Духовні детермінанти спасіння у “Повчанні” Володимира Мономаха

Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе.
Зміцнюй тіло і душу, просвітлюй розум.
Працюй так, щоб після тебе нічого не переробляли.
Будь завтра кращим, ніж ти є сьогодні.
Не давай сильним принижувати слабких.
Не залишай хворих, не забувай про бідних.
Не май гордині ані в розумі, ані в серці.
Пізнавши все добре, пам’ятай, а чого не знаєш – того навчайся.
Живи для Батьківщини та люби людство.

Володимир Мономах

Людина завжди запитує себе, для чого вона живе і чого вона варта. Ми замислюємось про причини своїх учинків та намагаємося зрозуміти мотиви поведінки інших людей. Шукаємо відповіді на запитання: «Звідки я виник? Чому не все відбувається так, як я хочу? Чому люди здійснюють негативні вчинки? Що буде після смерті?» Таким чином, людина стає перед питанням сенсу свого існування.

Але сенс життя вже давно визначений. Це пошук власних стосунків з Богом, тобто прийняття Його в своє серце і розуміння спасіння як отримання вічного життя через віру в Ісуса Христа. Святкуючи 1025-річчя прийняття християнства на Русі, необхідно повернутися до роздумів над «Повчанням» Володимира Мономаха. Його трактат, безумовно, є безцінним скарбом для нащадків. Він «пронизаний повним упокоренням перед Богом та мужністю перед людьми»[1].

Мономах був вихований на Святому Письмі та писаннях Отців, як виховувалися тоді всі грамотні люди[2]. Це дійсно так, бо пізнання Біблії веде людину до постійного аналізу власної мотивації та впливає на її духовне вдосконалення. Біблія – найдавніше з усіх джерел, які претендують на звання «святих». Це єдина книга, де пояснюється причина виникнення добра і зла та проголошується скінченність і обмеженість зла[3].

«Повчання» характеризує Мономаха як видатного мислителя, глибокого аналітика, тонкого політика і величезного майстра слова. Основним лейтмотивом твору, важливим для оцінки християнського світогляду князя, є заклик його до дітей: «Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть початок всякому добру»[4].

Актуальність основних положень цієї праці полягає у  слушному формуванні світогляду сучасної молоді та необхідності вертикального розвитку особистості. Сьогодні для більшості молодих людей існує лише горизонтальний розвиток, тобто розвиток здібностей та емоційних проявів характеру. У результаті всі сили душі спрямовані не на вільний прояв своєї Богом дарованої природи, а на обслуговування самоствердження.

Ми зауважуємо, що духовне зростання особистості відбувається тільки шляхом вертикального розвитку, тобто під впливом примирення людини з Богом, при цьому розуміючи необхідність спасіння. Це потрібно для нормального сприймання існуючої дійсності, для формування найкращих якостей особистості молодої людини, для успіху, для створення міцної сім’ї, для збереження всіх досягнень сучасної культури.

«Повчання» Володимира Мономаха містить глибокі роздуми про Бога. Він розглядає такі аспекти:

1) Бог справедливий і не дозволить праведнику загинути;

2) справедливий Бог є милосердним Отцем грішника, що кається;

3) Бог як премудрий і блаженний Творець відкривається у спогляданні природи;

4) Бог дає людям моральний закон.

Володимир Мономах розпочинає своє напутнє слово з того, що він був улюблений батьками і «у благочесті наставлений». Це свідчить про те, що виховували його за біблійними принципами: «Бо це воля Божа, освячення ваше: щоб ви береглись від розпусти» (1 Сол. 4:3) та «Але все нехай буде добропристойно і статечно» (1 Кор. 14:40). Батьки орієнтували його на шлях, що веде до спасіння, тобто уникнення гріховних учинків і збереження серця свого від негативної мотивації: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23). Так і князь учив своїх дітей: «Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє; при їді та питті без галасу великого бути, при старих — мовчати, премудрих — слухати, старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу — вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; владу же — ні за що мати, як і од усіх честь. Якщо ж хто з вас може іншим помогти — од Бога нагороди нехай той сподівається, і вічними благами він пораює».

Як чудово, що князь Володимир своїми «Повчаннями» виконав одне з важливих Божих повелінь: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6). Потім його син Мстислав, який  був слушно наставлений цією грамоткою,  написав у смиренні батькові листа з проханням не мстити вбивці свого брата Ізяслава. А вбивця той був Олег – хрещений батько як Ізяслава, так і Мстислава. Цей лист вплинув на князя, і він виявив справжній приклад прощення – важливої духовної детермінанти спасіння. Реакція Володимира на це Боже випробування спостерігається у «Листі до Олега», відбиваючи біблійний принцип: «А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» (Еф. 4:32).

