Якось одна людина вирішила вивчити мову пташок. Дослідивши багато видів крилатих співунів, людина таки зрозуміла, про що вони співають. І от, озброївшись магнітофонами, диктофонами і блокнотами, людина вийшла до гаю порозмовляти з птахами. Коли вся апаратура була налаштована, людина вгледіла маленьку іволгу. Пташечка весело пурхнула з кущика й заспівала:
— Ф’юіть, ф’юіть! Як добре летіть!
Бог крила нам дав, літати навчав.
Тож слава Творцеві у небо летить.
Ф’юіть, ф’юіть, ф’юіть!
А з розкішної берізки почулися солов’їні трелі:
— Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!
Нехай прославляється вічно наш Бог,
Мене Він створив, співати навчив,
В чудовому краї мене поселив!
Людина зачаровано слухала далі. Ось маленьке сіре гороб’ятко. Що ж воно заспіває?
— Чирик, чик-чирик! Я мовчати не звик.
Мій Бог мене любить і оберігає,
В усьому-усьому благословляє,
Ми зграйками в небо піднімемось всі
І Богу співатимем слави пісні!
Аж раптом людина вгледіла стару чорну ворону. Вона ледь шкандибала, розпустивши страшні потріпані крила. «Кар! Кар!» — різкий і неприємний звук скаламутив ідилію пташиного співу. «О ні! Вона все зіпсує… Тільки страшного скрипучого каркання не вистачало!» — злякалася людина. Зібравши всі свої знання пташиних мов, людина сказала:
— Що ж ти каркаєш, вороно, серце розриваєш?
— Кар! — відповіла ворона, — я Христу співаю,
Як умію, усім серцем Бога прославляю!
Оксана Смірнова