Інтерв’ю з Олексієм Івановичем Мельничуком
Олексій Мельничук – український релігійний діяч, пастор баптистської церкви.
Один із засновників і лідерів першого українського місіонерського товариства «Світло Євангелія» (м. Рівне).
1991 р. став першим керівником Донецького біблійного коледжу (заснованого МТ «Світло Євангелія» за підтримки Денверської семінарії (Колорадо, США)). З часом коледж реорганізували в Донецький християнський університет, який Олексій Іванович очолював до літа 2002 р. У 1997–2003 рр. був президентом Євро-азійської акредитаційної асоціації. У 2002–2003 рр. — президентом Асоціації «Духовне відродження» (м. Москва). 2003–2004 рр. — голова Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів України (м. Київ). З 2009 р. — президент Донецького християнського університету.
Це було років десять тому, а може трішки більше. У той час, коли мобільний телефон ще був розкішшю. Уже після закінчення робочого дня в офіс зайшов незнайомий мені чоловік і запитав директора, потім ще когось із працівників. Як на те, нікого з них уже не було, і додзвонитися відразу не вдавалося.
Зав’язалась невимушена розмова. Виявилось, наш гість тут проїздом, вирішив давніх друзів провідати. Нарешті додзвонююсь, попередньо запитавши:
— А хто ви, як представити?
— Олексій Мельничук.
— О! Ректор Донецького християнського університету, засновник місії «Світло Євангелії»! Вибачте, що не впізнала.
— Як добре, що десь можна бути просто людиною, — відповів, щиро всміхаючись.
— Олексію Івановичу, дозвольте повторити те саме запитання, представляючи Вас цього разу читачам часопису «Слово вчителю»: хто ви зараз?
— Просто людина, яка живе на двох континентах і працює над тим, як хоч трішки зменшити свою відповідальність у справах, котрими займаюсь (сміється).
— Що Вас пов’язує з Україною?
— Звичайно, найперше, Донецький християнський університет. Повернувся туди 2009 р., після тривалої перерви. У ДХУ відбулася реструктуризація, зараз у нас є президент і ректор. За прототипом парламентсько-президентської республіки: рада опікунів — затверджує основні параметри діяльності закладу (своєрідний парламент), ректор — керує поточною діяльністю (як уряд), і президент опікується його розвитком. Отже, я зараз президент Донецького християнського університету.
Перед цим, деякий час працював генеральним директором компанії «Склоресурс», що на Рівненщині, згодом відійшов від прямого керівництва, але залишаюся консультантом з питань управління підприємством. Очолюю організацію Connect International (Каліфорнія, США), що є інструментом для поєднання пошуків та зусиль християн з країн колишнього СРСР (тих що емігрували до країн Америки та Європи та тих, що проживають на батьківщині) у справах просвітництва та благодійності. Читаю лекції та веду семінари, зокрема в галузі християнського керівництва та історичної теології.
— Як Вам вдається займатися такою різноманітною діяльністю? Де і яку освіту Ви здобули?
— Теологічну освіту здобув у Денверській семінарії у США, закінчив магістратуру за спеціальністю «Світове християнство».
Свого часу мені довелося освоїти низку технічних, робітничих спеціальностей.
Багато займався і продовжую займатися самоосвітою. Постійно і з великим задоволенням читаю. Для мене знання мають велику цінність.
— Чому Ви вирішили здобути саме вищу теологічну освіту?
— Після створення в 1991 р. на теренах колишнього Радянського Союзу першого місіонерського товариства «Світло Євангелія» ми дуже швидко зрозуміли необхідність заснування християнського навчального закладу. Господь дав можливість відкрити Донецький біблійний коледж, я був його першим директором. Займаючи таку посаду без відповідної освіти, відчував себе дуже скуто. Тоді керівництво товариства й направило мене в США здобувати освіту. Час для підготовки не надавався.