Передусім князь попереджає своїх нащадків про важливість мати страх Божий. Багато людей сьогодні просто не розуміють, що таке страх Господній. Для них страх – це негативна емоція, що супроводжується усвідомленням неможливості досягти поставленої мети. Страх виникає у ситуаціях, що перешкоджають реалізації лінії життя людини. Але Божий страх – це абсолютно протилежний за змістом феномен, який князь слушно розуміє. Наявність у людини Божого страху убирає страх перед обставинами. «Бог – спасіння моє! Безпечний я, і не боюсь, бо Господь – сила моя та мій спів, і спасінням для мене Він став! І ви в радості будете черпати воду із спасенних джерел» (Іс. 12:2-3).

Володимир Мономах постає у цьому трактаті як людина, яка править державою та виховую дітей з мудрістю. Але що таке мудрість? Як досягти її у своєму житті?  Відповідь знаходимо знову ж таки в Біблії. «Страх Господній – початок премудрості» (Пр. 9:10). «Страх Господній – лихе все ненавидіти» (Пр. 8:13), але любити саму людину. Звичайний страх веде до стресів, скорочує життя, може привести навіть до суїциду. На противагу цьому Божий страх «примножує днів» (Пр. 10:27). Він є «криницею життя» (Пр. 14:27). «Страх Господній буде скарбом твоїм», бо забезпечує повну свободу (Іс. 33:6).  «Страх Господній відводить від злого» (Пр. 16:6), тобто не дає людині прямувати шляхом гріха. У Новому Завіті апостол Павло подає практичне застосування Божого страху: «Отже, відаючи страх Господній, ми людей переконуємо» (2 Кор. 5:11).

Тож вінценосний письменник навчає людей, як жити, маючи Божий страх. «У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, очима управляти, язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють — не мсти, ненавидять — люби, гонять — терпи, хулять — благай, умертви гріх».

Ці поради актуальні для нас. Вони повністю відповідають Божим наказам, на які спирався у «Повчанні» князь. «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею. Бо ще трохи — і не стане нечестивого, шукатиме він місця свого — і не знайде його… А кроткі унаслідують землю і радітимуть у тривалому мирі. Підстерігає грішний праведного і скрегоче на нього зубами своїми. Господь же посміхається над ним, бо бачить, що прийде день його… Був молодим я і зостарівся, а не бачив я праведника покинутим, ні потомства його, щоби воно просило хліба. Повсякдень чинить милосердя і позичає праведник, і плем’я його благословенне буде. Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, йди за ним, і живи во віки віків» (Пс. 36).

Головне бажання людини – це вічне життя, безсмертя, але воно покрите серпанком безнадійності. Як звільнитися від кайданів смерті? Як запобігти знищенню та тліну? Ці питання зберігаються в думках людей, але самі собою вони не можуть бути вирішені. Залишається одне – упокоритися факту смерті. Так вважають люди, які не знають Бога.

Але смерть прийшла до людини лише після того, як Адам пізнав гріх. Сутність гріха – це закладена ще при народженні людини програма саморуйнування. Біблія стверджує: «Покарання за гріх – смерть» (Рим. 6:23). Але Бог обіцяв змінити Свій вирок і повернути те, що людина втратила внаслідок гріха, – скасувати смерть і подарувати вічне життя через Ісуса Христа. «Так  Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:16-17).

Якщо ми гадаємо, що для спасіння нам потрібно лише розвивати добро, закладене в нас від природи, то глибоко помиляємося. Спасіння починається із вчинку покаяння та народження згори. Ісус Христос учив: «Коли хто не народиться згори», – тобто не відродиться серцем, бажанням та намірами нового життя, – «то не може побачити Божого царства» (Ів. 3:3). Непорозумінням духовного змісту спасіння людина порушує власний життєвий баланс. Володимир Всеволодович зауважував, що тільки трьома «ділами добрими можливо перемогти диявола, тобто позбутися гріхів своїх – покаянням, сльозами і милостинею»².

