мовчазних жителів планети Земля.
Моя дорога Дитино! Дерева оживали не тому, що міцні та витривалі, а тому, що їхнє коріння було заховане глибоко в ґрунті, і саме воно повертало їх до життя. З гідністю переносити всі труднощі життя ми зможемо тоді, коли наша душа буде захована в Бозі… У Ньому наша сила. У Ньому відновлення наших сил.
Олена Медведєва