У серпні 1993 р. наша сім’я висадилася в Денвері за три дні до початку навчального року, а в червні 1996-го знову повернулася в Україну. Весь цей час я залишався директором коледжу, працюючи з колегами в Україні через засоби електронного зв’язку та виїжджаючи працювати в Україну на всі літні та зимові канікули. Згодом я просив пробачення у своїх дітей за те, що їм довелося переживати стреси та брак спілкування з батьком. Це ж був лише один із багатьох епізодів у нашому бурхливому житті з частими змінами місць проживання та іншими пригодами. Моя дружина була просто героїнею. Зараз, коли її вже немає поруч, я все більше усвідомлюю, з якими навантаженнями їй доводилось справлятись. Я завжди брався за проекти, які перевищували можливості. Тобто, теоретично це можна було зробити, я мав стратегічне бачення, але не повністю уявляв, чого це коштуватиме для моєї сім’ї. Це були жертви і тяжка праця.
— Вважаєте їх виправданими?
— Можливо, частково виправдані, частково покриті Божою милістю. Йому належить слава, що благословив працю нашої сім’ї. Ми бачимо це в житті та в служінні випускників ДХУ, духовному та професійному розвитку колег, створенні однієї із перших моделей християнського закладу вищої освіти в Україні. По-особливому я вдячний Богу за його благословення в житті наших дітей. Донька — політолог-соціолог. Як молодий фахівець, перемогла в конкурсі на роботу дослідником в парламенті Каліфорнії. Зараз продовжує освіту за фахом. Син навчається, щоб стати нейрохірургом; у США для цього необхідно здобути ступінь доктора медицини. Вони активні християни, ставлять перед собою серйозні цілі, уміють їх досягати. І це не через те, що я знав, як їх навчити цього, що приділяв їм багато часу. Можливо, єдине, чим я допоміг їм, — послужив для них прикладом…
А на той час бажання за декілька місяців вивчити англійську мову й за декілька років здобути цією мовою вищу богословську освіту змушувало мене дуже інтенсивно працювати. Напруга була неймовірною. Від перевантаження мозку пропадав сон, у перші тижні здавалось, що це нереально й доведеться все лишити та повертатись в Україну. Сьогодні я думаю, що нізащо не повторив би такий експеримент, проте Бог дав Свою благодать закінчити навчання з відзнакою.
— Звідки у Вас така жага до знань? У якій сім’ї Ви росли?
— Мої батьки не мали вищої освіти. Тато був родом із Млинова (Рівненська обл., Україна), мама — з-під Бреста (Білорусь). А я народився на Поліссі. Іноді жартую, що «очерет мені був за колиску», тато тоді працював у лісовому господарстві. Він був особливою людиною. З освітою в чотири класи, пройшовши сталінські табори через те, що вірив у Бога, завжди, де б не працював, управляв виробничими процесами та організаціями. Їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу вирішувати проблеми зі споживачами продукції, що йому вдавалось краще, ніж його колегам. КДБ тиснуло, щоб його звільнили, а всі директори його захищали через його сумлінне ставлення до роботи, особливі організаторські здібності та вміння налагоджувати конструктивні стосунки з підлеглими, колегами та керівництвом. Ми — генетичні організатори (сміється). Тато був напрочуд врівноваженою людиною, ніколи не кричав, не втрачав самовладання, його слово завжди було розумне, справедливе й тверде. Я вдячний йому за те, що навчив мене відповідальності.
Моя мама від самого мого народження вірила, що я маю особливе призначення в житті. Вона завжди цінувала й цінує мене як особистість, пряма й принципова, завжди говорить те, що думає. У суспільстві вона — природжений захисник прав людей.
У моїх батьків була повага до вищої освіти, вони дуже хотіли, щоб я й моя сестра навчалися.
— А як Ви стали християнином? Це також передалось у спадок від батьків?
— Я вважаю себе християнином з моменту покаяння. Моє посвячення Господу було болюче й свідоме. Це відбулося, коли мені було 13 чи 14 років і я відкрив у собі силу дії гріха та смерті, бо при всьому бажанні не міг впоратися з гріховними пожадливостями. Вирішення цієї проблеми я знайшов у євангельській церкві. Там я зрозумів, що єдина дорога перемоги — це посвятити себе Богу. Якщо я віддам себе повністю в Його розпорядження, то тоді Господь відповідатиме за перемогу над гріхом у моєму серці, а Йому це під силу.
Тобто, я став перед необхідністю прийняти рішення. Воно не було легким, адже це означало стати в школі білою вороною й поховати свою мрію бути науковцем, а я хотів стати математиком.
Однак рішення було прийняте на користь посвячення Христу, і про це я ніколи не пожалкував.