Де ж реально здійснюється покаяння? Безумовно, покаяння відбувається  всередині  жадаючого серця. Якраз такі серця складали першоапостольську Церкву – інститут покаяння. Таємність створення такого інституту належить епосі Нового Завіту. Князь Мономах учив з повагою ставитися до церкви, щоб зрозуміти, що в ній відбувається. «Єпископів, і попів, і ігуменів поважайте, з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіть і подбайте про них, щоб дістати через їх молитву милість од Бога»; «Насамперед до церкви ходіть»; «а за церковним порядком і службою я сам наглядав».

Церква – це не географічне місце й не зібрання навколо конфесійних ідей. Церква – це люди, які шукають Бога, бажають йти за Ним, знають живого Бога, намагаються праведно жити й приносити користь іншим. Справжня церква – це зібрання навколо Імені Ісуса Христа. «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них» (Мт. 18:20). Церква, яку називають Нареченою, містить в цьому епітеті всю чистоту й любов Творця до Своєї Обраниці.

Покаяння відкриває шлях до спасіння, а подолання цього шляху можливо лише в сім’ї, яка підтримує, навчає, створює. Церква – це сім’я, де відбувається духовна еволюція людини. Хто став новим створінням в Ісусі Христі, у житті того виявлятимуться плоди Його Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра (Гал. 5:22). Але Мономах застерігає від гріховних учинків: «Брехні бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає й тіло».

Сльози для князя – це духовний катарсис, після якого приходить спокій та звільнення від почуття провини. Князь закликає всіх молитися, бо це написано у Біблії, «що треба молитися завжди, і не занепадати духом» (Лк. 18:1). Апостол Павло наказує: «Перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей» (1 Тим. 2:1). Володимир закликає: «Якщо вам Бог зм’якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: «Як ото блудницю, і розбійника, і митника ти помилував, Господи, так і нас, грішних, помилуй» . І в церкві се дійте, і спати лягаючи. Не пропустіть жодної ночі. Якщо ви при силі, хоч раз поклоніться до землі, а коли вам стане немічно — то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає диявола,— і що за день людина согрішить, то сим  позбавляється од гріха». Володимир Мономах розумів молитву як гігієну внутрішнього життя. Князь постійно звертається до Бога, прославляє Його чудові справи.

Головні принципи Божого закону – любов до Бога та любов до ближнього – цілком здійснилися в житті Ісуса Христа. Лише Він є нашим Спасителем. Слово «спасіння» означає бути врятованим, зціленим, збереженим, успішним, здоровим, звільненим. Концептуальний принцип спасіння представлений у Біблії таким чином: «щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа премудрості та відкриття для пізнання Його, просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає, і який багатий Його славний спадок у святих, і яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його» (Еф. 1:17-19).

Таким чином, Володимир Мономах у «Повчанні» показав усі духовні детермінанти спасіння  людини, спираючись на Біблію. Визнання  Божих пріоритетів, особисті стосунки з Ісусом Христом, мудрі вчинки князя представляють його життя як справжній приклад життя християнина.

Кожна людина робить свій вибір. Але тільки духовна перемога над своїм «Я» приведе людину на шлях спасіння через віру в Ісуса Христа.                                                                     

 Марина Антонець

Історична довідка

1.

Володимир II Всееволодович (1053 — 1125) — великий князь київський (1113—1125), державний і політичний діяч, письменник. Онук Ярослава Мудрого, син князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім’я Василь.

Володимир Мономах «…був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний».

Дитячі роки провів у прикордонному Переяславі, де княжив його батько, здобув добру освіту, з юних літ брав участь у битвах та походах на степовиків. За життя батька був князем у Смоленську й Чернігові, часто заступав його у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Після смерті матері (1067 р.) покинув батьківський дім і став князем ростовським. Наприкінці XI ст. укріпився на князюванні в Переяславі. Уболівав за припинення князівських міжусобиць та об’єднання сил для боротьби проти нападників. Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 рр. проти половців. Під час київського повстання 1113 р. боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва.

За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави.

Володимир Мономах був одним із найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу. Він був одружений з дочкою англійського короля Гаральда. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.

Помер Володимир Мономах 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. Поховали його в Києві, в соборі святої Софії.

2.

Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса.

З ініціативи князя видубицький ігумен Сильвестр уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та інших літопиних текстів знамениту пам’ятку давньоруської літератури – «Повість минулих літ». А сам князь написав близько 1117 року «Повчання» своїм дітям, яке вміщено в Лаврентіївський літопис. Подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, «Повчання» містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави.

 Мономах єдиний із тогочасних можновладців, який залишив на стінах Софії Київської два графіті: «Господи, поможи рабу своєму Василеві, грішному, поможи йому, Господи» та «Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний».