Усі ми чули приказку: «Хотів як краще, а вийшло як завжди». Особливо вона стала популярною в устах першого президента сучасної незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука. Це було тоді, коли ніхто не знав, що і як потрібно правильно робити. Ми отримали свободу, але не знали, як нею користуватись.
Але чому ці слова стали такими популярними? Точніше, чому вони так влучно характеризують ті наші потуги добра, які так хочеться подарувати комусь, проте виходить (як сказано у народній казочці) «великий пшик»? Невже люди не знають, що таке добро і як його можна якнайкраще втілити?
Роздумуючи над цим, нам потрібно звернути увагу на декілька фактів. І одним із них є той факт, що у кожної людини своє розуміння добра. Кожен із нас зростав у своїй сім’ї, зі своїми друзями, у своєму оточенні, які формували в нас ті чи інші цінності. Так, на певному життєвому етапі вони були однаковими для всіх, легко застосовані й зрозумілі. Але далі коло людей у нашому житті розширюється. І виявляється, що ті, інші люди, мають свої поняття, якими вони оперують, своє розуміння добра й справедливості. Не приймаючи й не розуміючи цього, ми відразу ж потрапляємо в скруту, коли наші добрі наміри комусь не подобаються, а для когось стають навіть неприйнятними.
З іншого боку, якщо вдуматись глибше, приказка ж бо говорить про те, що саме в нас нічого не вийшло, саме наші потуги виявились марними, а бажання великого добра перетворилось на щось буденне. Це зумовлено тим, що в душі кожної людини живе велике «Еґо». Саме воно перешкоджає нам творити справжнє добро для інших. Бо велике добро можливе лише через жертву з нашого боку. А це «велике цабе Я» постійно нашіптує нам про непотрібність такої жертви, про те, що такі справи не варті подібних зусиль, насилає нам лінь, та й просто закриває очі на те, як щось правильно потрібно робити. Це «Я» змушує нас думати, насамперед, про себе і свій комфорт, а не про інших, адже «хто тебе полюбить, як не ти сам?..»
Це «Я» бере початок ще від гріхопадіння Адама, коли замість того, щоби послухатись Бога, перші люди вирішили зробити на свій розсуд, тобто з’їли плід, який не можна було чіпати. «І що з того, — скаже хто-небудь, — покуштували зеленини й уже все — зневажили Бога? То що ж Він за такий Бог, що не міг пробачити такої дрібниці?!» Питання не в плоді та його харчових цінностях, питання в баченні свого життя.
Бог, створюючи всесвіт, уклав у нього пряму залежність від Творця. Адже Він підтримує порядок і життя у цьому універсамі й Він є причиною існування всіх законів і констант. Люди, скуштувавши плід, проголосили свою, незалежну думку щодо свого існування у світі. Іншими словами, вони немов би сказали: «Ми обираємо свій власний шлях і будемо засновувати своє життя на своїх поглядах!» А це шлях гріха, шлях альтернативи всьому, що каже Бог.
На цьому й ґрунтується наша неспроможність творити справжнє добро. За таких умов цілковито нівелюється поняття добра і зла. Сьогоднішня філософія постмодернізму навіть проголосила свій девіз: «Не нашкодь!» Тобто, ти можеш жити як хочеш, головне, щоби твоє життя не шкодило іншим. Не йдеться ні про які непорушні цінності життя, засадничу концепцію життя, чи, бодай, єдині принципи побудови стосунків. Це досить легкий і приємний шлях для більшості людей, коли не потрібно напружуватись, працювати над собою і робити аналіз свого життя. Головне бути просто добрим і вміти домовлятись.
Більшість людей так і живе. Проте такий підхід до життя не вирішує проблеми нашої неспроможності робити досконале добро. Адже наше «Я» й далі царює у нашому житті й диктує те, як і коли ми маємо робити добро. І, не вирішивши питання прадавнього розділення з Богом, ми не маємо змоги вчинити щось гідне вічності.
Щоби перекинути міст над прірвою, котра розділяє людей і Бога, щоби змінити серце людини й зробити його здатним вчиняти правдиві вчинки милосердя і добра, щоби, врешті, дати спасіння всім тим, хто живе у ворожнечі з Богом і ходить своїми шляхами (а, за вченням Біблії, це всі люди на землі), Син Божий Ісус Христос прийшов на цю землю і жив як звичайна людина. Він прожив просте життя звичайного трударя, терпів злигодні, пережив драму зради й самотності, умер ганебною смертю на знакові наруги — хресті. Але в Ньому не знайшлося жодного гріха, він усі випробування пройшов у довірі до Бога, виконав увесь Закон, і тому смерть не мала над ним влади й Бог воскресив Його третього дня.
Саме Його смерть і воскресіння дали нашим серцям можливість забитися новим вічним пульсом, щоб творити істинне добро. Про це писали пророки, про це казали апостоли, на цьому наголошували перші християни. Саме через розкаяння і віру в Спасителя ми можемо отримати шанс навчитися творити те добро, яке базуватиметься не на наших критеріях, а на вічних Божих законах. Така зміна серця настільки кардинальна, що її називають «другим народженням»; вона дає змогу пізнати, втілювати й відстоювати вічні цінності незалежно від тих обставин і світоглядів, що наповнюють світ.
Такій життєвій позиції можна вчитися будь-коли. Але набагато краще, коли ці закони життя будуть закладені з дитинства. Адже тоді людина уникне багатьох непотрібних і шкідливих речей. Учителі! Ви, хто є і має бути провідниками вічного. Навчайте дітей Божих заповідей змалку й пам’ятайте слова мудрого Соломона: «Страх Господній веде до життя, і хто його має, той ситим ночує, і зло не досягне його…» (Пр. 19:23).
Олег Блощук