— Які труднощі, пов’язані з християнським віровизнанням, Вам довелося пережити в шкільні роки? Що допомогло не зламатися?
— Батьківське виховання і мамина віра в те, що Бог має для мене особливе покликання й особливе призначення, а також їхні молитви допомогли мені вистояти в суспільстві, яке намагалося мене притоптати, заклювати, як білу ворону.
Бог обдарував мене непересічними розумовими здібностями. У 5 років я вже засвоїв усі ті знання, які отримувала в школі моя сестра, старша від мене на 5 років.
Учився на відмінно, не докладаючи до цього особливих зусиль. Неодноразово займав призові місця на районних та обласних олімпіадах з математики. Було враження, що на республіканський рівень мене не допускали через мої релігійні переконання.
Але я гордився, що я християнин, умів пояснити свою позицію, не поступитися переконаннями.
Хоча згодом через важкі життєві випробування Господь учив мене, що духовні перемоги здобуваються «не силою і не воїнством» (у моєму випадку не переконливими аргументами та винахідливістю), а Духом Божим. Переконливі аргументи іноді породжували ненависть та деструктивні атаки моїх опонентів. Лише тоді, коли я засвоював Божі уроки, Він змінював ставлення людей до мене й робив їх серця сприйнятливими до Божої істини.
У мене були непогані стосунки зі шкільними вчителями, якщо не враховувати дискусій на уроках біології щодо походження життя та істинності Біблії, а також на уроках суспільствознавства — про наявність деяких прав і свобод у Радянському Союзі.
Звичайно, закінчуючи школу, я мріяв вступити до вузу, але ця дорога на той час для мене була закритою. Написавши в характеристиці «…він не завжди правильно пояснює суспільні та природні явища», мене в 17 років зробили дисидентом.
— Як можна любити людей і робити їм добро, якщо вони чинять тобі зло?
— Я можу любити людей, по-перше, тому, що вони Божі творіння. Господь, у якого я вірю і якого люблю, створив їх так само, як і мене. Кожну людину Господь наділив чудовими здібностями. І якщо цей потенціал буде реалізований — її життя буде дивовижним.
Біблія вчить нас, що джерело добра, його початок міститься не в людині. Тому, щоб людина робила добро, вона має буди мотивована до цього. Хтось сказав: «Віддавати за добро добром — це по-людському, за зло злом — по-звірячому; віддавати за добро злом — по-диявольськи, а віддавати за зло добром — по-Божому». Ми хотіли б робити добро, але чекаємо, щоб інші почали першими й наше добро стало відповіддю на їхнє добро. Коли ж у своєму безсилі та гріховності інші роблять зло, ми інстинктивно відповідаємо їм злом. Нам здається, що це справедливо. А без смислу чи сили віддати за зло добром нічого на світі не зміниться, адже зло тільки примножиться.
Мотивація безкорисливого добра полягає у відкритті доброти Ісуса Христа, Котрий на наше зло відповів добром прощення, спасіння та відродження до справжнього життя. Коли ти захоплюєшся Ісусом, коли Він для тебе стає найбільшою цінністю, добро стає змістом твоїх думок та бажань, відповіддю твого серця на Його любов. Втрата ж усвідомлення безумовної Божої любові робить наше надумане добро не подарунком вдячного серця, а кредитом, наданим Богу чи людям із свідомим чи несвідомим розрахунком на компенсацію за нашу доброту.
Я вірю, що справжнє добро роблять люди на землі в ім’я Господа Ісуса Христа. Про це й Біблія говорить: «І все, що тільки робите словом чи ділом, — усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:17).
Оце справжня мотивація добра, яке безкорисне, яке не чекає віддяки, яке ніколи не розчаровує.
Я не хочу сказати, що на добро спроможні лише відроджені християни, а інші люди не роблять ніякого добра. Роблять. Хтось робить ради Господа Ісуса Христа, навіть не усвідомлюючи цього. Інші роблять добро, маючи більш чутливі серця, бо подоба Бога не зруйнована гріхом повністю в їхніх серцях. Когось до добрих справ мотивує добро, зроблене іншими людьми. Тобто, зроблене добро відбивається, віддзеркалюється в людях і продовжує своє існування.
Однак джерело добра лише в Богові, тільки Він без якоїсь іншої причини робить добро, бо це Його сутність. У Нього немає мотивації робити зло, Його не можна скомпрометувати, не можна довести до такого стану, що Він деструктивно почне робити зло.
— Як навчити дитину робити добро?
— Найперше, власним прикладом. Я вірю в гріховність людини, але не до абсолютного нуля. У людини є прагнення робити добро, але вона вважає, що це неможливо. Є чутливі центри, але немає прикладу. Чудово, якщо є поряд людина, життя (а не лише слова) якої може бути хорошим зразком.
Не варто концентруватися на стандартах, як має бути, зазвичай, це й так відомо. Важливо показати, як цього досягнути. Наприклад, мій син часто запитує: «Тату, у тебе бувало в житті ось так? А коли в тебе виникали такі думки, такі реакції, що ти робив?» Треба допомогти дитині показати механізм, як це зробити.
Іноді ми безсильні передати свій досвід: у нас воно працює, ми пояснюємо, але людина не може повірити. Залишається лише просити Божої благодаті. Хтось згадає через десять років, хтось нам потім розкаже, як допоміг йому наш приклад чи порада, а дещо ми тільки у вічності взнаємо.
Не люблю педантичних проповідей, дидактичних лекцій. Я завжди малюю картину Бога, Його стандартів, величі, краси, потім — нас, людей, з нашими проблемами, а відтак — вказую на існуючі шляхи, механізми, за допомогою яких те, що Бог нам пропонує, може здійснитися в нашому житті, пояснюю, що заважає цьому, яке нерозуміння істини заважає нам у реалізації Божого задуму. «…Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів. 8:32). Оце необхідне нам пізнання дозволяє запрацювати Божій ідеї, Божому принципу в нашому житті. І я думаю, що вся настанова для дітей до цього зводиться, але тут потрібно багато терпіння, бо цього за один раз не досягнути.
— Яку саме істину Ви намагаєтесь зараз доносити до своїх студентів, слухачів?
— Багато проповідую на етичні теми, зокрема, про усвідомлення нас як членів Божого Царства й навколишнього суспільства та нашої ролі в них. Коли відбудовуються наші стосунки з Господом, усе приходить у гармонію, і ми починаємо конструктивно взаємодіяти з Ним та Його творінням. Будуємо, реставруємо, примножуємо, замість того щоб лише споживати, або, не дай Боже, ще й марнувати та руйнувати.
— Що для Вас у житті найцінніше і що найскладніше?
— У моєму житті найцінніше — це знати, що Господь тобою задоволений. Найважче — погодитися з тим, що ти потребуєш не тільки Божої милості, але й милості людей. Важко усвідомлювати свою обмеженість, свої помилки.
Господь багато мене навчив і в одному, і в іншому. Учив не падати духом, коли ти не взяв планку, коли тебе критикують, коли немає очікуваних досягнень. Це не означає, що Господь покинув чи перестав тебе любити. Коли Він не дає зовнішніх досягнень, Він працює над іншими досягненнями, внутрішніми, глибинними. В іншому, руйнує моє розуміння власної гідності, що базується на моїх досягненнях, правоті й вірності, руйнує залежність від людської думки, а стверджує Свою вірність і любов.
— Чи можете сказати, що зрозуміли й виконали своє призначення на землі?
— Мені важко відповісти на це запитання, тому що не думаю, що маю право повністю покладатися на своє суб’єктивне відчуття. Бог знає. Він дасть справедливу оцінку.
Узагалі можна сказати, що людина має два призначення: загальне й спеціальне чи професійне. Загальне призначення людини полягає в тому, щоб пізнати Бога, налагодити цю вертикаль, про яку ми говорили, мати постійний зв’язок зі своїм Творцем. У моєму житті це відбулося. Ісус Христос, Син Божий, — мій особистий Спаситель і Господь мого життя.
Що стосується виконання свого професійного призначення, то для мене воно визначається тим, скільком людям моя діяльність принесла благословення. Здається, такі люди є.
Тому наважусь відповісти на ваше запитання: так, думаю, що своє призначення виконав, принаймні якусь його частину. Не знаю, що Господь готує мені в майбутньому. Можливо, найголовніше все ще попереду.
Розмовляла Надія Доля